Фото з особистого архіву Ірини Мигалейко
Шлях за кордон у пошуках кращого життя
Ірина Мигалейко народилася і виросла в селі Дорофіївка Тернопільської області. Мала щасливе дитинство, росла у повній родині з братом та сестрою і мріяла бути танцюристкою.
Розповідає Ірина:
"Я дуже любила спорт, спортсменка така була. І дуже люблю танцювати — таке хобі. Оскільки в селі була корова, то це таке було сільське життя: потрібно було піти подоїти корову, пригнати — і в суботу ввечері піти на дискотеку. Хотіла бути танцюристкою, танцювати. Це моя мрія була, але не збулася. Вступила на навчання за спеціальністю бухгалтер. Закінчила, потім вийшла заміж, двоє діток: дочку в 2006 році народила, а сина — в 2008-му. І все добре: дітки, садочок, школа — як зазвичай.
Працювала на машинобудівному заводі, помічником майстра. В основному це кабінетна робота з документами. До нас приходили з Запоріжжя деталі, ми їх розбирали, ремонтували — і відправляли їм. Отака була моя робота.
З чоловіком ми прожили разом сім років. А коли розлучилася, 11 років я проживала сама".
Після розлучення колишній чоловік не надто цікавився життям дітей та їхнім фінансовим добробутом. Тож матеріальне забезпечення повністю було на Ірині. Діти росли, потреби — також. Зарплатні, попри всі старання, не вистачало, а тут ще й повномасштабна війна почалася. Зваживши всі "за" і "проти", Ірина ухвалила рішення поїхати на заробітки за кордон:
"Вирішила їхати за кордон. Діти вже трошки підросли: дівчинка закінчувала 11 клас, малий — 9-й. У 2023 році я поїхала, бо потрібно було дітей "піднімати". Мама вже на цей час була одна — батька не стало. І дітки ж у мене дорослі, самостійні. Не було проблем, що вони маленькі. Можуть їсти наварити, самі побути. Проблем не було. Я поїхала — і все було добре".
Приїхала Ірина до Польщі, як до найближчої та більш-меш зрозумілої для нас країни. Настрій був бойовий — заробити! Але важка робота без вихідних по 12 і більше годин на добу, та ще й в холоді, не сильно надихала, а відсутність рідних поруч - пригнічувала ще більше…
Ділиться своїми враженнями Ірина:
"Спочатку було дуже важко. Я плакала, сумувала: додому хочу, все, я тут не хочу... Але знала, що потрібно заробляти гроші, є ж діти. Змушена була працювати. Працювала на заводі, де розробляють курку. Там був великий конвеєр, по ньому йшли кури, і ми їх розрізали — розбирали тушку. Робота важка, і там дуже холодно. По 12–13 годин бувало працювали. Ви знаєте, зараз багато говорять, як поляки ставляться до українців... Але за три роки, поки я була в Польщі, до мене поляки не ставилися погано. Наші українці — так, могли щось зробити, але поляки — ні. Поляки завжди допомагали, погано не ставилися. Я не можу сказати нічого поганого про поляків — дуже гарно відносилися.
У моїй зміні, де працювала я, були лише українці. І майстер був українець... І також були колумбійці: два хлопці і була одна дівчина. Я три місяці не знала звідки вони, хоча Хуан також там був, а я три місяці там працювала і не знала, що він є в моїй зміні. Просто він працював трошки далі від мене. Я його бачила, але ми не спілкувалися. Я знала, що він не говорить українською. Ми до них говорили "ола" — привіт, і все. Дівчата, які працювали з ним, прибігали й переказували: "Там є Хуан, ти йому дуже сподобалася". Я така: та й добре. Навіть не звертала уваги. Я ж приїхала з метою працювати — і все. Я собі прийшла, працюю, мовчу. Йду додому — він мене чекає біля воріт, стоїть і дивиться. Але не підходив. І я також ні разу не підійшла".
А заробітчанин Хуан з юних років розумів, що Колумбія – не та країна, де він хотів би будувати життя, хоча народився і виріс в доволі заможній родині. Батько Хуана працює на себе, займається продажем автомобілів, а мама зайнята в агенції, що реалізує авіаквитки. Проживала родина в Боготі, столиці Колумбії. Але навіть там заробляти на життя дуже складно, особливо зважаючи на кримінал і корупцію. Тож здобувши професію економіста в одному з провідних вузів країни і вивчивши ринок праці, Хуан зрозумів, що не зможе заробити на достойне життя чесним трудом.
Розповідає Хуан:
"Мені 23 роки, я з Колумбії, моє рідне місто — Богота. Коли мені виповнилося 20, я вирішив їхати у Польщу, бо мав друзів, які допомогли з вакансіями. Просто купив квиток, приїхав у Європу і працював там, де й Ірина. Зараз у Польщі багато колумбійців. Коли почалася війна в Україні, багато українців теж приїхали сюди".
Додає Ірина:
"Вони їдуть туди працювати, тому що можуть більше заробити грошей. І люди їдуть, тому що знають, що в Польщі вони більше зароблять, ніж в Колумбії".
Продовжує Хуан:
"Я не хочу повертатися в Колумбію. Моя мати питає, чому я так далеко, але знає, що я хочу добре заробляти. Там я можу працювати день у день і не назбирати достатньо грошей. Я хочу авто, дім. Вона сказала: "Добре, спробуй"".
"Для Хуана було дивним, що вулицями можна ходити з телефоном і не боятися"
Хуан планував кілька років попрацювати у Польщі, а потім змінити місце проживання, переїхати, можливо, у якусь з країн західної Європи. До подорожі ретельно готувався, багато читав про Польщу, але мову вивчити не зміг. Їхав, знаючи іспанську та англійську. Дорога з Колумбії до Польщі зайняла близько 15 годин. В Європі хлопця насамперед вразило те, що можна спокійно ходити вулицями. Не боятися зайти не в той район, не хвилюватися, що тебе обікрадуть чи нападуть злочинці.
Хуан розмірковує і порівнює життя в Європі з життям в Колумбії:
"Тут багато технологій, сучасних машин, культура — супер. У Колумбії треба бути дуже уважним: багато наркотиків, проблем. Коли ти на вулиці — не може бути спокійно. А тут — може".
Згадує Ірина:
"Ви знаєте, коли ми приїхали з ним в Україну чи навіть ми були в Польщі, і я ходжу з телефоном, айфоном, золотом, і сумка у мене розстібнута, то він завжди до мене: "Іра, сховай телефон! Іра, скинь кульчики. Якби ти так була в Колумбії, до тебе вже б підійшли з ножем чи з пістолетом, тебе б там забили і це б все відібрали. Я кажу: "Ні, тут такого немає. Ти можеш на вулиці спокійно розмовляти по телефону, можеш бути в золоті, носити сумку — все, що ти хочеш. Він: "Що, серйозно?" Я кажу: "Так, чому ти переживаєш?" Це для нього було дико, що так можна в нас. Наприклад, в Колумбії мама з татом, коли йдуть в магазин, то вони сіли в машину, швиденько пішли скупилися, назад в машину і додому. Тому він каже: "Коли ми поїдемо в Колумбію, ти береш з собою звичайний телефон, бо можуть відібрати".
Як мовчання і танець стали початком історії кохання
Хуан Каміло Руїз Гомес потрапив на той же мʼясокомбінат, де працювала Ірина. Для нього це був справжній виклик, адже хлопець ніколи не працював із мʼясом. Це для нього було важко і фізично, і морально. Крім того, агенція виявилась недобросовісною і Хуану постійно недоплачували.
Пригадує Хуан:
"Це погано, звісно, бо я ніколи не працював із м’ясом. Працював багато і важко".
Ірина доповнює:
"Привозили тушки курей, йому потрібно було ті тушки набирати на лопату і закидати у машину. Та машина все переробляла, а нам видавала м'ясо".
Продовжує Хуан:
"14 годин. Коли зміна закінчується — спина болить страшенно. І так три місяці. Врешті-решт я сказав: "Не хочу цієї роботи!". Шеф теж недобрий, хоча українець. У Польщі взагалі працюють багато мігрантів".
Ірина уточнює:
"У нього просто ще була погана агенція. Ми були від різних агенцій. В мене спочатку було по 16 злотих, потім підняли на 17 злотих. Йому сказали 18, а заплатили — 15. Це українська агенція, у Польщі багато агенцій українських. Платили нам українці, вони нас набирали, не поляки".
Ще в Колумбії Хуан усвідомив, що хоче за дружину саме словʼянку. Мовляв, ці жінки, на відміну від колумбійок, близькі до його омріяного ідеалу. Вони, як він каже, добрі, вірні і працьовиті. А коли побачив Ірину, то зрозумів, що ще й дуже красиві. Хуан відразу закохався, але підійти чи сказати про це не наважувався. Одна з причин невпевненості – мовний барʼєр. Ірина не знала ні англійської, ні іспанської. А він тільки-но почав вчити українську. Тому все, що лишалося – передавати через колег, що Ірина йому подобається. Можливо б так тривало і далі, якби не танці.
Ірина розповідає про знайомство з Хуаном:
"Хоча Польща велика і клубів було багато, але ми зустрілися в одному. Три місяці працювали і не підходили, аж на дискотеці підійшли. Ми побачилися, я привіталася. Потім почали говорити — він був дуже радий мене там зустріти. Після цього і на роботі вже підходили один до одного. Я дуже люблю танцювати, але ще не бачила, щоб танцювали настільки гарно.
Перший місяць ми спілкувалися руками. І так — я його розуміла, він мене. Потім він уже почав вивчати українську мову, жив з хлопцем-українцем — і так почав учити. І вже тоді ми з ним більше спілкувалися. Зараз тільки українською мовою".
"Я коли бачу українську жінку, яка завжди думає про чоловіка, дім, дитину — мені це подобається"
Про кохання до Ірини Хуан розповідав не лише колегам, але й мамі по телефону. Тож невдовзі жінка сіла на літак і прилетіла до Польщі, аби на власні очі побачити жінку, якою так захоплювався її син.
Ірина дуже хвилювалася перед знайомством, але все пройшло добре. Жінки сподобалися одна одній.
Ірина про свої хвилювання:
"Я дуже переживала, бо я за Хуана старша. Як це сприймуть його батьки, чи дозволять йому таке, що в мене двоє діток? Він мені одразу сказав, що немає проблем. Те, що я старша, що в мене діти, — це навіть супер. Я дуже здивувалася. Коли приїхала його мама, я побачила, що вона дуже гарна жінка, сучасна. Ми поїхали з нею в Німеччину — Хуан нам подарував таку можливість. Говорила я українською, а Хуан перекладав. Є така програма, де ти говориш українською, а вона перекладає іспанською. Вона привезла мені червону нитку з талісманом — безкінечність. І таку ж Хуанові. Я досі її ношу".
Продовжує Хуан:
"Розповідав мамі, що Іра добра, гарна, багато уваги приділяє мені. А жінка колумбійка — то погано. Там жінка в 20 років може мати вже 8–10 ексчоловіків. Це нормально".
Ірина підхоплює думку Хуана:
"Він мені про це розповідав, і це для мене було дуже дивно — що так жінки поводяться... Я цікавилася: чому ти не хочеш знайти молодшу, колумбійку? А він каже: "Ні, я такого не хочу. Це знають і мої батьки". Я кажу: "А може, полька?" — "Ні", — відповів".
Завершує думку Хуан:
"Я коли бачу українську жінку, яка завжди думає про чоловіка, дім, дитину — мені це подобається. А моя дружина завжди вдома, завжди думає про мене. І ось чому я переконаний: це добре".
Через кілька місяців спільної праці в Польщі Хуан і Ірина зрозуміли, що робота, яку вони виконують, невиправдано важка і малооплачувана. Вирішили її поміняти.
Розповідає Ірина:
"Якось Хуан сказав: "Іро, для мене це важка робота. Якщо хочеш, я знайду легшу, бо тобі теж тяжко". Друга робота — "Індикполь". Було тепло, нас годували, робота — по 8 годин і більша зарплата. Але потім годин стало менше, а нам треба заробляти. І ми вирішили звільнитися. Знайшли "ДБВ" — це вже Зелена Гура. Скловолокно виробляли. Там я стояла на контролі, перевіряла, що хлопці випікають, а Хуан працював за станком. Рік попрацювали — і вирішили їхати в Америку".
Переїзд до Мексики і повернення в Україну
Одним із варіантів отримання необхідних документів на поїздку та роботу в США, було проживання у Мексиці. Так можна було швидко підготувати дозвіл та візи. Хуан та Ірина приїхали до столиці Мексики — у Мехіко — та прожили там півроку.
Своїми враженнями і ваганнями ділиться Ірина:
"Не сподобалося мені таке життя. Наркотрафіки, страшно вийти на вулицю. Ми постійно були вдома, майже нікуди не виходили. Хуан бачив, що мені це не до душі, і каже: "Давай вирішувати — Польща чи Україна? Ти не бачила рідних три роки". Так, він мене підтримував".
Ірина обрала Україну. Вона вже дуже скучила за родиною, за дітьми. Хуан її підтримав, він захотів побачити Батьківщину своєї коханої. А от рідні Ірини, хоч і знали про Хуана, проте не сподівалися на такий швидкий приїзд.
Про повернення розповідає Ірина:
"Приїхали ми з ним у жовтні. Нікому нічого не говорили, ніхто не знав, що ми їдемо. Ми казали, що їдемо в Америку, а тут ми. Моя мама ледь свідомість не втратила, коли нас побачила".
Перші враження Хуана від України:
"Мені завжди розповідали, що Україна і Польща – майже однакові. Львів, Тернопіль – це так. Але Чернівці — інша країна. Мені дуже подобається. І це новий досвід. Зокрема, бачити інший алфавіт. Це для мене було погано, тому що не вмів читати. Я можу зараз читати і трошки переписувати. Але на початках — це багато проблем".
Справжнім викликом стала для Хуана наша кирилична абетка. Говорити-то він навчився, а от писати і читати до приїзду в Україну – ні. Але потроху почав освоювати і ці навички. Каже, що порівнюючи з іншими іноземними для нього мовами, українська набагато складніша. Крім того, Хуан почав вчити Ірину іспанської. Щоправда, жінка зізнається, що має скромні успіхи.
Ще до поїздки в Україну Хуан розумів, що тут війна. І що активні бойові дії ведуться не лише на лінії фронту, а вся територія щодня під загрозою ударів дронів і ракет. Він бачив в новинах до яких руйнувань це призводить, багато розповідала про це й Ірина. Хлопець неодноразово долучався до зборів як на військові так і на цивільні потреби. Але попри все він не побоявся і свідомо обрав їхати в Україну.
Хуан спокійно сприймає ситуацію:
"Я знаю, що мій Волочиськ — це маленьке місто. І знаю: це не погано. Лише одна ракета за цей час летіла на моє місто".
Підхоплює Ірина:
"Так, він лише раз чув, десь під ранок було дуже гучно. Я прокинулася, бігом до вікна, дивлюся, що це таке. А він теж прокинувся: "Кохана, лягай, не бійся, я біля тебе — все буде добре". Кажу: "Може, тікати треба?" — "Ні-ні, все буде добре, лягай спати". Він не боявся".
"Банда гусей" і вареники з Колумбії
В Україні Хуана дивувало все: починаючи від клімату, закінчуючи культурними відмінностями. В Україні значно холодніше, ніж в Колумбії, але від Польщі погода не сильно відрізняється, тож хлопець майже звик, до того ж йому дуже подобається, що у нас, на відміну від його батьківщини, чітко прослідковується зміна пір року. Йому дуже подобається спостерігати, як природа завмирає восени і оживає навесні. Здивувало те, як від погоди і пір року змінюються завдання і робота українців. Як навесні усі зайняті посадкою картоплі, і як потім в кінці літа всі разом збирають врожай. Колумбійцю довелося багато чому навчитися, щоб призвичаїтися до життя в українському селі. Зрозумів, що тут треба багато працювати фізично. Щоправда, ця робота йому сподобалася.
Ірина розповідає про перший досвід знайомства Хуана з сільським життям:
"Хуан виріс у місті, села ніколи не бачив. І це для нього було дивно. Ходив і казав: "Як гарно!". Йому все цікаво: як садиться картопля, як ростуть помідори, яблука...
Він дуже хотів косити і казав: "Я хочу спробувати!". І мама йому показує, як. Він допомагав усюди: і у ванній, і бруківку клав. Треба — іде, бо це було дуже цікаво, як все робиться. Навіть коли прихворів — допомагав".
Найбільшим здивуванням Хуана стало те, що в Україні вдома вирощують тварин для їжі. Він, розповідає Ірина, не був до такого готовий:
"Кури в нас вдома є — це для нього було дико. Гусей він називав "бандою". Коли мама зарізала трьох, він питає: "А де банда?" — "Я зарізала". — "Ні-ні, я не буду їсти, це ж моя банда!". Він не їв домашню птицю. Тільки магазинну".
Ще в Польщі Хуан познайомився з дітьми Ірини — 17-річним Маратом і 19-річною Діаною. Син — школяр, проживає в родині. А донька, хоч і має свою сімʼю в Німеччині, але частенько навідує Україну. Ірина розповідає, що стосунки у Хуана з ними гарні:
"Він з дітьми познайомився по телефону, коли ми ще були в Польщі. Коли приїхав — це був переворот у хаті. Дуріли, сміялися. Дуже гарно сприйняли. Вони всі друзі, дуже гарно один до одного ставляться. Хуан до Марата завжди: "Привіт, як в тебе справи? Що ти робиш? Пішли їсти, пішли щось зробимо". Мене це радує, що він молодий такий, а так гарно ставиться до дітей".
Сподобалася Хуанові і українська кухня. Дуже він полюбив наші вареники, борщ, голубці. Щоправда, не прийшовся йому до смаку холодець. Але справжнє свято настає в родині, коли Хуан сам починає готувати. Він любить і вміє займатися кулінарними справами.
Ірина у захваті від кулінарних здібностей Хуана:
"У нас усі люблять бувати. Хуан на вихідні збирає всю сім’ю, готує їм рис. Це страва з Колумбії: рис і багато м’яса. Хоча в мене рис ніхто не любив, відколи приїхав Хуан — полюбили всі. Шашлики він смажить, кожні вихідні у нас були свято".
Їхня мрія — колумбійський ресторан в українському місті
Хуан планує використати свої кулінарні навички у бізнесі. Мріє в майбутньому відкрити ресторанчик з мексикансько-колумбійською кухнею. Спочатку у сусідньому Волочиську, а пізніше – в якомусь із західних обласних центрів.
Планами на майбутнє ділиться Ірина:
"У нас грандіозні плани. Хуан хоче відкрити ресторан із мексикансько-колумбійською кухнею. Він дуже смачно готує. Це його мрія — відкрити маленький ресторанчик у Волочиську".
Пояснює свою задумку Хуан:
"Тут немає колумбійського ресторану. Можливо, я відкрию згодом у Тернополі або Львові, бо там багато латиноамериканців. І от чому я хочу відкрити бізнес — колумбійський ресторан".
Ірина продовжує:
"Він мріє і говорить мені: ти — адміністратор, а я тільки — кухня. Всі будуть там, і моя мама теж буде працювати".
Поки Хуан уявляє, яким буде його майбутній ресторан, то не лише займається сільським господарством, а й заробляє гроші. Чоловік працює онлайн – продає авіаквитки.
6 грудня 2024-го року Ірина та Хуан одружилися офіційно. Без білої сукні і пишних застіль. Закохані планують ще взяти шлюб у церкві. Але чекають, коли приїде мама Хуана. Тоді, можливо, відсвяткують ще раз. А поки ж пара насолоджується своїм тихим щастям.
Ірина розповідає про турботу, якою оточує її чоловік:
"Він дуже турботливий. Мене вразило, що я зранку прокидаюся — а він дякує Богу: "Я прокинувся разом з моєю коханою". І обіймає, і цілує. Він постійно дякує Богові. Це для мене якось так було дивно, що чоловік завжди дякує Богу. Ми лягаємо спати, молимося: просимо Бога про рідних здоров'я і за наше здоров'я. Йдемо дорогою — він каже: "Іро, обережно, йди сюди, почекай". Завжди за руку тримає, перехрестить перед роботою. Я здивувалася, що чоловіки можуть так з трепетом та увагою ставитися до жінки. У Волочиську всі його знають, вітаються. І родичі мої його дуже люблять".
Хуан Каміло Руїз Гомес уже давно "свій" в селі на Тернопільщині. Стосовно ж юридичного статусу, то після одруження він оформив посвідку на тимчасове проживання в Україні у зв’язку з возз’єднанням родини. У планах через 2 роки отримати посвідку на постійне проживання. Розповідає, що коли це зробить, хотів би запросити сюди і батьків з молодшим братом.
Хуан та Ірина нарешті знайшли місце, де їм, попри все, по-справжньому добре. Вони мріють жити в Україні, працювати тут і розвиватися. Обоє впевнені, що в України попереду — щасливе майбутнє і хотіли б бути дотичними до цього.
