"Орвелл був потрібен ВВС більше, ніж ВВС Орвеллу"
Британський письменник, автор творів "Колгосп тварин" і "1984" Джордж Орвелл працював на радіо ВВС з 1941-го по 1943-й рік, і на це вплинула саме Друга світова війна. Орвелл народився в Індії, тоді британській колонії. Тож його ранні тексти мали антиімперське спрямування і були антиколоніальними. Він мав великий авторитет серед освічених кіл Індії. І коли Орвелл здійснив чимало подорожей, написав велику кількість есеїв та репортажів, саме почалася війна. І тоді йому запропонували посаду на ВВС. Саме тоді він писав друзям, що це неймовірно іронічно — продавати свій антиімперський імідж, отриманий завдяки власній позиції, працюючи на найбільшій імперській студії. Однак письменник погодився на таку роботу, бо хворіла його дружина і потрібні були гроші. Також він не міг служити через підірване здоров’я. Тож вважав, що це його борг перед вітчизною, розповідає літературознавиця, літературна критикиня Богдана Романцова.
Орвелл працював у східному відділі ВВС й відповідав за індійський напрям. Його завданням було зробити так, аби індійські освічені кола перейшли на бік Британії попри антиімперські настрої, а також підбурювати їх проти Японії. Адже Японію вони ненавиділи сильніше, ніж Британію. І з цим Орвелл упорався непогано, зазначає літературознавиця. Згодом його почали пускати в ефір, який проходив три перевірки. Зокрема, завжди був представник влади, який сидів поруч і в будь-який момент міг вимкнути Орвеллу мікрофон. Новини здебільшого були сухого характеру і програми двох типів: культура і короткі воєнні коментарі, які він любив більше.
За словами Романцової, прийшовши на роботу, Орвелл мав одну умову, яку він одразу поставив працедавцям: "Я не скажу нічого, що суперечить моєму розумінню істини. Я не скажу нічого, що я б не сказав як приватна особа". І звільняючись у 1943-му році, він сказав, що нічого не казав проти своєї волі. Однак у листах письменникові Олександру Комфорту Орвелл писав, що тих тем, де не міг бути чесним, він просто уникав. "Тобто йдеться про напівправду, коли ти не кажеш те, що не хочуть чути і уникаєш тем, які можуть стати джерелом розбрату між тобою та начальством. Також Орвелл казав, що будь-яка пропаганда — це брехня. Однак маленька брехня може служити великій правді. У щоденниках він писав, що на ВВС для нього найважливішим було зберегти відчуття внутрішньої правди, що потім і перейшло в його роман "1984", — каже Богдана Романцова.
На фото: Джорж Орвелл, uk.wikipedia.org
Літературознавиця зауважує, що є стаття на російському ВВС, де сказано, що Орвелла звільнили, бо він начебто не дуже впорався з роботою. І нібито Орвелл не виголошував в етері свої тексти. Однак вона переконана, що це не зовсім так. "Є дані, що спочатку він віддавав тексти дикторам, однак потім його пустили до мікрофона. Стосовно того, що Орвелл нібито був поганим пропагандистом, то теж ні. На цей момент він був уже відомим письменником, мав авторитет і був відомим художнім репортером, який брав участь у багатьох протистояннях. І тоді Орвелл був потрібен ВВС більше, ніж ВВС Орвеллу. Тоді їм потрібна була людина, яка буде ланкою між Британією та Індією і має погляд антиімперця, але при цьому представника Британії. І це дуже добре спрацювало. Його тексти абсолютно вписуватися в тодішні правила ведення репортажу. Крім того, Орвелл пішов із ВВС сам. Орвелл здається російському ВВС поганим пропагандистом, бо він завжди намагався триматися фактажу. У нього не було бурхливих фантазій. Він ніколи не намагався сконструювати абсолютно паралельну реальність, як звикли робити російські журналісти. Орвелл знає, що є правда, і єдине, що він робить — підсвітлює її під потрібним кутом. Але при цьому немає жодної дрібки брехні в його словах. Там немає міфотворчості. Крім того, ВВС отримала свій імідж завдяки Другій світовій війні і Орвелл — одна з ключових фігур цього часу", — вважає Романцова.
"За "Клятву" Бажана у 1937-му розстріляли б"
Під час Другої світової війни радіо вдало використовували в роботі з окупованими територіями. Зокрема, в евакуації у місті Саратові в ефірі Радіостанції імені Тараса Шевченка були два антифашистські мітинги. Українських культурних діячів евакуйовували тоді переважно в глибину Росії — Уфу та Башкирію. Микола Бажан на фронті був полковим комісаром, редактором газети "За Радянську Україну", яку розкидали з літака над окупованою територією, так само як і листівки з віршами. Людям, які не знали нічого, часом здавалося, що окупація фашистами буде назавжди, розповідає літературознавиця, докторка філологічних наук, авторка книги "Візерунок на камені. Микола Бажан: життєпис (не)радянського поета" Віра Агеєва. Тому, за її словами, в 1941-му році "цензуру трохи попустили, бо українське національне почуття хотіли використати для антифашистської боротьби. Адже в сталінського режиму були реальні підстави сумніватися, що українці воюватимуть".
На думку літературознавиці, те, що вдалося назвати радіостанцію іменем Тараса Шевченка та газету "За Радянську Україну" — "це ефект воєнного переляку сталінського режиму під час війни". 1943 року навіть вдалося Остапа Вишню з таборів витягнути. Режим йшов на поступки, тому що боявся втратити Україну взагалі.
"На Радіостанції імені Шевченка давали інформацію, і люди на окупованих територіях й на фронті могли це слухати. По-друге, читали художні тексти, були радіоінсценівки радійних жанрів. У редакції працювали Петро Панч, Володимир Владко та Юрій Шумський. Вони, з одного боку, мали звання офіцерів радянської армії й розуміли, що ніде не поділися ті, хто стежить за кожним словом і кроком. Але, з іншого боку, вони робили, що могли. За такі тексти, як Довженко виголошував на антифашистському мітингу, за "Любіть Україну" Володимира Сосюри, за "Слово про рідну матір" Максима Рильського, за "Клятву" Миколи Бажана у 1937-му розстріляли б", — каже Агеєва. А під час війни Бажан, ставши редактором газети "За Радянську Україну", ловив кожну розповідь, якщо хтось повертався з окупації. А у 1944-45-х як заступник голови Ради міністрів України зробив багато, аби повернути культурні цінності, евакуйовані в Росію із Києва.
На фото: Микола Бажан, vufku.org
Шевченко вистояв під час боїв за Київ
Поезія передає чисту емоцію та автентичне переживання, зазначає Віра Агеєва. "У цій війні ми стоїмо духом, бо захищаємо свою землю. Але щоб розуміти, що ця земля своя, ми мусимо мати знаки того, що вона наша. Шевченко — один зі знаків того, що це поезія наша. І тому була Радіостанція імені Шевченка в 1942-му році", — каже літературознавиця. Крім того, вона розповідає про зворушливий спогад, пов'язаний з 6 листопада 1943-го року, коли звільняли Київ. "Тоді в першій машині їхав Микита Хрущов, а в другій — полковий комісар Микола Бажан і Юрій Яновський. І от вони перебувають на Бульварі Шевченка, горить Червоний корпус університету, зупиняються перед пам'ятником Шевченка. І в спогадах Бажана і Яновського було: "Куди б ми не прийшли, нас скрізь зустрічає Шевченко, він вистояв". Шевченко і тоді, і зараз сприймається як символ цієї землі. І коли бачиш, що пам'ятник Шевченка стоїть у цьому захисному панцирі, то думаєш, що ми захищаємо його, а він захищає нас", — зазначає Агеєва.
На фото: пам'ятник Тарасові Шевченку в Києві, uk.wikipedia.org
На думку письменника Тараса Прохаська, із текстів Шевченка зараз було б актуально все. "Це наш міф у доброму сенсі, який потребує вічного повторення, і він завжди актуальний. Адже це базова структура, яка у свідомості й світосприйнятті", — зауважує він. Прохасько переконаний, що Шевченко пасує не лише до Майдану та війни. У нашому випадку він завжди пасує до всього. "Я взяв почитати "Щоденник" Шевченка і був наново вражений його розумінням. Він дуже не любив виявів "рускості". Так багато в нього смутку і огиди від того. Разом з тим він вирізняв людей, які були до нього приязні, і ставився до них із теплом, не вважаючи їх виразниками паскудної "рускості". Тож він мав вибіркове ставлення і умів знаходити людяних. І ми знову побачимо, наскільки Шевченко буде актуальний тоді, коли ми читатимемо його", — розповідає Тарас Прохасько.
Фото: Радіо Культура
