Від кількох народних пісень у фільмі до 50 років співу разом. Маловідомі факти про тріо "Золоті ключі"

Від кількох народних пісень у фільмі до 50 років співу разом. Маловідомі факти про тріо "Золоті ключі"

"Іван Миколайчук був залюблений в українську народну пісню. Майже в кожному фільмі, де б він не знімався, чи знімав сам, скрізь звучали українські народні пісні", —  розповіла в ефірі Радіо Культура Валентина Ковальська, народна артистка України. "Коли він співав разом з Марічкою, кажуть, весь світ завмирав. Багато пісень вони навчили нас з Ніною Матвієнко. Хоча саме за українську пісню ми були 17 років невиїзними, а деякі пісні могли запросто вирізати з фільму", — додала Валентина Ковальська.

Про неймовірні історії та доленосні зустрічі в житті Івана та Марії Миколайчуків, історію створення тріо "Золоті ключі" та нову книгу "Пісенне древо Івана Миколайчука" розповідає Валентина Ковальська, народна артистка України, учасниця легендарного тріо "Золоті ключі".

 

0:00 0:00
10
1x

Валентина Ковальська. Фото: Радіо Культура 

Книга "Пісенне древо Івана Миколайчука"

В ці дні ми згадуємо Марію Миколайчук, вже рік, як її немає з нами. Менше року, як не стало Ніни Матвієнко. Вам, напевно, дуже непросто про це говорити…

Дуже непросто. Бо 2023 рік забрав два моїх крила. В тріо стояли з одного боку Ніна, з другого — Марічка. Я була — перший альт, Ніна — сопрано, Марічка — другий альт. Коли в Україні з’явилося багатоголосся, то середній голос називався "путь".

Ви і є той "путь".

Була. Проспівали разом 50 років.

Давайте сьогодні разом будемо згадувати ці прекрасні творчі часи. Але почати розмову я хочу з важливої події. Ви написали книгу "Пісенне древо Івана Миколайчука". Розкажіть про презентацію цієї книги.

Зранку з Буковинським земляцтвом ми поїхали на могилу до Івана та Марічки. Вони разом в одній могилі.  А ввечері відбувся захід, присвячений пам’яті Івана та Марічки Миколайчуків. Там і відбулася презентація цієї книжки, яка вийшла на Буковині, в Вижниці, в видавництві "Черемош". Над нею працювала величезна кількість вижницьких діячів культури, а також благодійник Ігор Яків'юк, який дуже допоміг з виходом книги. Там зібрані пісні із фільмів Івана Миколайчука, бо Іван був залюблений в українську народну пісню. Майже в кожному фільмі, де б він не знімався, чи знімав сам, скрізь звучали українські народні пісні. В цій книжці хронологічно зібрані пісні, починаючи від фільму "Сон", а потім "Тіні забутих предків" і далі по датах — всі фільми, де він знімався і які знімав. Крім того, в книжці є пісні, які ми співали в його хаті, яких він нас вчив і співав разом з нами. Він дуже гарно співав разом з Марічкою. Коли вони співали, кажуть, весь світ завмирав, вони були, як одне ціле. Багато пісень вони навчили нас з Ніною.

Тобто тут є і тексти, і ноти. І можна увімкнути фільми, в яких звучать ці пісні, і той, хто матиме книжку, може співати разом з Іваном Миколайчуком і з тріо "Золоті ключі".

В книзі є дуже гарна вступна стаття Лариси Брюховецької про музику у фільмах Івана Миколайчука. А перед розповіддю про кожен наступний фільм є і мої спогади про Івана та Марічку.  Зокрема, є абсолютно неймовірна історія, яка трапилася напередодні зйомок фільму "Сон". Марічці приснився сон, що в їхню хату хтось дзвонить. Вона відчиняє двері, дивиться, а там стоїть Тарас Шевченко. Вона йому: "Ой, Тарасе Григоровичу, заходьте, будь ласка!" І кличе Івана: "Іване, до нас Тарас Шевченко прийшов у гості!" І вона прокинулась. Вранці вона розповідала Іванові цей сон, а він пішов на кіностудію. А ввечері, коли повернувся, сказав: "Мене затвердили на роль Тараса Шевченка в фільмі "Сон".

Як утворилося тріо "Золоті ключі"

Існує вже хрестоматійна історія, що саме завдяки Івану Миколайчуку утворилося тріо "Золоті ключі". Буду вдячна, якщо розкажете ще раз, бо її можна слухати безкінечно. Але давайте спочатку. Ви всі співали в хорі "Верьовки"? А сольно ви теж виступали?

Ні. Ми з Ніною спочатку вчилися в студії при хорі Верьовки. І там ми подружилися. Нас поєднало те, що ми обидві вчилися в школі-інтернаті, я на Хмельниччині, а вона на Житомирщині. Ми одна одну зрозуміли. Я мушу сказати, що я вдячна тій школі, бо вона мене вивели у світ. Мене возили по олімпіадах, і директор просто за руку привів мене в музичну школу в Славуті Хмельницької області. Співала я і в київській консерваторії на конкурсі української пісні. А в журі сидів Григорій Верьовка. Теж доля. Я пройшла великий конкурс і поступила в студію при хорі.

І вас з Ніною взяли одночасно?

Ні, не одночасно. Я через травму пізніше приїхала, і мене взяли майже без іспитів, тільки послухали, як я співаю.

А як до вас приєдналася Марія Миколайчук?

Нас з Ніною взяли в хор вже на другому році навчання в студії. Хор саме збирався в Чехословаччину. Це було в 68-му році, це пам’ятні події. Нас везли виступати, як миротворчий колектив. Ми були новенькі, а Марічка Миколайчук вже працювала в хорі. І якось так під час тривалих переїздів ми помаленьку зійшлися. І ми дуже чекали, поки Марічка запросить нас до себе в гості. Вона вже була заміжня за Іваном Миколайчуком і була дуже щаслива.

А ви вже знали, хто такий Іван Миколайчук?

Так, ми дуже хотіли його побачити.

А як ви вперше потрапили до них додому і побачили Івана Миколайчука, як мріяли?

Ми справді дуже мріяли побачити того красеня, який вже знявся у двох фільмах "Сон", "Тіні забутих предків" і став дуже відомим українським актором майже на весь світ. Після фурору на конкурсі в Аргентині, Іван приїхав справжньою зіркою. У них була однокімнатна квартира, яку Іванові подарували після зйомок у фільмі "Тіні забутих предків". Але в тій квартирі жили всі студенти театрального інституту, з якими вчився Іван. Він був дуже гостинний, людина широкої душі. У нього завжди були в хаті люди, завжди хтось жив, хтось ночував, хтось приїжджав, хтось від'їжджав. І одного разу ми потрапили ввечері до хати Івана. І вперше його побачили. Справжнього буковинського красеня, у якого була якась генетична гірська краса! І ми сиділи за великим столом, де було багато майбутніх зірок кіно, весь бомонд — Брондуков з дружиною Катериною, Іван Гаврилюк з дружиною Мирославою, Леонід Осика з дружиною Антоніною. Ми сиділи, як зачаровані. Я потрапила з пісенного світу у світ кіно. Ці люди були дуже товариські і дуже вільні. І раптом Іван каже: "Дівчата, заспівайте, ви ж хорі Верьовки співаєте". І тоді ми вперше за столом в хаті Івана Миколайчука заспівали втрьох. Марія сиділа в хорі в других альтах, я в перших, Ніна — сопрано.

Отак розподіл голосів і залишився.

Так, так і залишився. Ми з Ніною в гуртожитку іноді ночами співали вдвох. Нам було дуже добре, з’являвся якийсь флюїд, якась сила, якась енергія. І коли Марічка до нас приєдналася вже в її хаті, за столом, всі замовкли. А коли ми закінчили пісню, ще довго було тихо. Потім каже Іван: "Ну, дівки, ви мої". І так ми стали його друзями.

А коли ви співали в хорі Верьовки і мали певні зобов'язання, як вам вдалося виокремитися в тріо, адже в ті часи, напевно, це було зробити складно?

Вийшло так, що на гастролях в Рівному нас випадково почув Анатолій Авдієвський. Після концерту, якого нам було мало, ми знову співали втрьох на якомусь майданчику на сходах. Почувши нас, він покликав нас до себе. Коли ми підійшли, він просто сказав: "Завтра ви їдете зі мною на Льонокомбінат на творчу зустріч". Тобто, якби не Авдієвський, нам би ніколи не дозволили кудись їхати. І він нашому тріо давав соло в концертах. В Москві, до речі, ми співали колядку, хоча в ті часи їх співати не можна було. Тоді поет Микола Сом просто її переробив, і зі зміненим текстом ми виступали в Москві. 

Авдієвський ввів в репертуар хору саме календарно-обрядові пісні, що теж не можна було робити в ті часи робити. А він зробив з хором цілу програму колядок і записав її. Він був новатором в усьому. А коли почав керувати хором, ввів академічні сопрано, і хор зазвучав зовсім по-іншому.

"Через українську пісню ми були невиїзними 17 років"

Так, 70-ті роки були непростими. І навіть прем'єра "Тіні забутих предків" – це був, певною мірою, наш перший майдан, духовний майдан, коли нашими відчайдухами було сказано своє слово проти українських репресій. І українську пісню виконувати тоді теж було небезпечно. 

Це правда. У 1972-му Іван запросив нас озвучити піснями фільм "Пропала грамота". Авдієвський нас відпустив. Ми поїхали на Полтавщину, в село Красногорівка. Іван вибрав неймовірну натуру для зйомок: величезний луг з озерцями, а посеред озер стояли голі дерева. І ми записували пісні буквально там же, не на студії, а на березі річки.

Я завжди думала, переглядаючи цей фільм, як вдалося досягнути такого звуку?

Я не знаю, як це вдалося. Можливо, вода якимось чином впливала на звук. Ми, до речі, співали одну козацьку пісню, яка, на жаль, не увійшла у фільм. Там в кінці були слова "під московським караулом у ярмі". І хоча ми переробили їх на "під турецьким караулом у ярмі", пісню після перегляду все одно вирізали.

Отже, українську пісню могли запросто вирізати з фільму. Були часи, коли ви були навіть невиїзними? 

Так, ми були невиїзними 17 років. Тому що ми ніколи не питали, що ми маємо співати. Наше тріо ніколи нікому не належало, у нас ніколи не було продюсерів. І ми співали все те, що нам хотілося співати. В першому відділі наших концертів завжди звучали пісні календарно-обрядового кола: колядки, щедрівки, веснянки, купальські пісні тощо. А в другому відділі — стрілецькі, повстанські, козацькі пісні. До того ж, ми часто бували в хаті Івана Гончара. Петрусь, син Івана Гончара, який мав свій музей на Печерську і Ніна зустрічалися. І ми дуже часто бували у них в гостях. 

Відтак, ми були невиїзними. Ми їздили Україною, Радянським Союзом і соціалістичними країнами. Але в капіталістичні країни нас не брали. І за цей час, поки хор гастролював в Японії, чи в Південній Америці, чи в США, ми записали платівку. Це — записані акапельно 22 пісні. В 1974 році вона вийшла, і цю платівку назвали "Золоті ключі". Так ми і стали тріо "Золоті ключі".

Ця платівка виходила тричі. Один раз в кольорі, другий раз без кольору, а третій раз вже іноземною мовою. Ця платівка пішла у світ, а ми, між нами кажучи, нічого з того не мали. Але ми були раді тому, що платівка живе. Зараз вона стоїть у мене в хаті, і вона мені дуже дорога. Це просто був подарунок долі, що ми змогли її записати. Один поціновувач української народної пісні — керівник хору "Чумаки" Василь Триліс, послухавши нашу платівку, сказав нам: "Тепер ви вже можете вмирати". Напевно, це була найвища похвала. Це, звісно, був жарт, але щось в цьому було.

Ми 50 років співали акапельно. Ніколи ніякого супроводу не було. І через 50 років ми отримали сертифікат, рекорд Гіннеса в Україні — за багаторічне акапельне виконання. Ми рекордсменки.

А не хотілося дійсно додати колись якийсь супровід?

Ні, він нам заважав. 

А як формувався ваш репертуар? Наприклад, Ніна Митрофанівна розповідала, що її мама знала багато пісень…

І ми від її мами брали пісні. Моя мама також знала багато пісень. Я народилася в Рівному, але виросла на Хмельниччині. Ніна — на Житомирщині. Марічка — на Буковині. І от кожна зі свого краю щось привносила. Коли я готувала документи на цей рекорд України, то за один вечір згадала близько 200 пісень. За один вечір.

А Іван Миколайчук багато пісень знав?

Багато. Дуже багато. Він дуже розумів глибину пісні. Він іноді бачив речі в пісні, які ми ніколи не бачили. Це була творча людина в усіх сенсах. Я впевнена, що кожен фільм, де знімався Іван Миколайчук, послуговувався саме порадами Івана Миколайчука, які пісні туди вводити.

В фільмі "Тіні забутих предків", напевно, всі знають, мав зніматися інший актор, з Росії. І коли Параджанову запропонували подивитися на Івана, він сказав Юрію Іллєнку: "Ти подивись, але не знімай, а удай, що знімаєш, щоб плівку не псувати". Але коли Іллєнко побачив типаж абсолютно буковинського гуцула, побіг наздоганяти Параджанова, щоб він повернувся і подивився на цього хлопця. Параджанов повернувся, подивилися і сказав: "Так, це він". І навіть російський актор сказав — це дуже добре, ви знайшли справжнього актора. Напевно, це було провидіння долі, що у цьому фільмі знявся саме Іван. Бо якби не він, я не знаю, чи мав би цей фільм такий успіх. Іван став центром всього. Параджанов був просто закоханий в Івана, він називав його геніальним.

Коли Іван помер, на 9 день ми з Марічкою прийшли на його могилу. І раптом побачили, що до могили йде Параджанов. Його на похороні не було. І тут він підходить до могили, дивиться на портрет Івана і каже: "Це мій вчитель". Зауважте, не учень, а вчитель.

В яких ще фільмах ви співали саме вашим тріо? 

Якось Юрій Ткаченко запросив нас до фільму "Вечори на хуторі біля Диканьки" записати голосіння на могилі. Ми взяли текст і почали співати втрьох. А у мене саме нещодавно пішла в небуття мама, і я була ще наповнена тим відчуттям. Я очевидно найбільше пройнялася тим співом, адже дівчат попросили просто відійти, щоб я співала сама. І я зрештою сама записувала це голосіння. А загалом наші пісні звучали ще в фільмах  "Женці", "Тризна".

"Тризна" — це вже не художній фільм, це перший фільм про Івана Миколайчука, який зняли через кілька років після смерті Івана. Над фільмом працював Василь Вітер. Він не знав Івана, але чомусь задумав зняти про нього фільм, який називається "Тризна. Іван Миколайчук". Відеофільм. Ми поїхали зніматися на Полтавщину, туди де знімався фільм "Пропала грамота". Але була зима, і все було по-іншому. Василь Вітер досить гарно скомпонував у фільмі спогади його друзів — Івана Гаврилюка, Івана Драча, тріо "Золоті ключі". Це був перший фільм про Івана Миколайчука. Далі було дуже багато робіт, студенти й досі знімають про нього. 

Як прожила роки без нього пані Марія?

Важко. Але коли Марію називали вдовою Миколайчука, вона казала: "Я не вдова, я дружина Івана Миколайчука". Найдивовижніше те, що Іван відчував свій відхід в інший світ, адже в останні роки саме він і називав Марію "вдова Миколайчука". Іван був абсолютно здоровий, гарний чоловік, але він її так називав. Він, очевидно, знав, що це земне життя довгим не буде. 

Як змінило ваше життя здобуття Україною Незалежності, коли вже ніхто вам не краяв репертуари і не казав, що ви можете співати, а що — ні? Коли з’явилася творча свобода, що сприяло, а що заважало творчості?

Попри те, що відкрилися кордони, з’явилася комерціалізація. І це боляче вдарило по класичній музиці. По базових речах, які ми мали б берегти, розуміючи, що це наша культура, наше надбання. У 1991 році ми з Ніною залишили хор Верьовки, бо Марічка вже давно не працювала в хорі. Але навіть коли вона пішла з хору, ми все одно втрьох співали. А вже в 91-му ми хотіли створити, і в цьому нам сприяло Міністерство культури, національне тріо. Тоді саме роздавали колективам це звання — національний. Наше тріо теж мало стати національним при спілці композиторів. І ми залишили хор. Ми хотіли возз'єднатися, щоб щось створити щось своє, приміром, якийсь театр української народної пісні. Але не вийшло.

Але це дало б можливості?

Це дало б можливості. Міністерство культури готове було нам це зробити, але замість тріо "Золоті ключі" звання національного отримав ансамбль "Камерата". Тоді я пішла працювати в Інститут Українознавства. І саме через це нині я маю книжки. У мене є пісенник "Пісенний світ українознавства". Там зібрані переважно календарно-обрядові пісні. А зараз вийшла моя друга книга. Крім того, я писала наукові праці, книжки про український фольклор тощо. А зараз є замовлення — написати книжку про "Золоті ключі".

Створення пісенника 

Ви практично ви перехопили моє наступне запитання. Чи буде написана книга спогадів про "Золоті ключі"? Чи будуть там ноти, тексти? Для того, щоб наслідувати наступним поколінням? Щоб це був весь ваш репертуар — і пісні вашої мами, і мами Ніни Митрофанівни, і Івана Миколайчука? Це можна видати?

Я за своє життя писала статті і про Ніну, і про Марічку. На 56 сторінок А4 у мене вже є текст про "Тріо золоті ключі". Це — програми, репертуар, фото тощо. Щодо пісень, то їх дійсно треба збирати, бо Ніна у своєму пісеннику поставила багато пісень з нашого репертуару. Я у своїй книзі "Пісенний світ українознавства" додала ті, яких не було в Ніниній книжці. Тож попереду багато роботи.

Які перспективи в української пісні? Поряд з ультрасучасним звучанням існують гурти і солісти, які виконують автентику, відтворюють прадавнє звучання. Як повинна рухатися українська пісня? Що вона повинна зберігати? Чи може вона дозволити собі осучаснення?

Осучаснення української народної пісні іноді буває дуже невдалим. Коли в українській народній пісні більше уваги звертають на музику, на обрамлення. Але ж є такі пісні, які мають сенс внутрішній.  І оцим осучасненням іноді прибирається внутрішній зміст пісні, її смисл, її наповнення. Хоча деякі осучаснення мені, безумовно, подобаються. Я зараз працюю зі студентами, і я даю їм волю, не стримую в прагненні зробити щось по-своєму. Але я повинна їм показати, що це народна пісня, що це український фольклор.

Що вам дає сьогодні оптимізм?

Дивитися в майбутнє, навчати студентів. Попри те, що я втратила двох своїх дівчат за один рік, я мусила стати на ноги, тому що в мене є студенти, яким я передаю любов до української народної пісні.

Останні новини
Океан Ельзи представили пісню про біль, що завдала війна українцям
Океан Ельзи представили пісню про біль, що завдала війна українцям
Українські премʼєри 16-23 лютого: Океан Ельзи, Паліндром, Ivan NAVI, Сергій Бабкін, KOLA, Molodi
Українські премʼєри 16-23 лютого: Океан Ельзи, Паліндром, Ivan NAVI, Сергій Бабкін, KOLA, Molodi
Відсутність "незворотних наслідків" для КНДР за балістику РФ могло дати "зелене світло" для  Ірану – Катков
Відсутність "незворотних наслідків" для КНДР за балістику РФ могло дати "зелене світло" для Ірану – Катков
Писати – це не так страшно, як взяти скальпель до рук і піти, не навчаючись, різати людей – Ірена Карпа
Писати – це не так страшно, як взяти скальпель до рук і піти, не навчаючись, різати людей – Ірена Карпа
Пісні війни: 24 треки до другої річниці
Пісні війни: 24 треки до другої річниці
Новини по темі
"Автентика працює. Її варто використовувати, але не паплюжити" ― Роман Кабачій
"Це були свобода, можливості і глибока економічна криза" — Андрій Бондар про 1990-ті у спецпроєкті Радіо Культура
2023-й літературний рік. Підсумки з Євгенієм Стасіневичем
Сергій Данилов: "Опір українців, зокрема в кадровому питанні, став причиною поразки росіян на Херсонщині"
Один із важливих критеріїв — наратив спротиву і внесок у Перемогу. Нищук про Шевченківську премію-2024