Вероніка Плотнікова у студії Українського Радіо. Фото Людмили Тягнирядно
Три шляхи здобуття свободи
Почнімо з моменту, коли цивільна людина повертається з російської неволі. Це може відбутися в межах офіційного повернення, людина може вибратися самостійно. Що відбувається в перші дні після повернення на підконтрольну Україні територію? Коли до цього процесу долучаються правоохоронці та прокуратура?
Насправді є три шляхи, якими людина може здобути свободу.
►Перший — у межах офіційних повернень.
►Другий — коли людина повертається самотужки.
►І третій, про який ми зараз згадуємо рідше, — звільнення внаслідок деокупації територій. Під час деокупації починають працювати мобільні групи, які фіксують вчинення кримінальних правопорушень і дізнаються про людей, які перебували в місцях несвободи. Це важливо, тому що саме на цьому етапі людина може втратити видимість для системи. Коли цивільні повертаються в межах офіційних процедур, треба пам’ятати: з погляду міжнародного гуманітарного права цивільні взагалі не можуть братися в полон. Щодо них ми говоримо про викрадення та незаконне позбавлення свободи.
Кількість цивільних, яких вдається повернути, неспівмірна з прогнозованою нами загальною кількістю людей, яких незаконно утримують на тимчасово окупованих територіях та безпосередньо в Росії. Водночас ми маємо бути уважними до кожного такого випадку. Після офіційного повернення людина, залежно від стану здоров’я, потрапляє до лікарні або спеціалізованого центру. Під час отримання допомоги відбувається перший контакт зі слідчими. Це можуть бути слідчі Служби безпеки України, Національної поліції, у певних випадках — прокурори.
Повністю уникнути травмувальних моментів у такій взаємодії, на жаль, неможливо. Наше головне завдання — їх мінімізувати. Насамперед будь-який державний орган, який контактує з людиною після повернення з неволі, має надати їй допомогу. А вже потім працювати за іншими напрямами.
Якщо цивільна людина вибралася з Росії чи окупованої території самостійно, виходить, що вона сама має звернутися до правоохоронців? Якщо на кордоні її ніхто не запитав, що з нею сталося, а родичі не знають, куди звертатися, держава може взагалі не дізнатися про цей випадок?
У багатьох випадках — так. Люди повертаються дуже різними шляхами. Іноді їх викуповують близькі, тому що для росіян це також може бути способом заробітку. Іноді люди відбувають так зване покарання за так званими вироками на території Російської Федерації, після чого повертаються. Хтось їде через треті країни. На кожному пункті пропуску не стоїть група слідчих і прокурорів, яка запитує людину, чи вчиняли щодо неї міжнародний злочин. Тому для нас надзвичайно важливо, щоб люди знали, куди можна звернутися і на що вони можуть розраховувати.
Ми багато спілкуємося з людьми, які перебували в неволі. Один зі способів, яким росіяни намагаються зламати спротив людини, — переконати її, що в Україні вона нікому не потрібна, що після повернення її саму звинуватять у колабораціонізмі. Так формуються страх і недовіра. Але для того, щоб це змінювати, недостатньо лише комунікувати. Людина повинна розуміти конкретний шлях: що їй робити і на яку допомогу вона може розраховувати.
Як сьогодні працює Координаційний центр? Що конкретно може отримати людина, яка повернулася з російської неволі?
Ми працюємо з потерпілими та свідками міжнародних злочинів. У 2024 році вперше в системі кримінальної юстиції були створені такі підрозділи. Спочатку ми сформувалися безпосередньо в Офісі Генерального прокурора. Потім відповідні відділи почали працювати в прифронтових і деокупованих областях. Зараз вони є у 12 обласних прокуратурах. Ми працюємо над розширенням мережі.
Усе починається з першого контакту. Спочатку ми розраховували, що основним каналом направлення до нас будуть прокурори та слідчі. Наприклад, під час допиту слідчий чи прокурор бачить, що людині потрібна спеціалізована або загальна допомога, передає наші контакти — і людина звертається до нас. Але є й інші шляхи. Людина може звернутися самостійно. Наприклад, її перший допит відбувся давно, і вона не розуміє, що відбувається з кримінальним провадженням. Або вона взагалі нікому не повідомляла про те, що з нею сталося. Ще один шлях — організації самих потерпілих. Вони вже мають досвід взаємодії з нами і можуть стати місточком між людиною та системою.
Вероніка Плотнікова і Людмила Тягнирядно у студії Українського Радіо
Чотири кластери допомоги
Яку саме допомогу ви можете організувати?
Ми самі не надаємо послуг. Ми працюємо з реферальною мережею громадських організацій, які спеціалізуються на різних видах допомоги. Також маємо інформацію про можливості, спроможності та зобов’язання органів державної влади, місцеві програми. Ми проводимо оцінку потреб. Часто всі насамперед думають про психологічну допомогу. Але випадки, коли людина починає саме з прохання про психологічну допомогу, — поодинокі.
Людині можуть бути потрібні відновлення документів, постійне або хоча б стабільне місце проживання, базові речі — навіть одяг за сезоном. Особливо це стосується тих, хто повертається самостійно. Людині може знадобитися цілий спектр первинної допомоги, яка не обмежується кримінальним провадженням: отримання статусу через спеціальну комісію, відновлення документів, юридична допомога. Іноді це справи про розлучення, встановлення фактів смерті чи народження. Ми мали справи, пов’язані з необхідністю врахувати період перебування людини в неволі до її страхового чи трудового стажу.
Умовно ми ділимо потреби на чотири кластери.
►Перший — медична допомога. Особливо гострим є питання стоматологічної допомоги та зубопротезування.
►Другий — соціально-економічна допомога та доступ до соціальних послуг.
►Третій — психологічна і психіатрична допомога.
►Четвертий — правнича допомога.
Після оцінки потреб починається рух реферальною мережею та безпосередньо наш супровід.
450 цивільних погодилися на супровід
Скільки цивільних зараз перебувають у супроводі вашого центру?
Зараз — 450 цивільних. Я говорю і про наш підрозділ в Офісі Генерального прокурора, і про підрозділи в обласних прокуратурах.
Тобто Офіс Генерального прокурора знає про 450 цивільних, які пережили російську неволю?
Ні. Це означає, що 450 людей погодилися на те, щоб щодо них здійснювався супровід. Ми знаємо про значно більшу кількість людей. Але працюємо за принципом інформованої добровільної згоди. Не можна спричиняти добро насильно. Якщо людина каже, що впорається самостійно і їй цього не потрібно, ніхто не буде її змушувати.
Статус потерпілого і підтвердження факту полону — не одне й те саме
Чи є для вашого центру різниця між людиною, яка повернулася під час офіційного повернення, і тією, яка виїхала самостійно? Чи має вона доводити вам, що справді перебувала в російській неволі?
Ми виходимо з інших статусів — потерпілого і свідка в кримінальному провадженні.
Рішення про надання статусу потерпілого та внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань ухвалюємо не ми. Це компетенція прокурора і слідчого. Водночас органи прокуратури вже мають достатньо даних про місця утримання. Коли людина повідомляє інформацію, яка збігається з нашими даними, коли це можна додатково підтвердити навіть без доступу до окупованої території, ми можемо встановити, що людина справді там перебувала. Будь-яка заява, звичайно, має бути обґрунтована. Але способи отримання таких підтверджень існують.
Я нещодавно записувала історію волонтера Азата Азатяна, який потрапив у російський полон у Бердянську. Він самостійно повернувся в Україну, однак не отримав підтвердження факту позбавлення особистої свободи. Він не розуміє, як довести, що був у полоні. Де тут виникає проблема?
Ми говоримо про різні статуси. У кримінальному провадженні він має відповідний статус. Але є інший статус, який надає спеціальна комісія щодо встановлення факту позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України. Це велика проблема, з якою ми зараз маємо справу. І це не та частина, за яку відповідає кримінальна юстиція. До складу комісії входять представники різних державних органів та громадських організацій. Саме статус, який надається цією комісією, є вхідним вікном для доступу до базової допомоги від держави. Ми, зі свого боку, зокрема допомагаємо збирати документи для отримання такого статусу.
Часом навіть вироку за фактом вчинення воєнного злочину стосовно особи недостатньо для того, щоб комісія надала такий статус
У нас є такий випадок. Людина відчуває, що її права не захищені, йде до суду, виграє його, є вирок. Але це все одно не означає автоматичного отримання статусу. Комісія працює в межах закону, який був ухвалений ще до повномасштабного вторгнення і був спрямований на інші реалії. Якщо дуже формально його тлумачити, цільова група, на яку спрямована діяльність комісії, — не всі цивільні, які перебували в умовах несвободи. Йдеться, зокрема, про людей, які потрапили туди внаслідок проукраїнської позиції, співпраці з українськими силами або були взяті як заручники. Тому зараз маємо ситуацію, коли, з одного боку, в кримінальному процесі держава доводить, що людина зазнала грубих порушень прав людини, пережила незаконне позбавлення свободи. А з іншого — через низку обставин ця людина може не отримати статусу, який відкриває доступ до допомоги. І базовим тут є питання законодавства.
Можете навести конкретний приклад, який показує, як працює супровід?
Розповім про людину, яка повернулася самостійно після тривалого перебування в одному з російських місць несвободи. Її майно та родина залишилися на окупованій території. Людина мала серйозні проблеми зі здоров’ям, не мала документів і житла. Зараз вона вже має стабільне місце проживання, їй відновили документи, вона пройшла базове лікування. Але один із результатів, яким ми дуже пишаємося, — людина отримала зубопротезування і вперше за п’ять років змогла їсти тверду їжу. Таких випадків багато. Ми завжди говоримо: краще нічого не пообіцяти, ніж пообіцяти і не зробити. Особливо це болісно і чутливо в таких справах. Ми намагаємося бути реалістичними. Не травмувати людину, чути її, але водночас чесно говорити, що можливо, а що, найімовірніше, ні. Є й інші історії. На жаль, люди, які повертаються з російської несвободи, іноді не доживають до моменту остаточної справедливості. Після них залишаються рідні, діти. І зараз ми працюємо, зокрема, з одним таким кейсом, який стосується дитини.
Майже чверть мільйона проваджень щодо воєнних злочинів
Коли людина дала свідчення, що відбувається далі? Як вони стають частиною доказової бази, яка може бути використана в українських чи міжнародних судах?
Зараз ми маємо майже чверть мільйона кримінальних проваджень. Це не лише справи щодо цивільних заручників, а всі категорії воєнних злочинів. Наш супровід не завершується після того, як людині допомогли знайти житло чи розв’язати первинні проблеми. Ми супроводжуємо її впродовж кримінального провадження. Такі провадження не можуть бути швидкими. Ми не хочемо бути схожими на Російську Федерацію з її квазісудовими засіданнями. Все має відбуватися відповідно до процедури.
Якщо людина переїжджає до регіону, де працює наш відділ, до супроводу долучаються колеги на місці. Якщо такого відділу немає — продовжуємо працювати дистанційно. Іноді місяцями до людини можуть не звертатися, бо в конкретний момент у провадженні немає такої потреби. Докази збираються за іншими епізодами.
Треба розуміти, що цивільних часто утримують у місцях масового утримання. Тому слідство працює не лише з історією однієї людини, а з усім місцем утримання, людьми, які там перебували, та пов’язаними епізодами. Може повернутися інша людина і надати нові свідчення. Їх потрібно перевірити. Може виявитися, що потерпілий чи свідок з іншого регіону здатен підтвердити або спростувати певні факти. Тоді виникає необхідність у новому допиті.
Ми займаємося травмоінформованою комунікацією між учасниками провадження: пояснюємо людині, навіщо потрібен новий допит, готуємо її до нього психологічно, допомагаємо з логістикою. За можливості це може бути допит через відеоконференцію.
Виплати від громад можуть становити від 30 до 100 тисяч гривень
Людина повернулася додому — до Києва, Сум, Харкова чи невеликої громади. Хто має підтримувати її далі?
Постанова Кабінету Міністрів №1775 передбачає першочергові заходи підтримки осіб, які зазнали незаконного позбавлення особистої свободи. Відповідні базові заходи підтримки мають розроблятися на місцевому рівні. І немає географічного обмеження, що це повинні робити лише прифронтові чи деокуповані області. У кожному регіоні України такі заходи підтримки мають бути розроблені. Що може забезпечити громада? Якщо дозволяє місцевий бюджет — одноразові виплати. Їхній розмір дуже різниться.
Наприклад, такі практики є в Запоріжжі, Харкові, Херсоні. Суми можуть становити від 30 до 100 тисяч гривень. Але це не єдина визначена нормативним актом сума — рішення ухвалює місцева влада, і все залежить від бюджету конкретної громади та року.
Другий важливий напрям — соціальні послуги на місцях. Люди, які повертаються з місць несвободи, в абсолютній більшості випадків також матимуть статус ВПО. Але надавати їм лише стандартну підтримку для ВПО, не враховуючи причини та досвід, через які людина пройшла, — недостатньо.
Чи розуміє сьогодні місцева влада, що вона має допомогти такій людині знайти житло, отримати правничу допомогу, пояснити, на які виплати вона може претендувати?
Якщо говорити з нашого досвіду, нам би дуже хотілося, щоб такого розуміння було значно більше. І це абсолютно точно не про злий умисел. Іноді йдеться про інформаційне та комунікаційне перевантаження. Іноді — про нерозуміння того, що така проблема взагалі існує в конкретній громаді.
Ще одна проблема — немає єдиного нормативного акта, який можна відкрити й побачити чітку дорожню карту: від цього кроку до цього ви маєте зробити одне, далі — інше. Тому дорожні карти роботи з цивільними мають з’являтися в різних регіонах — і тих, що постраждали від збройного конфлікту чи пережили окупацію, і тих, що такого досвіду не мали. Дуже важливим є обмін досвідом між громадами. Не лише ситуація, коли центральна влада розсилає документ, усі ставлять позначку, що його прочитали, — а реальний обмін практиками між регіонами.
Що Україні має дати європейський підхід до захисту потерпілих
Україна в межах переговорів про вступ до ЄС має наблизити систему захисту потерпілих до європейських стандартів. Що це має змінити для конкретної людини, яка повернулася з російської неволі?
Це, зокрема, про існування спеціалізованих підрозділів у системі кримінальної юстиції. Щоб людина стикалася не лише зі слідчим чи прокурором, а й із фахівцем, який уміє працювати з потерпілими в контексті соціального супроводу, кейс-менеджменту, травмоінформованої комунікації. Особливо вразливими категоріями визнаються потерпілі від воєнних злочинів, люди, які зазнали катувань та незаконного позбавлення свободи. Для наших цивільних це насамперед означає інший підхід у кримінальній юстиції: уникнення повторних допитів без необхідності, добровільну згоду потерпілого на відповідні дії, потерпілоорієнтований підхід. Тобто йдеться не лише про те, щоб будь-якою ціною отримати обвинувальний вирок. Ідеться про те, як держава ставиться до людини і як вона проходить шлях кримінального провадження.
Сьогодні система значною мірою залежить від міжнародних і донорських організацій. Вони фінансують роботу психологів, юристів, реабілітаційні програми. Що станеться, якщо це фінансування скоротиться або зупиниться?
Це питання, з якого ми починаємо реалізацію будь-якої ініціативи та співпраці з іноземними колегами. Для нас дуже важливо, щоб після того, як міжнародні партнери підуть, у нас залишилися власні спроможності. Тому питання не лише в тому, є фінансування чи його немає. Треба думати, як використовувати міжнародну допомогу для розвитку власної системи. Первинна грошова допомога важлива. Але нам уже потрібно вкладатися у власні спроможності. Наприклад, не просто оплачувати роботу психологів погодинно в межах певного донорського контракту, а мати підготовлених фахівців, яким держава може забезпечити оплату праці та нормальні умови роботи, щоб запобігати професійному вигоранню. Це має бути частиною системного планування. І тут питання вже ширше за розслідування воєнних злочинів. Це питання відновного правосуддя і справедливості. Ми багато говоримо про те, як будемо відбудовувати країну. Але нам треба думати і про те, як ми будемо жити в суспільстві, де будуть дуже різні групи людей із дуже різними потребами. І частині з них допомоги буде потрібно набагато більше.
