Кирило Серебренніков. Фото: В'ячеслав Прокоф'єв / ТАСС
Російська культура ніяк не може залишити оперні, балетні і театральні сцени світу. Ця частина російської культури давно і міцно прописалася у свідомості західних партнерів. "Ла Скала" свій минулий сезон відкриває російською оперою. У США, за винятком "Метрополітен-опера", ставлять російські постановки. Лондонський "Ковент-Гарден" дає "Сплячу красуню" і "Попелюшку" Прокоф'єва. У Мадриді — те саме, державна Баварська опера ставить прокоф'євську "Війну і мир".
Фахівчиня з протидії дезінформації Оксана Мороз пояснила, як російська пропаганда діє через культуру: "Російська пропаганда застосовує гібридні форми. Вони не тільки використовують російських класиків, вони звертаються до українських чи до спірних — наприклад, Гоголя. Також маємо кейс з режисером Кирилом Серебренніковим, який для західної аудиторії створив цікаву картинку. Він узяв гоголівського "Вія" та поклав туди видозмінений сюжет, згідно з яким українські солдати захоплюють російського, наприкінці вистави російський солдат кається, і для західної аудиторії все виглядає дуже гарно як вистава про російсько-українську війну. Але нюанси, як завжди, в деталях. Якщо ми дивимося, як працює пропаганда, як це все підсилюється, то одне використання пісні "Пливе кача" в цій російській виставі — це абсолютно неприйнятно для українців. Не можемо ми спокійно слухати, як росіяни використовують такі сакральні речі, як "Пливе кача". З іншого боку, це — підсилення російського голосу, яке відбувається завдяки нашим культурним продуктам і спекулюванню на цьому. Тому, як на мене, зараз ключова загроза — не так використання історично російських продуктів, які вони піарили роками, як створення ось цих гібридних форм, про які дуже важко комунікувати".
Ведучий Вадим Карп'як звернув увагу на те, що це робиться часто не лише руками росіян: "Весь пострадянський простір і вся його класична музична й танцювальна освіта була ''заточена'' на російську класику. І тому зараз існують непоодинокі випадки, коли пострадянських артистів запрошують виконувати російську класику на західних сценах, не обов'язково з Росії, це може бути Україна, Білорусь, країни Середньої Азії, тому що вся консерваторська музична школа ґрунтувалась на російській класиці. І цей культурний колоніалізм, з яким ми маємо справу, настільки глибоко сидить і в нас, що ми теж не можемо ніби відмовитися і пояснити нормально: ''Ми не будемо виконувати Прокоф'єва, тому що це не наше''. Ми маємо наше у вигляді Лисенка, який написав за життя 11 опер, але відмовлявся їх перекладати російською, і тому їх не ставили. Він слухав ці опери у непрофесійному, любительському виконанні, вони рідко коли доходили взагалі до великої сцени. І будучи в тіні “великої російської культури”, як росіяни це називають, ми маємо дві крайнощі. Або ми хочемо, щоб українська культура була такою ж великою на світовому рівні і вимагаємо такої ж уваги, або хочемо бути приналежними до цієї культури і тягнемо Чайковського в українську культуру на підставі того, що він зробив колись пісню на слова Шевченка".
Психологиня Лідія Смола переконана, що крок за кроком ми рухаємось шляхом подолання цієї меншовартості: "Це тривалий шлях, тому що російська пропаганда не почалася з дати створення Радянського Союзу. Вона була задовго до того, в імперські часи. І я би згадала творення антиміфу про українського гетьмана — це зробила опера ''Мазепа'' Чайковського. Тобто розуміючи необхідність впливати на аудиторію засобами не прямої пропаганди, а через мистецтво, Росія робила це дуже тривалий час. Зараз у нас є більше інструментів донести світу геніальність творів Лисенка. Це шлях, який ми маємо пройти. Я би тут дозволила собі згадати американського дослідника Джозефа Ная, який ввів такий термін, як soft power — м'яка сила. У чому м'яка сила балету, театру, опери? Це ефективний інструмент пропаганди, бо це одностороння комунікація — глядач дивиться, слухає і мовчить. Тобто коли ми дивимося балет чи спектакль, ми не скажемо: "Це неправда, тут є маніпуляція", ми просто тихо сидимо в залі. А коли людина мовчить, слухає і не суперечить, на якомусь етапі вона сприймає це як істину. Тобто глядача вводять в цю реальність, нав'язують її, ще додається до неї душевна, духовна частина — і в нас народжуються такі великі почуття до творіння на сцені, бо дуже часто радянська пропаганда використовувала талановитих акторів, талановитих режисерів... І я б тут ще додала один психологічний елемент, чому це вдається російській культурі — балету, театру, опері. Візуальна символіка. Зокрема, візуальна символіка оформлення сцени. Дослідник Норман Дейвіс у книжці ''Історія Європи'' дуже гарно сказав про ''потай спрямовану пропаганду''. Коли прошивається оця імперськість у гарній картинці, прошивається через цих акторів — ми можемо називати їх агентами впливу, коли якийсь митець говорить про величну націю і відсторонюється від питань, пов'язаних з Бучею".
Оцінюючи реальність бойкоту російської культури, фахівчиня з протидії дезінформації Оксана Мороз зауважила: "Як би нам, українцям, не хотілося, щоб цей бойкот відбувся, на жаль, це дуже складно. Тому що є важливий момент — дуже глибока героїзація і возвеличення певних людей, які асоціюються з цією культурою. Але в нас вже є багато достатньо успішних кейсів бойкотування, хоча Росія й намагається ставити палиці в колеса. Цей вектор бойкотування — точно перспективний".
Психологиня Лідія Смола звернула увагу на нові реалії: "Образ Росії як великодуховної країни, який вона творила засобами балету, опери, театру, ''потрісканий'' тими діями, які росіяни здійснюють в Україні, і багатьма іншими негативними речами. І мені видається, що якщо ми паралельно будемо говорити про те, що Росія чинить геноцид українського народу, а країна, яка здійснює геноцид, не може бути високодуховною, то це також стане тим кроком, який знижуватиме вплив російської культури".
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду "Відродження" у межах проєкту Радіо Культура "ППО. Протипанічна оборона". Матеріал відображає позицію авторів і не обов'язково збігається з позицією Міжнародного фонду "Відродження".
.jpeg)
