Ева Кравцовіч живе у польському місті Кутно. Каже, що новина про повномасштабне російське вторгнення в Україну її шокувала. Розповідає, що в перші дні разом з родиною сиділи перед телевізором і стежили за новинами. А згодом, коли через Кутно почали їхати евакуаційні поїзди з українськими біженцями, стали думати, як допомогти. Волонтери приходили до потягів з чаєм і бутербродами, чергували на вокзалі навіть вночі. Ева пригадує, як з кожним днем все більше поляків долучалися, щоб допомогти:
"Таким переломом був мій перший пост на фейсбуці, куди я додала відеозаписи з нашого "перону Любові" – так ми його всі почали називати. Стали приїжджати мої подруги з усієї Польщі. Привозили іграшки, солодощі, молоко для дітей, памперси. Ми тут на місці щоденно робили безліч канапок, бо тих потягів було дуже багато. І в кожному потязі приїжджали від восьмисот до тисячі жінок з дітьми".
Поїзди зупинялися в Кутно на 15-20 хвилин. За цей час польські волонтери встигали пригостити людей чаєм, кавою, бутербродами. Ева каже, що було неможливо просто роздавати їжу та при цьому залишатися байдужими. Деякі зустрічі пам’ятатиме до кінця життя:
"То була ніч, і опівночі ми вийшли до потяга. І була молода жінка, яка приїхала з кількома малими дітьми. Наймолодшому було два місяці. Пам’ятаю вдячність в її очах і одночасно страх і шок. Власне, все можна було прочитати в її очах. Вона розповіла, що немовля з восьмої години не мало молока й не було чим його нагодувати. В мене серце стало, бо я розмовляла з нею й бачила, що зараз вже потяг рушить і вона залишиться без молока. Все, що в мене було, я вже роздала. І я розуміла, що наступна станція може бути аж на іншому кінці Польщі. Двомісячна дитинка залишиться голодна без молока. Ми почали кричати на пероні: "Хто має молоко?". Тим часом потяг рушив, і ми через кільканадцять вагонів попросили кондуктора зупинити його, щоб передати для того дитятка памперси і молочко. Ці історії зустрічей ніби короткі, але дуже болісні. Завдяки нашому перону ми ніби зближувалися ментально, серцем, з людьми з України. Й якщо спершу ми хотіли просто нагодувати, зробити щось добре й піти собі, то згодом ваше життя стало також і нашим життям".
Протягом тих кільканадцяти хвилин люди розповідали, що пережили. Разом із ними волонтери і плакали, і сміялися, й тішилися. Ева пам’ятає, як були вдячні діти, коли отримували смаколики. Вона каже, що, з одного боку, це був дуже важкий час в психологічному, емоційному сенсі, але з іншого – усі відчували, що дуже потрібні цим людям. Ева пригадує ще одну родину, чия доля її вразила.
"Те, що завжди в мене перед очима стоїть. Я приготувала пакети з їжею для дітей та інших осіб. Ми так організували, що мали окремі пакети з їжею для малюків та старших людей. Памперси теж розподіляли для різного віку. І з потяга вийшла на перон під час зупинки бабуся, очевидно, була хвора, згорблена. І каже: "Попрошу щось для онучка". Даємо їй пакет, вона каже: "Ще один". Даємо другий, вона каже: "Ще один". Врешті питаю: "А пані з ким їде, скільки онучат?". А вона відповідає, що син загинув на фронті, а вона сама їде з вісьмома онуками до Німеччини. Куди саме, не знала".
Ева каже, що не всі обличчя залишилися в пам’яті, але всі закарбувалися в серці. А з деякими родинами, яких зустріли в евакуаційних поїздах, спілкуються і донині. Однією з українок, які виїжджали потягом до Польщі, була Оксана Редько. У 2014-му році вони з родиною переїхали з Харцизька Донецької області і цю фазу війни зустріли в Києві, розповідає чоловік Оксани В’ячеслав Редько:
"В середині березня я ухвалив рішення, щоб жінка поїхала з міста. Бо було вже дуже небезпечно. І вона поїхала світ за очі. Коли жінка їхала через Польщу, у Кутно вийшли поляки і дали їжу: бутерброди та водичку. Дівчинка, яка їхала разом з нею, зробила відеосюжет цієї події, як їм давали набір їжі. Я дивився це відео кілька разів. Я — чоловік, але я плакав. Так мене зачепило за живе. Абсолютно чужі люди в чужій країні виходять і діляться своїм дахом. Кому ми тільки не показували цей відеосюжет, всі просто плакали від того, таке виявилось можливим. Здавалося б, ми з поляками маємо в історії багато питань і могли ставитися по-різному, але в сучасному світі все так і має бути між справжніми сусідами. І це дуже цінно".
Оксана Редько кілька місяців прожила за кордоном і повернулася до Києва. Та болісна вимушена подорож і кілька хвилин на пероні польського міста Кутно подарували її родині друзів. В’ячеслав розповів, що нещодавно зміг особисто подякувати Еві та іншим волонтерам, які допомагають українцям у Кутно:
"Коли у мене була можливість, я виїхав до Польщі, у мене було відрядження до Туреччини, я заїхав і познайомився з прекрасними людьми. Нас прийняли як членів родини. Ми побували в їхніх домівках та сім’ях. Я спеціально поїхав на перон, подивився, і ми брали участь в роздачі цієї допомоги на пероні. Коли нас проводжали додому і ми сідали в потяг, вони дали нам декілька ящиків. І ми з дружиною вже в потязі роздавали допомогу українцям. Для нас це було надзвичайно важливо. Я показав цю історію своїм дітям. І цю історію ми будемо нести й далі як дружбу між двома народами. Це людяність. Зараз ми дружимо сім’ями, і подружжя Ева та Андрій, і Моніка, яка була ініціатором цих заходів, мою дружину називають сестрою. Ось так чужі люди знайшли точку дотику за декілька хвилин. І це не просто приватна історія. Це ставлення українців до поляків і поляків до українців. Це типова історія, як дві нації, які мають спільні кордони, допомагають один одному і готові мешкати разом".
Жителі польського міста Кутно продовжують допомагати українцям. У місцевому готелі живуть родини біженців, містяни збирають і передають до України гуманітарну допомогу. І разом з нами чекають на перемогу – каже Ева Кравцовіч:
"Я хочу сказати, що поділяю мрії українського народу. Так само як для вас важливо перемогти в цій війні, так само і для нас, бо знаємо, що ви боретеся не лише за себе, але за цілу Європу й за цілий світ. Ви є для нас взірцем цієї боротьби, відваги, сили. Дуже хочу, щоб ця війна завершилася, тримаємо кулачки, щоб це сталося якнайшвидше. Слава Україні!".
Фото надані В’ячеславом Редьком
