Людмила Янкіна та Олена Дмитрієва у студії Українського Радіо
Людям, які повернулися, іноді потрібно все
Олено, офіційно з російської неволі повернули 903 цивільних. Наскільки держава готова не лише зустріти цих людей, а й супроводжувати їх далі — до реального відновлення?
Олена Дмитрієва: За останні два роки вже з’явилися напрацювання та алгоритми роботи. У 2024 році Кабінет Міністрів ухвалив постанову №296. Якщо на території району є реабілітаційний центр — у нашому випадку це "Лісова поляна", — відповідний центр соціальних служб та інші надавачі послуг працюють зі звільненими з полону цивільними. Якщо виникають питання у військових, ми також допомагаємо.
В Оболонському районі маємо такий досвід уже два роки. Усі десять районів Києва знають цей алгоритм і надають допомогу. Думаю, така робота поступово налагоджується і в інших регіонах України: якщо людина звертається, вона має отримати підтримку.
Як починається ваш перший контакт із людиною, яка повернулася з полону?
Олена Дмитрієва: Ми працюємо трохи інакше, ніж звичайна служба, до якої людина приходить сама. "Лісова поляна" повідомляє нам, що до закладу приїхали на реабілітацію звільнені цивільні. Ми зв’язуємося з менеджером, обираємо зручний для людей час і приїжджаємо на зустріч.
Під час перших розмов з’ясовуємо потреби, а потім складаємо план і починаємо працювати. Наприклад, першим жінкам, з якими ми контактували, було потрібно все: від відновлення документів і придбання одягу до соціалізації. Вони провели у в’язниці два-три роки й за цей час випали зі звичного життя.
Ми їздили з ними до магазинів, допомагали вибрати одяг, розрахуватися на касі чи замовити щось у кафе. За час їхньої відсутності з’явилися або стали звичними речі, про які вони не знали: банківські застосунки, електронні платежі, "Дія". Те, що для нас очевидне, для них може бути зовсім новим.
Ми допомагали відновлювати паспорти, закордонні паспорти, банківські картки, ідентифікаційні номери, свідоцтва про народження, оформлювати статус ВПО та статус особи, яка постраждала від торгівлі людьми. У нашому районі добре працюють управління соціального захисту і ЦНАП. Коли ми приїжджаємо разом зі звільненою людиною, нас чекають і приймають без зайвих затримок. Працівники розуміють, з якою категорією людей спілкуються, і намагаються не травмувати їх повторно.
Те, що для нас очевидне, для людини після російської неволі може бути зовсім новим
Чи існують окремі правила спілкування з людьми, які пережили катування та інші форми жорстокого поводження? Людина може не сказати, що їй потрібна допомога, або й сама цього не усвідомлювати.
Олена Дмитрієва: Ми проходили багато навчань і тренінгів, але життя завжди вносить свої корективи. Кожна людина і кожна зустріч — індивідуальні. Ми дивимося на стан людини, на її реакцію на запитання. Іноді потреби вдається з’ясувати не під час першої розмови, а дорогою до ЦНАПу, лікаря чи магазину. У процесі спілкування людина поступово розповідає, що ще їй потрібно.
Одній жінці ми допомагали відновити контакт із сином. Разом шукали для неї роботу неподалік Києва, зокрема розглядали зайнятість у сільському господарстві. З деякими людьми досі підтримуємо зв’язок і листуємося. Є й дуже світла історія: звільнена з полону жінка вийшла заміж і народила дитину. Ми всі чекали на цю подію і раділи разом із нею. Такі історії додають нам упевненості, що ми рухаємося правильно.
А як організована медична допомога?
Олена Дмитрієва: Наша кейс-менеджерка Оксана Іванова буквально бере людину за руку: допомагає підписати декларацію із сімейним лікарем, отримати направлення і пройти подальший маршрут. Нам допомагає Офіс Генерального прокурора. Ми спілкуємося з його кейс-менеджерами, і якщо виникають медичні потреби, вони долучаються. Фактично працює мультидисциплінарна команда. За потреби звертаємося до фахівців "Лісової поляни" або до медиків у районі.
Чому важливо, щоб людина мала одне вікно, через яке могла б отримати різні види допомоги?
Олена Дмитрієва: Якщо людина дезорієнтована і поруч немає родичів, їй потрібен хтось, хто візьме її за руку і пройде з нею весь шлях. У цього фахівця має бути чіткий алгоритм: паспорт, закордонний паспорт, ідентифікаційний номер, банківська картка, свідоцтво про народження, водійське посвідчення — увесь перелік того, що потрібно відновити. А далі треба визначити, яка саме соціалізація потрібна людині.
Якось ми приїхали з чоловіком відновлювати паспорт. Сиділи в ЦНАПі, і я побачила, що його починає колотити. Я сказала: "Спокійно, ми вдома, тут безпечно. Я поруч і нікуди не піду. Зараз ми зробимо паспорт, усе буде добре". Коли вийшли, йому стало легше. Домовилися, що й забирати паспорт підемо разом. Після років у в’язниці навіть незнайоме приміщення може стати сильним стресом. У такий момент людину не можна залишати саму.
Єдине вікно має починатися з індивідуального маршруту
Людмило, у дослідженні Civis Fortis ідеться про потребу в уніфікованому маршруті для звільнених цивільних. Чому правозахисники вважають, що він необхідний?
Людмила Янкіна: Потрібна єдина точка входу. Про це говорять усі наші підопічні — і в межах дослідження, і під час кейс-менеджменту. Коли людина кілька років перебувала в російському ув’язненні, вона втратила зв’язок із багатьма повсякденними речами. За цей час у нас з’явилися або стали звичними сімейні лікарі, ЦНАПи, "Дія", інші електронні сервіси. Людина може не знати, як усе це працює, тому її треба супроводжувати на кожному етапі.
Має бути фахівець, який бере людину за руку і проводить через усі установи. Найбільш відповідним центральним органом, який міг би координувати міжвідомчу роботу й звести всі можливості в єдину систему, ми вважаємо Міністерство соціальної політики. Коли за людиною закріплений державний менеджер, їй значно спокійніше.
Контакт із державною системою часто викликає страх. Ми стикалися з випадком, коли сімейний лікар не знав, що цивільні так само могли перебувати в російському полоні. Це повторно травмувало людину, і вона попросила, за можливості, організувати допомогу в приватному медичному закладі, де фахівці краще обізнані з травмоорієнтованим підходом.
Так само людина може не знати, чим сучасний ЦНАП відрізняється від колишнього паспортного столу. Вона чує, що мусить іти відновлювати документи, і стресує ще до входу, бо очікує грубого ставлення чи приниження.
Перед єдиним вікном має бути індивідуальний маршрут. Є типові проблеми — фізичне і психічне здоров’я, житло, документи. Але набір потреб у кожного різний. Комусь треба відновити паспорт, комусь — пенсійне посвідчення, трудову книжку чи диплом. Потрібен спеціаліст, який на вході оцінить усі проблеми, визначить пріоритетність кроків і складе маршрут: куди йти, що робити спочатку і скільки це може тривати.
Сьогодні Civis Fortis виконує цю роль для своїх підопічних, фахівці Центру соціальних служб — для людей, яких супроводжують вони. Але загальнодержавної системи поки немає. Не всі знають, що можуть звернутися до соціального працівника, а дехто має упереджене ставлення до таких служб. Ми хочемо, щоб з’явився один відповідальний орган, спільна дорожня карта, єдине вікно і програма подальшої реабілітації.
Від жінки з інвалідністю вимагали довести "мотив патріотизму"
У вашому дослідженні описана історія жінки, яка внаслідок катувань втратила слух і зуби, але, маючи документи про переслідування, усе одно не змогла отримати необхідний статус. Чому людина після полону знову мусить доводити державі, що пережила злочин і має право на допомогу?
Людмила Янкіна: Передусім усі фахівці, з якими контактує така людина, повинні володіти травмоорієнтованим підходом. Це стосується лікаря, соціального працівника, адміністратора ЦНАПу — кожного, хто представляє державу.
Жінка, про яку йдеться, повернулася з набутою інвалідністю. Вона майже не чує через пошкодження барабанних перетинок унаслідок катувань, у неї вибиті зуби, серйозні проблеми із суглобами, їй складно пересуватися. Водночас вона не може отримати належний медичний супровід і оформити інвалідність, тому що не має встановленого статусу особи, позбавленої особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України.
Наші адвокати долучилися до справи. Є рішення російського окупаційного суду, у якому зазначено, за що її затримали, які гаджети вилучили і як із зали суду направили до психіатричної лікарні, де до неї застосовували каральну психіатрію. У документах ідеться про нібито передавання Збройним силам України інформації щодо переміщення російської техніки та "дискредитацію" російської армії.
Жінка повернулася не в межах офіційної процедури. У певний момент її просто викинули з місця несвободи, і вона самостійно дісталася України. Тут їй допомагає сестра. Вона звернулася до держави, щоб зафіксувати перебування в полоні й отримати спеціалізовану допомогу, однак комісія кілька разів не надала їй статусу.
Ми зібрали документи, зокрема довідку Служби безпеки України про те, що жінку справді затримали й утримували в неволі. Але у відповідь почули, що не доведено "мотив патріотизму". Комісія змушена орієнтуватися на старий, не адаптований до реалій повномасштабної війни закон, який передбачає, що людина має довести проукраїнську позицію як причину переслідування.
Після 2022 року росіяни масово затримували цивільних. Вимагати від кожного з них додатково доводити патріотизм — неадекватно. Та й саме поняття "патріотизм" у такій процедурі є надто абстрактним. Багато людей узагалі не мають документів із місць несвободи. Росія рідко видає підтвердження, а тим, кого утримували без будь-якого "вироку", доводиться шукати свідчення в соціальних мережах чи збирати інші непрямі докази.
Родина також переживає травму
Олено, як допомогти людині повернутися в родину? Близькі можуть очікувати, що після звільнення вона одразу радітиме і повернеться до колишнього життя, але люди часто повертаються іншими.
Олена Дмитрієва: До нас звернулася мама молодого чоловіка, звільненого з полону. Вона говорила: "Він змінився. Раніше любив їздити на дачу. Ми організували поїздку, а він просто сидить і нічого не хоче". Ми довго пояснювали, що потрібен час, щоб він відчув безпеку. Не треба влаштовувати свято чи наполягати на розвагах. Якщо він сам колись запропонує поїхати на дачу — тоді варто їхати.
Мама дивувалася: "Його ж звільнили. Чому він не радіє?" Ми говорили з нею кілька разів, і поступово вона почала приймати, що її син змінився. Він може захотіти піти до своєї кімнати й побути наодинці, не зустрічатися одразу з друзями. Йому треба зрозуміти, де він і що відбувається навколо.
Був чоловік, який після звільнення не впізнавав майже нікого, крім дітей. Він казав, що йому соромно: люди в рідному місті підходять, вітаються, а він не розуміє, хто це. Маму впізнав, дітей — поступово, а дружину спочатку не впізнавав. Такі випадки трапляються. Люди повертаються в різному стані, і до кожного потрібен окремий підхід.
Чи має кейс-менеджер працювати не лише зі звільненою людиною, а й з її родиною?
Людмила Янкіна: Однозначно. Тут є дві частини. Перша — нормативне врегулювання підтримки сім’ї людини, яка перебуває або перебувала в полоні. Очікування близької людини — також травматичний досвід. Родина має отримувати психологічну допомогу ще до її повернення. Ми, наприклад, оплачуємо психолога дружині чоловіка, який досі перебуває в полоні. Від держави вона такої підтримки поки не отримує.
Друга частина — стосунки родини з людиною після її повернення. Чекати близького з полону й безпосередньо пережити полон — це різний досвід. Звільнені часто кажуть: "Я не можу спілкуватися з людьми, які цього не пережили, бо вони мене не розуміють". Коли людина намагається ділитися спогадами, вона може почути: "Не розповідай, це так страшно". Такі слова не полегшують її стану.
Інший чоловік розповідав, що родина зустріла його так, наче він демобілізувався: організували свято, шашлики. Він розумів, що всі раді його бачити, але досвід служби в армії дуже відрізняється від досвіду полону. І зустріч має бути іншою.
Людині треба повернути контроль над власним життям
Як родині поводитися в перші дні й тижні після повернення близької людини?
Людмила Янкіна: Людина може хотіти зачинитися в темній кімнаті, не розсувати штори, самостійно вирішувати, коли їсти й куди йти. Роками вона не могла контролювати, коли в камері вмикали світло, коли дозволяли їсти, митися чи користуватися туалетом. Тому надзвичайно важливо повернути їй контроль над власним життям.
Родина має сприймати людину як суб’єктну. Вона сама ухвалює рішення. Можна запропонувати кудись піти, але не наполягати й не ображатися, якщо людина відмовляється, хоче побути сама або не витримує додаткових звуків. Тригером може стати навіть позитивна емоція. Наприклад, сусіди радіють, голосно вітають і хочуть обійняти, а людина не хоче нікого бачити й не переносить дотиків.
Тому родина потребує не лише психологічної підтримки, а й навчання: як жити поруч із людиною після полону, не травмуючи її повторно. Один етап — підтримати сім’ю під час очікування. Інший — навчити її взаємодіяти з близьким після повернення. Люди повертаються з надзвичайно тяжкими наслідками катувань і сексуального насильства. Їм потрібна тривала реабілітація та фахівці різних профілів, а не вимога негайно "повернутися до нормального життя".
Як колегам і знайомим говорити з людиною після полону
Людина може повернутися на роботу і захотіти розповісти про пережите, а у відповідь почути: "Не треба, це надто страшно". Як правильно реагувати?
Людмила Янкіна: Якщо ви маєте сили слухати й це не травмує вас надмірно, варто вислухати з повагою до людини та її досвіду. Не слід говорити: "Я тебе розумію". Якщо ви не пережили полону, то не можете повністю розуміти цей досвід. Краще запитати: "Чи можу я чимось допомогти? Як я можу тебе підтримати?" Навіть якщо людина зараз не знає відповіді, вона розумітиме, що має дружнє плече і підтримку колег.
Не варто гостро реагувати на прояви наслідків полону — певні рухи, звуки чи інші реакції, які можуть лякати оточення. Перед поверненням людини до колективу з колегами має попрацювати профільний психолог: пояснити, що варто і чого не варто робити, як говорити й реагувати. Ідеться про повагу до меж людини.
Олена Дмитрієва: Треба враховувати й те, що не кожен готовий слухати деталі катувань: такі розповіді можуть травмувати співрозмовника. Психолог може пояснити колективу, як коректно зупинити розмову або перенаправити людину до фахівця — не сказати "мовчи, я не хочу цього чути", а зробити це бережно.
До масового повернення цивільних треба готуватися вже
Офіційно повернули 903 цивільних, але реальна кількість тих, хто пережив російську неволю, значно більша. Чи готова державна система прийняти всіх, хто ще повернеться — внаслідок офіційних процедур, самостійного виїзду чи майбутньої деокупації?
Людмила Янкіна: До повернення великої кількості людей потрібно готуватися вже, не чекаючи колапсу. Навіть коли за один раз повертають близько 30 цивільних, це відчутне навантаження і для держави, і для громадських організацій, бо налагодженої системи досі немає.
Саме тому потрібні координація, підготовлені кейс-менеджери і єдине вікно. Це можна порівняти з дорожнім рухом. Коли потік організований, усі дотримуються правил, вчасно переходять на свою смугу, а світлофори працюють — рух триває без затримок. Коли системного регулювання немає, виникають хаос, затори й аварії. Так само тут: без організованого маршруту затримується допомога кожній окремій людині, а за масового повернення система може не витримати.
Не можна чекати, доки Росія поверне всіх. Програму і дорожню карту потрібно готувати зараз.
Які рішення вже можна впровадити, щоб поліпшити супровід звільнених цивільних?
Олена Дмитрієва: На початку 2026 року уряд ухвалив постанову №64. Вона передбачає, що в кожному управлінні соціального захисту має бути менеджер, який відповідає за роботу з людьми, що звернулися по допомогу. Він може зібрати мультидисциплінарну команду і чітко визначити, хто та за що відповідає. Це дає надію, що кожна людина, яка звернеться, отримає підтримку.
Для звільнених із полону цивільних потрібна окрема дорожня карта: які документи треба відновити, який результат має бути на виході, що робити далі з лікуванням, одягом, житлом та іншими потребами. Якщо цей маршрут буде чітко прописаний і реально працюватиме, у системі буде лад.
