1. Джордж Орвелл, “1984”. Головний герой цього роману працює в Міністерстві правди, яке опікується новинами, розвагами, освітою і мистецтвом.
“Коли в нас ще з’явилося Міністерство інформаційної політики, багато-хто згадував Орвелла, Міністерство правди, оглядалися на північного сусіда, бо в них уже відбулися ті речі, яких ми боялися. І, звісно, Орвелл нам уже все це давно розказав про те, що слово і доступ до інформації може бути прерогативою влади. Влада дозує інформацію, конфігурує її таким чином, щоб люди сприйняли її саме так я владі потрібно. І влада жорстоко карає тих,кому відомо трошечки більше, ніж варто знати. Така система розглядає людину як позбавлену критичного мислення, якій можна “згодувати” будь-яку ідею, інформацію під правильним “соусом” в правильний час. Така система обмежує людину, мислення якої виходить за межі усталених форм. І деяким людям в антиутопії Орвелла, напевне, добре живеться. Але є такі люди, як Вінстон Сміт, які протестують проти цього, яким починає здаватися, що щось не так".
2. Маргарет Етвуд, “Оповідь служниці”. Тут ми бачимо біблійну диктатуру за старозавітним зразком, державу під назвою Гілеад, де жінки та чоловіки поділені строго на соціальні верстви, є командори та їхні дружини — привілейований клас жінок. Є “очі” — всюдисущі шпигуни, які за всім стежать. Є жінки-служниці, які народжують дітей командорам, є релігійні фанатики, які започаткували цей рух, і є колонії, де живуть усі, хто намагається опиратися режиму. Зокрема, жестом опору є читання книг, бо воно заборонене. Жінки не мають доступу до книжок, не мають писати. Тут цензуруються навіть імена. Головна героїня — Фредова, та, яка належить Фреду. У неї є власне ім’я, яке натякається через весь роман. Сама Фредова раніше працювала редакторкою і, власне, слово, та інші кодові фрази стають засобом боротьби. Фредова одного дня знаходить у командоровій оселі повідомлення від попередньої служниці, яка наклала на себе руки. Повідомлення було написане перевернуто латиною “не дай цим покидькам знищити себе”. І для самої Фредової цей лозунг стає рухом їхнього опору. І зараз ми дуже часто бачимо на мітингах за права жінок учасниць в костюмах служниць з гаслами із роману Етвуд. У цьому романі, на відміну від Орвеллівського, опір переміг. І у фіналі ми бачимо світ через двісті років.
3. “Вендетта”, Ален Мур та Девід Ллойд. Комікс, який теж написаний у 80-ті роки минулого століття. Підозрюють, що це — політична розмова автора з Маргарет Тетчер (тогочасний прем’єр-міністр Великобританії) про свободу. Комікс культовий, фільм 2004-го теж став культовим. “Ця історія скоро вийде в українському перекладі у видавництві “Рідна мова”. “Найцікавіший епізод як головному герою V, одягненому в маску Гая Фокса, вдалося заговорити до народу Великої Британії. Він вривається на телебачення”.
"У цій державі, як і в Орвелловій, є теж умовне Міністерство правди, і є Великий Брат. Але, замість Великого Брата на екрані з’являється V, який каже, що підірве парламент, бо людям брешуть. У цій книзі країна нещаслива. Головна героїня змушена працювати повією, і часто порушує через це комендантську годину. Одного дня V рятує її від нападників і приводить її у підвал, де вона бачить багато мистецтва — картин, книг, музики, адже, мистецтво в цій країні заборонене. V рятував і визбирував всі твори мистецтва. І для головної країни — це спосіб пробудитися. Далі Іві (головна героїня) через випробування приходить до тієї ідеї, яку сповідує V: свобода — це важко, але вона того вартує. І, коли V гине, він дає Іві керувати цим новим рухом опору”.
4. “Музей покинутих секретів”, Оксана Забужко. Головна героїня Дарина — журналістка, яка робила програму про культуру. Її впізнають на вулицях, нею захоплені молоді журналістки. У Дарини є подруга Влада, яка гине.
“Ця історія про цензуру, тому що Дарина залізла на ту територію, на яку не мусила. Її зацікавила історія учасниці УПА Олени Довганівни, їй стало цікаво розповісти про неї в ефірі, і Дарина почала “копати”. Їй допомагав наречений, і вони виходять на сторінки історії України, які у світі роману не були відомі. Також їм відкриваються їхні альтер его, які проживають життя в тому відтінку української історії. Окрім, історії Палацу України, УПА, руху шістдесятників, авторка розповідає ще історію каналу “1+1”. Це не секрет, що багато українців здобували свою українську, дивлячись на ведучих цього каналу. Коли Оксана Забужко пише історію про талановиту журналістку, вона ніде не називає канал, але ти не можеш позбутися думки, що це про нього. У кінці вона йде з цього каналу. І вони знімають з оператором документальний фільм про цю героїню УПА”.
5. Український самвидав. “Український Вісник” та “Скриня” — це український самвидав у радянські часи. "Його видавали шістдесятники, які жили в більш ліберальний час, але зустрічали тих людей, які поверталися зі сталінських таборів і пройшли через тортури системи й розуміли, що їхні свідчення не опублікують. “Український Вісник” міг видаватися одночасно двома групами. “Скриня” — це пізніший самвидав Григорія Чубая, його мрія про свободу. І у Василя Стуса, і у Чубая перші книжки виходили самвидавом. Також статті Івана Дзюби, Івана Світличного, Стуса виходять друком за кордоном, бо в Україні не мали як його видати".
6. Заборонена книга. “Сатанинські вірші”, Салман Рушді. Він видає цю книгу й стає забороненим письменником в Індії, в Пакистані. Через цей роман Індія та Великобританія розривали дипломатичні відносини. Відбуваються кровопролитні демонстрації через цю книгу. Навіть почався збір коштів на вбивство Салмана Рушді, який досі живе під охороною. “Один раз посягнув на образ пророка Мухаммеда, і тобі цього не забудуть. Він неодноразово перепрошував, але ІДІЛ цим не задовольнився. Цією книгою ми маємо свідчення, що мистецтво заходить на такі території, де воно розцінюється як щось інше”.
7. Заборонені книги. “Лоліта” Володимира Набокова та “Коханець леді Чаттерлей” Девіда Лоуренса. “Заборони були спричинені їх відвертим вмістом. Щойно вони були опубліковані, ці книги ставали бестселерами, їх купували мільйонним накладом. У цензури є й інша сторона — якщо забороняти доступ, то попит стає більшим, аніж би воно залишилось на виду”.
