Про значення революцій в умовах повномасштабної російсько-української війни
Не вистачило 8 років українсько-російської війни, локалізованої на Сході України, а знадобилось саме повномасштабне вторгнення та удари по всіх областях країни, щоб нарешті більшість українців дозріли до розуміння того, що особисто мені було очевидним 30 років тому. Ми, з активної меншості, яка рухала історію нашої країни і весь час натикалась на те, що пасивна більшість нас не розуміє, тепер стали мейнстримом.
І якби не наші три революції, ми були б точно в такому стані, як Білоруська Республіка і білоруси.
.jpeg)
Фото: АР
Революція на граніті. Як боротьба за незалежність Литви в 1990 році стала прикладом для України
Країни Балтії тоді випереджали нас у розвитку на два-три роки. І ми з цим відставанням дозрівали до того, що вже пройшли балтійці, і доволі часто відверто копіювати їх, що було для нас помічним.
Наш народний масовий рух, який охопив Україну, був повністю скопійований з литовського Саюдіса та латвійського й естонського народних фронтів. Наш "Ланцюг єднання", коли люди взялися за руки живим ланцюгом від Львова до Харкова, — це була точна копія "Балтійського шляху", який відбувся за пів року до того. Тобто ми дуже сильно вчились у балтійців. Вони йшли попереду і були криголамом, який першим проламував кригу імперії, а далі у фарватері за ними вже кидались всі інші республіки, включно з Україною.
Фото: Тарас Майстришин
Литва першою оголосила про повний вихід з Радянського Союзу, про відновлення своєї незаконно анексованої незалежності, і було зрозуміло, що якщо Литва зараз вистоїть, то у нас теж є шанс. А якщо Литву роздавлять танками і остаточно повернуть в радянську тюрму народів, то в України вже навіть шансу не буде. І в Литві ми вчились, як робити барикади, "коктейлі Молотова". І хто б подумав, що мені це знадобиться через чверть століття, коли я вже буду вчити своїх студентів розливати "коктейлі Молотова" на Майдані.
"Україні довелось довго позбуватися радянського лушпиння"
Тоді наші голови були забиті радянським та російським мотлохом. Литовці, коли проголосили незалежність, то першим своїм президентом обрали одного із борців за цю незалежність. У нас теж була така можливість. Ми могли обрати В’ячеслава Чорновола або Левка Лук’яненка. Але замість цього першим президентом обрали секретаря ЦК КПУ з ідеології Леоніда Кравчука. Далі навіть він багато кому здався занадто "бандерівцем", і ми обрали "червоного директора", а до того заводського парторга, Леоніда Кучму, який досі вважається найбільш успішним президентом в історії України. Він єдиний, кого обирали двічі. Відповідно ми самі робили свій вибір.
Читати також: Синьо-жовтий vs жовто-блакитний: історик про суперечку щодо українського прапора, яка триває понад 100 років
Ми хотіли одною ногою бути у вільному світі, а другою — залишатися в радянському минулому. Ми хотіли прапор, герб та гімн поміняти, але при цьому залишити комуністичних керівників. І ми отримали гібридну країну, яка дуже довго гралася в "багатовекторність": і вашим, і нашим, і на Схід, і на Захід. Те, що нам у підсумку довелося настільки дорого платити зараз за нашу незалежність, — це результат наших хибних виборів минулих разів.
Балтійці зробили правильний вибір одразу. Вони одразу зачистили свої країни від комуністів та КДБ, від всіх елементів "русского міра" і одразу кинулися в першу шпарину до Європейського Союзу та НАТО, а ми тим часом були "багатовекторні" та нейтральні.
Фото: maidanmuseum.org
Помаранчева революція: причина лише у результатах виборів?
Тоді йшлося не лише про результати виборів. Хоча ключовим фактором, який вивів нас всіх на вулиці, було те, що у нас вкрали наші голоси. Вирішили, що буде група людей, яка визначатиме все наперед, а наша справа — формально сходити на вибори, аби це освятити. І щоб ми насправді не думали, щоб за нас написали той результат, який треба. На щастя, наше суспільство 2004 року виявилося достатньо зрілим, щоб на таке не піти й не погодитися.
Також був і вибір вектора розвитку. Бо два кандидати відрізнялися не лише тим, що один мав кримінальне минуле, а другий — минулим успішної пострадянської людини. Також вони чітко відрізнялись і геополітичною орієнтацією. Віктор Ющенко символізував шлях до вільного світу, а Віктор Янукович — шлях назад до "русского міра".
Тобто це було відстоювання самого нашого права робити вибір, коли правильний, коли хибний, але наш. А також, мабуть, вперше за весь час це був чітко зроблений вибір саме на користь розвитку від "русского міра" якомога далі.
Фото: maidanmuseum.org
Але потім у 2010 році на абсолютно вільних виборах Віктора Януковича вибирають президентом, тому що в більшості людей переважили не стратегічні міркування, а просто роздратування на конкретних політиків. І так вийшло, що Янукович, який 5 років сидів в опозиції, дратував менше, ніж ті, що були при владі.
Проте далі виявилося, що якщо ми обираємо таку людину, команду і орієнтацію, то нас знову спробують позбавити вибору як такого. Цього разу це вже спробували зробити значно організованіше і системніше, ніж за Кучми. Відбулося серйозне закручування гайок. Формувалася абсолютна вертикаль влади, як в Росії, і навіть "віджимання" власності. Тобто те нечисленне, що люди встигли нажити за 20 років, виявилось нічим не захищене і не гарантоване. Також була сваволя в судах та правоохоронних органах. Все це сумарно довело людей до закипання, коли постало питання, яке стане сірником, що підпалить велику каністру з бензином. І цікаво те, що "сірником" знову стало геополітичне питання: чи йдемо ми до Євросоюзу, чи навпаки повертаємося назад до Москви.
"Українці гинули під кулями за синій прапор з 12 зірочками"
Для західних європейців синій прапор з 12 зірочками — це насамперед символ брюссельської бюрократії, складних процедур Європейського Союзу, купи регламентацій. І коли вони побачили людей, які в першу чергу вбачають в цьому прапорі європейські гуманістичні цінності, європейські права та свободи людини, європейське правосуддя та верховенство права, які за ці цінності готові виходити на барикади та з синім євросоюзівським прапором гинути під кулями, — це був шок. Ніде в Європі такого ніколи в історії не було.
Фото: Getty Images
На що Росія розраховувала, почавши повномасштабний наступ
Росіяни пішли далі, тому що за 8 років малою кров’ю так і не досягли того, чого хотіли. 8 років війни малої інтенсивності не призвели до того, що ми забажали заради ілюзорного миру повністю повернутися під російський контроль і знову стати частиною імперії, в якій не стрілятимуть ціною того, що ми без бою здамо свої права та свободи.
Вони намагалися "напарити" нам "ДНР" та "ЛНР" як автономії, які б далі повністю заблокували будь-який наш рух в бік нормальної цивілізованої європейської країни. Це те, що вдалося росіянам та сербам на Балканах. І ми на прикладі Боснії бачили, чого може коштувати такий ілюзорний мир. Там ніби не стріляють, але країна повністю загнила, повністю зупинена у своєму розвитку сербською автономією і, до речі, з дня на день можуть знову почати стріляти. Це те, що нам пропонувалося як компроміс формулами Штайнмайера. Ми виявилися мудрішими і на це не погодилися.
Тоді в Росії залишалось два варіанти: нарешті визнати, що ми все ж таки від них відділяємося і треба про нас забути, або спробувати піти ва-банк і повернути нас одною великою війною.
Як змінилося українське суспільство після 24 лютого
Зіграли роль всі ті роки, які ми прожили самостійно. За 30 років викристалізувалася нова українська нація, яка містить дуже багато різних людей. Вони можуть між собою сперечатися з різних питань різними мовами. Але все ж таки є чітке розуміння, що це одна країна і одна нація. У нас є механізми, як ми колективно ухвалюємо рішення. І коли приходить хтось чужий та сторонній і хоче забрати в нас права, позбавити нас можливості сперечатися між собою, і в цих суперечках ухвалювати рішення більшістю, то виявляється, що абсолютна більшість з нас таки готова за свої права постояти. І це формувалося поступово.
Тут зіграли роль і всі три революції, і багато що між ними. Але я вважаю, що в тому, що ми виявились аж настільки готовими до великої війни, головну роль зіграла 8-річна війна малої інтенсивності.
Крім того, це психологічні зміни. За 8 років ми звикли жити поруч з війною. Кожен захищався, як міг. Хтось прийняв війну для себе як неприємну реальність, але яку треба, прожити, пережити і перемогти. Хтось намагався всі ці роки від неї відгороджуватися і для себе внутрішньо ставити бар'єр, що це його не стосується. Але в результаті шок був набагато менший, ніж міг би бути, якби напали на Україну без такого досвіду. Тобто війна малої інтенсивності спрацювала як щеплення проти інфекції.
Фото: epa
