На фото: Станіслав Асєєв, ФБ-сторінка
— "Шелест бамбукового гаю" — книжка малої прози, датована різними роками. Є тексти, написані, коли ви жили в окупованому Донбасі й ухвалили надзвичайно сміливе й важливе рішення залишатися журналістом в окупації та писати великій Україні про це.
— Я ставлю дати початку і закінчення якогось твору. Але щоденник — це виняток. Він починається "парадом" полонених, і це вже конкретна дата. Щодо самої збірки, у мене був задум видати невеличку збірку короткої прози, яку я написав під час окупації, а декілька текстів ще до 2014 року. Щоденник хотів видати окремо. Але сталося, як сталося. Мене заарештували, і я нічого не встиг видати. Однак до арешту встиг усі ці тексти перекинути на один із віртуальних мейлів і дійшов до них після звільнення. Але коли я звільнився, постало завдання написати книжку "Світлий шлях" про "Ізоляцію", це було першочерговим ("Ізоляція" — тюрма, створена після захоплення Донецька російськими окупантами. В'язниця з'явилася після того, як 9 червня 2014 року підконтрольні Росії терористи із так званої ДНР захопили мистецький фонд "Ізоляція" та перетворили його на об'єкт "міністерства держбезпеки". У тюрмі "Ізоляція" одночасно утримували десятки в'язнів, піддаючи їх тортурам, зокрема електричним струмом і через імітацію страти. Станіслава Асєєва у 2017-2019 роках бойовики утримували у тюрмі "Ізоляція". 29 грудня 2019 року його визволили з полону в рамках обміну — ред.) А коли книжка вийшла, я став певною мірою заручником "Ізоляції". Тому до збірки "Шелест бамбукового гаю" руки дійшли тільки зараз. Ці тексти ніби вже старі, але, на жаль, досі актуальні.
На фото: концтабір бойовиків ДНР "Ізоляція" у Донецьку, @traktorist_dn
— Дуже важливий для цієї збірки архетип дому. Маю відчуття, що це один із найскладніших архетипів, з ним дуже непрості психоаналітичні стосунки. Вочевидь, це Ваші індивідуальні стосунки з Донеччиною як із домом. Але вони насправді типові для всіх, хто пов’язаний із цією зросійщеною частиною України, до якої так легко дотягувалися руки пропагандистів, російського бізнесу та інших елементів, з якими ми зараз воюємо.
— Цій темі повністю присвячено "Есей про вікно". Мабуть, єдиний новітній текст у збірці, тобто написаний 2021 року — після мого звільнення. Це повна рефлексія про те, що я вже позбавлений цього коріння, затишку, дому в широкому сенсі слова. Але все це можна відстежувати і за щоденником. "Есей про вікно" має алюзію до вікна на бульварі Пушкіна в самому центрі Донецька, про вікно я вперше писав саме у щоденнику 2015-16 років, коли почав думати власне над цим образом: уся багатоповерхівка порожня, звідти всі поїхали через війну, а на останньому поверсі світиться лише одне вікно. А навколо летять "гради"… Усе це наводило на роздуми, чим є твоє коріння і що воно зникає у тому Донецьку, який я знав до 2014 року. Зрештою, мене викинуло з нього через полон та обмін. Я вже туди не можу повернутись, і можливо не повернусь, навіть коли він буде деокупований. Тому що там буде просто некомфортно жити з людьми з проросійськими поглядами. Але ж навіть після звільнення, коли ти мешкаєш то в Києві, то у Броварах, їздиш у Варшаву та Прагу на реабілітацію, ти не можеш зачепитися за це вікно, бо в тебе немає власного вікна. І це не так пов’язано з конкретним житлом, а радше з відчуттям дому в широкому сенсі.
Усі ці тексти засновані на категорії абсурду. Бо це пов’язано з моєю біографією та навчанням на філософському факультеті, де я найбільше цінував філософію екзистенціалізму. А потім з 2014-го я фактично опинився у цій філософії. Головні постаті цієї течії Камю, Сартр відчули це на собі під час Другої світової війни. Саме тоді постало питання, чим є людина, яка створює у ХХ столітті концтабори та знищує людей з величезним задоволенням… У нас ця філософія більш локальна, через наш локальний конфлікт, але показувала те ж саме. Тому мій текст "Шелест…" заснований на ідеї, що все може змінитися будь-якої миті в буквальному сенсі. І це не пов’язано з твоєю власною долею чи власним вибором. Це той абсурд, в якому всі ми маємо жити, бо іншої реальності нам не дано. У цьому сенсі текст став певною мірою пророчим. Маю на увазі те, що відбулося 11 травня 2017 року, коли я вранці встав, усе було добре, а за дві години опинився у підвалі на два з половиною роки. Опинитися у ворожому середовищі можна будь-якої миті…
.jpg)
Фото: ФБ-сторінка Stanislav Aseyev
— Що це за виклик для нас — продовжувати утримувати в пам’яті й інформаційному просторі окуповані території?
— Мене завжди асоціюють насамперед із Донбасом. Але все дитинство я проводив у Криму, знаю його не гірше за Донбас. І зараз маю там багато рідних, з якими не спілкуюсь через їхню проросійську позицію. Що робити з цими людьми далі — це питання гуманітарне та юридичне. З юридичним простіше, хоча ми і на нього не маємо відповіді. Для мене відповідь — це інститут негромадянства, який є в країнах Балтії для тих людей, що не знають історії та мови країни. Їм видають паспорт негромадянина. Він дає всі права громадянина Литви, наприклад, окрім права обирати та бути обраним. Думаю, у нас треба запроваджувати таке ж на певний період часу. Як це виокремити і хто має отримувати негромадянство — це вже гуманітарне питання. І воно найскладніше. Бо практика показує, що національні локальні конфлікти можуть вирішуватися певною диктатурою. Приміром, досвід Чечні. Чеченці мали б щонайменше ненавидіти росіян, а деякі з них сьогодні беруть участь у війні проти України. Чому? А тому, що там диктатура Кадирова, який створив таку атмосферу, де нове покоління вже не пам’ятає, що там відбувалося і що робили росіяни? Для них чеченці на боці Ічкерії — це бандити. Звісно, це не вихід для України. Сподіваюся, ми не будемо встановлювати диктатуру ані в Криму, ані на Донбасі. Отже, тут питання лише нових поколінь, які будуть зростати на українських цінностях та збереженні національної пам’яті, яка є стратегічним продуктом держави. Ця війна відбувається саме тому, що ми не робимо висновків, чим є Росія упродовж століть. І ми не готові були до Росії як у 2014-му, так і в 2022-му. Ми постійно даємо РФ якийсь шанс на людяність і нормальну державність. Але в Росії нічого не змінюється десятиліттями. Це країна підвалів, концтаборів та ГУЛАГів. Треба це закарбувати і ставитися відповідно — як до національної стратегії, починаючи від відбудови кордону, залізобетонного й замінованого на багато років наперед, і закінчуючи стратегією щодо політичної еліти Росії.
— Ваша книжка і про самотність. Але постійно наштовхуєшся на такі зони в текстах, коли з’являється відчуття, що поруч із оповідачем присутній хтось іще. Ця фігура мінлива, вона може бути другом, сумнівним другом або ж спостерігачем. Це внутрішній діалог між собою і собою?
— Це зумовлено середовищем. Тому що після 2014 року я опинився в таких обставинах, коли всі мої друзі дитинства, принаймні з Макіївки, пішли до так званого "ополчення". І з ними зв’язок обірвався. Час від часу ми спілкувались, але вони не знали про мою проукраїнську позицію. А я використовував можливість дізнатися від них, що відбувається всередині цих підрозділів бойовиків. Не залишилося жодного душевного друга, крім однієї людини, з якою я навчався в університеті. Він мав проросійські погляди, займався якимось бізнесом, але зв’язок також обірвався досить різко в 2016 році. Я не міг нікому сказати про свої проукраїнські погляди та діяльність, навіть мамі, щоб не наражати на небезпеку. І в такій ситуації ти залишаєшся один. Ця самотність є екзистенцією, яка проходить майже по всіх текстах, вже не кажу про щоденник, де про це написано прямо.
— Щоденник починається 25 серпня 2014 року, коли був "парад" українських полонених (озброєні бойовики підконтрольної Росії так званої "ДНР" змусили полонених бійців АТО, у тому числі поранених, пройти центром Донецька. Правозахисники назвали такі дії бойовиків "ДНР" воєнним злочином — ред.) І закінчується у жовтні 2016 року, коли був похорон "Мотороли" (бойовик "ДНР", громадянин Росії Арсен Павлов. Павлов зізнався у вбивстві ним особисто 15 українських полонених. 16 жовтня 2016 року Павлов ("Моторола") загинув внаслідок замаху. У ліфті будинку, де він мешкав, спрацював саморобний вибуховий пристрій — ред.) Момент першого українського приниження і момент крихітного тріумфу…
— Унікальність щоденника скоріше полягає в тому, що ти живеш у ворожому середовищі, в окупації. Цього досвіду більша частина нашої країни не знає, слава Богу. Тож його можна ретранслювати через цю книжку і розуміти, що відбувається, коли на ту чи іншу територію приходить Росія, а ти можеш вижити і про це написати.
— Ваш фонд покликаний вибудувати юридичні інституції, процедури, алгоритми, щоб ніхто винний у злочинах не зміг сховатися.
— Більша частина воєнних злочинів, які вчиняє Росія в Україні, залишиться безкарними. До цього треба бути готовим морально нашому суспільству. Питання в тому, щоб мати бодай якусь сатисфакцію щодо вчинених злочинів. Це абсолютно реально, але фонд у даному випадку виконує кілька функцій. Перша — інформаційна, сайт "Меморіал". Ми показуємо дуже чіткі категорії воєнних злочинів, насамперед для Заходу. Друга — у кожній категорії є список осіб. Вони офіційно підозрюються державними органами України у вчиненні конкретного воєнного злочину. Під кожним прізвищем зазначена певна сума, яку фонд зібрав як приватну пожертву фізичних чи юридичних осіб. Поповнити цю суму може будь-яка людина. Ми її плануємо виплачувати за інформацію про встановлених воєнних злочинців, про їхню дислокацію на фронті.
На фото: російський диверсант Ігор Гіркін (Стрєлков), commons.wikimedia.org
За останні 50 років на міжнародних трибуналах було засуджено всього 182 людини. Це при тому, що був геноцид у Руанді, злочини в Югославії, Нюрнберг і Токійський трибунал. 182 — це не виконавці, а ті, хто віддавав накази. Тобто треба змінювати правила гри, легалізувати трансфер підозрюваних у воєнних злочинах, поза процедурою екстрадиції. Ми знаємо, що Гіркіну дали пожиттєве в Гаазі, а що далі? Він зараз мешкає то в Москві, то в Петербурзі, читає лекції, і все у нього добре. І Росія ніколи не буде його видавати, за процедурою екстрадиції, навіть якщо зміниться режим. Але якщо наші спецслужби якимось чином проведуть операцію і вивезуть його до Гааги, то нам скажуть, що це незаконно. Це абсурд, який треба змінювати. Над цим працюємо.
