Валерія Суботіна. Фото: ФБ-сторінка "Юрій Верес"
“Нава”, яка завжди каже те, що думає
Валерія Суботіна з позивним "Нава", народилася в Маріуполі. Рано втратила батьків, тому була під опікою бабусі. Валерія захистила ступінь кандидатки наук з соціальних комунікацій, викладала в Маріупольському гуманітарному університеті, а згодом почала працювати в пресслужбі "Азову". Маріупольці її впізнавали, бо військова ще й була журналісткою на місцевому телеканалі. Потім Валерія служила в Держприкордонслужбі, де й познайомилася з Андрієм Суботіним з позивним "Борода".
Про університетський період життя Валерії згадує її викладачка Вікторія Рогожина: "Лєрочка ― сирота. Я опікувалася студентами із соціально незахищеної категорії, тому вона попала в коло мого зору одразу, і так склалося, що спочатку вона була студенткою, а потім ми стали колегами. Вона закінчила з відзнакою університет, прийшла на кафедру асистентом, прекрасно захистила дисертацію у 2014 році. І ми стали колегами, а потім уже і подругами".
"Лєра завжди мала свою думку, дуже вперто її обстоювала навіть тоді, коли це не подобалося людям, які мали вплив. На Лєру це не діяло жодним чином, тому взагалі дивно, що вона так довго протрималася на кафедрі.
Коли вона мобілізувалася до "Азову", це був шок для мене з одного боку, а з іншого я розуміла, що це єдине місце, де вона абсолютно органічно вписалася. Після того, як вона пішла з війська, я сподівалася, що вона вже буде займатися викладацькою роботою, творчістю, але війна знову її покликала", ― пригадує Рогожина.
Перед повномасштабним вторгненням Андрій Суботін просив Валерію виїжджати з міста, адже було зрозуміло, що насувається велика війна. Проте жінка залишилася.
Сучасна Олена Теліга
24 лютого 2022 року Валерія Суботіна стала до лав тоді ще полку Нацгвардії "Азов". У складі Держприкордонслужби залишився захищати Маріуполь і Андрій. Пізніше вони обоє опинилися в облозі на заводі "Азовсталь". Хоча, як зазначає народна депутатка Соломія Бобровська, вони мали усі шанси не опинитися в охопленому боями місті: "Наше знайомство відбулося, коли мого близького товариша, фактично брата, який теж був на "Азовсталі", ― Станіслава Керода, разом з Лєрою побили через українську мову у Маріуполі. Стасу вибили щелепу, Лєру теж поклали на асфальт, тож ця історія піднялася публічно. Це приклад: по-перше, це офіцери, по-друге, це Маріуполь. Тому нарешті прикордонники "показали" свої зуби, позицію".
"Одруженням Лєри та Андрія пахло в повітрі. Було красиво дивитися, як Лєра розквітає в Андрієвій опіці, коли дівчина перетворюється в жінку. Це так було красиво", ― розповіла Бобровська. За її словами, 24 лютого Валерія була за крок до виїзду з Маріуполя, а Андрій ― за крок до того, щоб не повернутися в місто: "Це була б зовсім інша історія".
"Лєра схожа мені на Олену Телігу, хто знає біографію Теліги, той має пам’ятати, як Теліга поверталася з-за кордону, вона марила вільною Україною. Ніхто не міг зупинити її дух. Теліга повернулася в уже окупований Київ, її розстріляли, хоча не мали би з її літературним гуртком, а Лєра не виїхала, бо вона знала, що вона не може ступити кроку без Андрія. Це було таке партнерство, коли жінка це не просто дружина, це посестра, це рівна ланка чоловіку. Я тішуся, що Андрій знайшов такий скарб".
У день весілля Андрія і Валерії Суботіних росіяни обстрілювали "Азовсталь" із усіх видів зброї. Закохані тоді змогли зовсім трохи побути разом, але в хаосі все одно обрали свідків на їхнє велике весілля після перемоги.
Валерія і Андрій Суботіни
7 травня Андрія не стало: через день після смерті чоловіка його матері Людмилі Суботіній принесли букет. Андрій з Валерією заздалегідь його замовили до Дня матері, який в Україні відзначають у другу неділю травня.
Людмила згадує останню розмову з сином: "Розмова буда дуже короткою: він щоразу говорив, що у нього все добре, що я мушу триматися, що я не можу плакати. Його слово, що "мамо, ти не плач", змушує мене триматися, хоча я, чесно скажу, плачу. Він мені сказав “мамо, не плач, бо у мене буде мокрий одяг, а мені тут нема його де сушити”. І це була така підтримка з його сторони, бо він розумів, що я настільки його люблю, що навіть в цій ситуації буду триматися".
"Останнє відео він мені прислав 2 травня: розбомблена "Азовсталь" після нічного бою, зранку він іде й каже "Добрий ранок, мамо, у мене все добре, передавай усім вітання". Але вже було видно, що вони настільки втомлені, і той порох, який на них летів з усіх сторін, просто темний. Але Андрій посміхнувся мені і ця посмішка, ці його блакитні очі назавжди зі мною. Я обов’язково його поверну. Бо він знає, що ми його завжди любили і чекаємо понад усе", ― пригалада мама Андрія Суботіна.
Родина чоловіка замінила їй власну
Жінка дуже тепло відгукується про стосунки свого сина, зазначаючи, що це було чисте кохання: "Я завжди думала, що він до нас не повертається, бо він має оберігати Лєру. Це було чисте кохання і ми від того було щасливі. Нещодавно на його річницю я подумки з ним розмовляла і казала: "Синку, Лєрочка твоя вже з нами, тепер ми тебе чекаємо. Ми знаємо, що ще багато людей в полоні, тому навіть якщо ще сьогодні немає Андрія і завтра його не буде, але повернеться чийсь сини чи донька, я буду за них радіти. Обійми іншої матері – це мої теж".
Тіло Андрія Суботіна досі не повернули додому. Відомо, що загиблих тоді ховали на території заводу й, можливо, тіло Андрія досі там. Валерія Суботіна з російського полону звільнилася 10 квітня цього року, переживши вибух в Оленівці, принизливі побутові умови і жахливе ставлення окупантів до себе.
Валерія та Людмила Суботіна – мати загиблого Андрія
Не є таємницею, що "азовців" росіяни відокремлюють серед усіх українських полонених і ставляться до них найгірше. Зараз Валерія називає батьків Андрія не інакше як "мама" і "тато". Вони замінили їй повноцінну родину, якої у жінки, по суті, ніколи не було. І перший дзвінок після звільнення вона зробила саме Людмилі і Валерію Суботіним.
"Зателефонували друзі, зателефонувала Лєрочка, вже їй дали телефон. Я не пам`ятаю, про що ми говорили, бо я дуже плакала. Ми чекали ранку, щоб уже її побачити, але ми не дочекавшись, серед ночі сіли в авто і поїхали в шпиталь. Зустріли з дівчатками біля автобуса.
Мені здавалося, що земля біля мене крутиться, я не могла зрозуміти, де я знаходжуся. Ми не говорили з Лєрою, просто обіймалися, цілувалися і плакали, бо це були сльози радості. Нас переповнювали ці наші емоції, коли ми трималися весь цей час, а тут наступила така мить, що вона поряд з нами. Я знаю, що Андрій дуже хотів би, щоб Лєра була з нами. І ми тому дуже щасливі. Вона була така усміхнена, мені здавалося, що вони просто радіють цьому повітрю, цим квітам, деревам, які поряд з ними. Я думаю, вони ще не розуміли того, що повернулися".
Поетка після полону
Валерія Суботіна завжди писала вірші і прозу. Ще до повномасштабного вторгнення видала збірку "Квіти і зброя", де описала історії наших захисників. До книги увійшли поезії, які Валерія написала під час служби в полку "Азов" і Донецькому прикордонному загоні. На жаль, той наклад повністю знищено в Маріуполі, але коли Валерія була ще в полоні, Людмила Суботіна перевидала книгу і організувала творчий вечір, присвячений невістці. Тоді жінка запевнила, що обов’язково зробить ще одну зустріч після її звільнення.
І цей день настав: море квітів, усмішок і сліз. Обійняти Валерію прийшли її рідні, друзі, посестри і побратими зі служби, а також люди незнайомі з Валерією, але які щиро чекали її повернення. Було на зустрічі й чимало митців, що читали вірші Валерії. Зокрема, Дмитро Лінартович, Марічка Бурмака, козак Михайлик Корженівський, Тарас Компаніченко з гуртом "Хорея Козацька". У першому ряду ― Дмитро Козацький, позивний "Орест". Саме він зробив весільні фото та відео подружжя Суботіних. За словами Валерії, ці роботи тепер єдине, що залишилося їй від весілля.
"Переживши це все і так гарно виглядаючи, можна сказати ствердно, що вона сталева насправді. Для мене це приємна людина, яка мені як сестра майже. Вона поруч зі мною була приємна, лагідна. Це людина зі сталевим характером, яка обстоює своє, правильне, але при цьому всьому вона залишається ніжною.
Всі трагічні події сталися з нею ще до полону. Вона вже вийшла з цим багажем дуже неприємних історій. Я б не сказав, що вона змінилася, вона як була сильна , так і залишається", ― поділився Дмитро Козацький "Орест".
Маріуполь ― форпост України
Серед тих, хто прийшов привітати Валерію Суботіну, чимало маріупольців. Здається, що вони усі рідні: на стільки щиро зустрічають Валерію і один одного. Так склалося, що маріупольська поетеса Надія Умриш, виїхала ще задовго до повномасштабного вторгнення. Але душа її, як вона сама каже, у місті назавжди: "Я жила в Маріуполі з 2007 по 2019 рік. Я цьому місті я всюди виступала, вірші писала, тому Маріуполь в моєму серці назавжди. Навіть якщо говорять, що Маріуполь чекав на "рускій мір", я готова вчепитися в горлянку і казати, що Маріуполь ― це Україна, тому що такий патріотизм, який я бачила, яким ми ділилися кожен день, кожну мить нашого життя, як ми в Маріуполі відстоювали Україну, як ми весь світ переконували, що Маріуполь -―це Україна, це гідний приклад для всіх міст".
"Коли наші хлопці обіцяли, що вони Маріуполь не здадуть, для мене означало – що вистоїть Маріуполь, то і вистоїть Україна. Маріуполь ― це справді форпост України. Блокадою нас лякали завжди, але що знищать Маріуполь, ніхто цього навіть не допускав, бо це "Азовталь". До цього не був готовий ніхто".
"Поки з полону не повернеться останній "азовець", я теж буду в неволі"
Про те, що багато українців досі залишаються в полоні, говорили майже усі. Сама Валерія Суботіна зазначила, що вона, по-суті, досі морально не повернулася з полону. І не повернеться, допоки не прийде додому останній українець: "Я почуваюся добре, бо я в Україні, я на вільній землі знаходжуся. Тому тільки позитивні емоції, хоча, звичайно, що ж є певне виснаження після полону ― і моральне і фізичне ― його не може не бути. Звичайно, є, м’яко кажучи, сумні моменти: майже рік мене тут не було, я не знала про смерть, зокрема, моєї бабусі, я не знала, що тіло мого чоловіка досі не повернули і батьки не змогли його поховати. Мені нема до кого прийти на могилу. Я не знала про смерть кількох близьких побратимів, я не знала про те, що багато моїх побратимів знаходяться в російському полоні і від цього звичайних думок бути не може. Поки ті побратими, абсолютно всі, хто був зі мною на "Азовсталі", не повернуться з полону, до тих пір в полоні залишаюся і я. Кожного дня я прокидаюся з думками про них, щоб я не робила, я з думками про них, тому що неможливо про це не думати, коли ти їси, одягаєшся. Сьогодні мене так багато обіймали люди, а їх там не обіймали. Чому мені так приємно обійматися, тому що це добро, це Україна і це українці, а там зло і ненависть”.
Після того, як Валерія дізналася про смерть Андрія, вона не давала собі дозволу виплакатись. Ні на "Азовсталі", де були побратими, яких треба підтримувати, ні в полоні, бо росіяни не повинні були бачити сліз українців. Тільки після повернення письменниця змогла вдосталь поплакати, вилити трохи своє горе. Для родин полонених Валерія Суботіна ― справжній промінчик надії. Якщо вдалося повернути її, то невдовзі прийде час і повернуться їхні рідні. Головне вірити, не впадати у відчай і постійно нагадувати про себе.
"Родинам своїх побратимів, які ще за ґратами скажу: тримайтеся, вірте, боріться. Навіть не зважаючи на те, що там я нічого не знала, до мене не доходила інформація, але якась сила, віра, молитви, воно якось емоційно доходило, все одно підтримувало. І коли я вийшла, ти виходиш з одного боку на емоційному підйомі, а з іншого – є такий біль від того, що тебе так довго не забирали. Але потім ти дивишся, скільки всього було зроблено, розумієш, як за тебе боролися.
Я хочу, щоб настав день для всіх них, щоб вони оце все про себе прочитали, все побачили. Тому обов’язково продовжувати боротися, продовжувати говорити, продовжувати впливати через світову спільноту, щоб про наш “Азов”, про всіх українських захисників говорили, говорили і ні в якому разі ні на секунду не забували".
Нині у планах Валерії Суботіної відновитися після полону і з новою силою взятися за творчість, зокрема прозову. Каже, після всього пережитого просто не має права залишати ці спогади в собі. Світ має знати більше про героїв, які перебували на "Азовсталі". Зараз письменниці здебільшого пишеться про Андрія, тих, хто залишається в полоні, і про рідне місто Маріуполь, яке Валерія мріє знову побачити вільним. "Нава" вірить, що коханий Андрій завжди буде її охороняти, незримо допомагатиме у всіх справах. А значить, усе задумане точно збудеться.
