В’ячеслав Довженко про своє надзавдання у ролі Петра Франка

В’ячеслав Довженко про своє надзавдання у ролі Петра Франка

Будь-яка історична постать, коли в неї заглибитись – це національний герой, вважає актор театру і кіно, виконавець головної ролі у фільмі "Інший Франко" В’ячеслав Довженко. В інтерв'ю Радіо Культура він розповів, коли відкрив для себе сина Івана Франка і як вживався в роль свого персонажа. Довженко зауважує: якщо глядач разом із персонажем переживе певні емоційні гойдалки, тоді, можливо, в нього буде бажання принаймні відкрити "Вікіпедію" і прочитати – хто це? Таким було надзавдання у виконанні цієї ролі, каже актор. 

Водночас військовий історик, професор кафедри гуманітарних наук Національної академії сухопутних військ Андрій Харук нагадав події сторічної давнини. Петро Франко був зачинателем української військової авіації на Галичині. 

0:00 0:00
10
1x

В’ячеслав Довженко і Ольга Вернигоренко у студії Радіо Культура

 Ми взялися за висвітлення абсолютно незнаного героя для України

– Ви виконавець головної ролі у фільмі "Інший Франко". Коли ви познайомилися з Петром Франком?

В’ячеслав Довженко: До того, як ми почали підготовку до цієї стрічки, я не знав про весь об'єм постаті Петра Франка. Я знав, що в Івана Яковича були діти, і один із них – Петро. Але я знав його як фундатора, співзасновника "Пласту". Тоді вже Пластуни більш-менш були нас слуху і "Пласт" почав відроджуватися. Тому я знав про Петра Франка. Але про весь об'єм його постаті я, звісно, не знав. І я не втомлююсь повторити, що найскладнішим в підході до цієї стрічки було те, що ми взялися за висвітлення абсолютно незнаного героя для України. Тобто ця постать визначна доти, доки ти не дізнаєшся, що він зробив.

– Коли розпочалися зйомки фільму? 

В’ячеслав Довженко: Це не тогорічна історія, тому згадати конкретно, коли це все почалось мені складно. Скажу абсолютно точно, що ми закінчували фільм "Будинок слова" і починався "Інший Франко". Це приблизно 2018-19 рік. 

"Кипучий темперамент"

 З нами на зв'язку директорка Інституту франкознавства Львівського національного університету імені Івана Франка, авторка монографії "Петро Франко: Формула долі (Життєпис на тлі доби)" Наталя Тихолоз. Ким був той Петро Франко, про якого ми не дізнаємося зі стрічки "Інший Франко"? В який умовах зростав, в якому оточенні?

Наталя Тихолоз: Петро Франко був 3-ю дитиною Івана і Ольги Франків. Він вирізнявся тим, що був неймовірний збитошник, неймовірний непосида. І Ольга Франко, як мати, трохи мала з ним мороку, тому що він дуже часто любив щось таке утнути, до чого інші діти, може, були і нездатні. Але саме оцей його кипучий темперамент, оця енергія, яка була в ньому, десь і визначили і його долю, і те, що він зрештою зробив. Тобто, насправді, він формувався в дуже ліберальному середовищі. Ольга Франко, як мати, була дуже ліберальна. Батько Іван Франко, насправді, не дуже втручався в процес виховання, але разом із тим він толерував його інакшість. 

Петро, наприклад, вирізнявся тим, що він дуже рано почав цікавитися хімією. Разом з цим Петро Франко мав дуже непосидючий темперамент і, наприклад, із 12 років він уже влаштовував, як казали, "самостійні прогульки" до Карпат. Так що його мама навіть у листі до Івана Франка писала: "Господи, пильнуй за тим Петром, бо там же ж урвища, там же ж печери, там бездонна прірва, він може впасти". Але оце відчуття життя, гостроти емоцій, певної авантюрності, яка була присутня в його натурі в позитивному сенсі, вона визначала його з дитинства. І те, якою великою сферою зацікавлень він вирізнявся. Тобто, з одного боку, це був і спорт, і "Пласт", і потяг до мандрів. І в спорті він не те, щоб любив якийсь один вид спорту, він мав цілий спектр спортивних захоплень. 

Далі його потяг до вивчення мов. Він зростав у дуже цікавому середовищі. З одного боку, це було українськомовне середовище його родини, а з іншого – це було і польськомовне середовище. Він казав, що при грі у футбол, наприклад, він вивчив англійську мову. Тобто, він вирізнявся добрими лінгвістичними здібностями. Тобто, насправді, кипучий темперамент Петра показувався вже з самого його дитинства. І з того, що він дуже багато чим цікавився і скрізь намагався бути там, де його було треба.

Наталя Тихолоз. Фото: bookforum.ua

І ще одна дуже важлива риса його характеру – це вміння організовувати людей. Він мав дуже добрі організаторські здібності. І, очевидно, це десь повпливало на те, що потім вже в зрілому віці був і засновником "Пласту", і в "Січовому Стрілецтві" відзначився, і був організатором Української Галицької авіації. Тобто, всі ці риси потім вилилися вже в продуктивну його діяльність. Більше того, Петро Франко був настільки, може, десь неправильною особистістю, як ми любимо часом казати, що він, наприклад, двічі ходив в один і той самий клас. І, як згадував його брат Тарас, батько тим взагалі не переймався. Тобто, він дозволяв дітям бути тими, кими вони були. І, очевидно, оце середовище ліберального ставлення і тата, і матері до формування його як особистості й визначило те, ким він став. 

Найстрашніше – перетворити художню стрічку на історичну лекцію

– Зрозуміло, що історія України болюча. І період, який зображується в фільмі теж не може залишати нас байдужими. Але ти співчуваєш цьому герою?

В’ячеслав Довженко: Це була основна наша задача. Задача моя, як актора в даному випадку. Тому що треба було придумати формулу, яким чином донести до глядачів цікавість до історичної постаті. Тому що на сьогоднішній день найстрашніше – це перетворити художню стрічку на  історичну лекцію. Багато можна сперечатися. Я не дуже задоволений тим, що в монтажі потім "зайшла" документальна хроніка. Я не прихильник того, щоб документальну хроніку переміщувати в художню стрічку. Тобто можна придумати механізми, щоб цього не робити. Але, в даному випадку, автори зробили так. Вони так бачать. 

Щодо мене, то моя найголовніша задача була через психологію, через переживання певних ситуацій, якщо відбудеться цей акт довіри між глядачем і актором, якщо глядач разом із персонажем переживе певні емоційні гойдалки, тоді, можливо, в нього буде бажання принаймні відкрити "Вікіпедію" і прочитати – хто це? І це було моє надзавдання у виконанні такої ролі. І коли ти пробуєш зробити постать живою людиною, то історичні факти можуть бути навіть зайвими в даному випадку. Тобто не історичні факти, що він робив, а яким він був. Тобто, якщо ти почнеш дуже сильно заглиблюватися в відтворення постаті, то це може бути навіть шкідливим. Тому в даному випадку найголовніша формула – це фантазія. Ти вмикаєш свою фантазію, знаючи факти, що він робив.

Для мене було найстрашніше і найважче питання – це акт злуки, який він зачитував у Верховній Раді УРСР, тоді коли Львівщину приєднали до Радянського Союзу. І для мене було питання – ти ж був на Харківщині в 30-х роках, ти бачив цей Голодомор, ти звідти тікав, ти випустив величезну розгромну статтю про те, що радянська влада робить з українськими людьми.. Що тебе спонукало читати цей акт злуки? Тому що ти не просто був депутатом Верховного совєта, а ти був депутатом, який зачитував цей акт. Тобто на тебе певну місію поклали товариші. І що це був за компромісний момент? Для мене це було найважче питання в відтворенні цієї ролі. Воно було для мене і тим гвинтиком, який вирішив всю подальшу канву, довкола якої я накручував цього персонажа. Тобто мало того, що він був ризиковий, компромісний і завзятий чоловік, він пішов на певну жертву. Мені здається, що завдяки саме йому і таким як він Львівщина не пережила такого кривавого терору, який пережили центральна і східна Україна, коли прийшла радянська влада. Ми ці історичні факти знаємо. Львівщина більш-менш пережила це спокійно.

 

 

Це були не просто літаки

 – Також ми спілкувалися з військовим істориком Андрієм Харуком. Оскільки Петро Франко був зачинателем військової української авіації на Галичині, то ми його запитали – на яких літаках тоді літали і що, взагалі, відбувалося? 

Андрій Харук: Два основних джерела були літаків. Перше – це те, що залишалося в Галичині від Австро-Угорщини. І тут треба сказати, що не надто багато лишилося. Тому що основні летовища –  Персенківка у Львові і летовище в Перемишлі – одразу ж були захоплені поляками. Тай взагалі на цих летовищах не було надто багато сучасних і навіть придатних до польоту літаків. Чому? Тому що для Австро-Угорщини Галичина наприкінці 1918 року – це було глибоке запілля. Основні бойові дії велися на італійському фронті, там були найкращі літаки, були авіаційні частини. Тут же лише різного роду резервні, навчальні частини розташовувалися і особливо багато справних літаків не було. А ось іншим джерелом став авіаційний парк колишніх німецьких окупаційних військ, які залишили територію України. Свою авіатехніку вони не вивезли, а заскладували у Проскурові. Звідти і переганяли галичани ці німецькі літаки. Вони були сучасніші, трошки в кращому технічному стані і саме їх достатньо широко використовували. І мусимо згадати ще третє джерело – це допомога від Наддніпрянської чи Великої України. Це рішення вдалося організувати буквально в останні дні Гетьманату. В перехідний період від Гетьманату до Директорії було скеровано до Галичини 1 авіаційний загін з Подільського дивізіону. Це було достатньо важливим. Тому що це були не просто літаки, а організована авіаційна частина з відповідним персоналом, з досвідченими пілотами ще російської авіації, які мали досвід бойових дій у Першій світовій війні. І разом з цим прибули винищувачі Nieuport. Власне, винищувачів галицька армія надто багато не мала і це поповнення було дуже важливим.  

                                   Андрій Харук. Фото з особистого архіву Андрія Харука

Ця війна триває вже століттями

– Що дав вам Петро Франко? 

В’ячеслав Довженко: Обізнаність в історії. Дав мені більше підґрунтя вірити в те, що моя позиція є більш правильною. На якомусь показі була розмова про війну і коли вона закінчиться. А я запропонував підняти питання, коли вона почалась? Тому що хтось говорить про 24-й рік,  хтось про 17-й рік, хтось говорить про будь-який рік. Але ця війна триває вже століттями. Ми про це забуваємо періодично, потім згадуємо, потім знов забуваємо. Але перманентно ми вже століттями знаходимось у війні з російською навалою. Тому питання актуальне завжди. І коли будь-хто, як і я, приходять свідомо до цієї історії, замислюються, то потім виникає питання, а може я десь схибив, неправильно розумію щось? І завдяки таким постатям як Петро Франко ти розумієш, що ти все правильно розумів.

У нас неймовірна кількість національних героїв

– Які історичні постаті надихнули б вас зняти власний фільм або поставити виставу? Можливо, ви вже на чимось працюєте?

В’ячеслав Довженко: Ні, зараз я ні над чим не працюю. Я вам скажу, що будь-яка історична постать, коли в неї заглибитись, навіть візьмем того ж Валерія Лобановського, це національний герой. Але якщо створювати картину про Лобановського, то абсолютно точно хочеться знати не про те, наскільки він створив команду "Динамо" і який він був неймовірний тренер, а хочеться в першу чергу дізнатися, що це була за людина. Чим він дихав, які хвороби його мучили, які компроміси відбувалися в його житті. Тому що ми знаємо, що там компромісів було багато і навіть той чемпіонат, який вони вигравали під час чорнобильської трагедії – це теж був певний компроміс. І ці всі людяні нюанси хочеться показати. У нас неймовірна кількість національних героїв і про кожного можна говорити окремо. Але мені здається, що зараз та епоха, коли хочеться про них говорити як людей. Треба відкривати їх як людину, в першу чергу. Тому ми маємо цей пласт пройти. Потім, можливо, ми вже будемо створювати щось монументально історичне. Зараз хоча б давайте їх як людей для нас відкриємо. Тому що у нас велика проблема з тим, що ми практично не знаємо де поховані наші герої. Якщо брати з часів Мазепи, то східний сусід робив все для того, щоб наступні покоління не знали де вони поховані, ні що з ними сталося. Тобто ця історія затиралася дуже ретельно. І тому треба про них говорити як про людей. Тому що вони були людьми, вони жили, вони відчували щось. І треба їх відкривати через цю призму. 

– Яких історичних персонажів, письменників, митців ви хотіли би зіграти? 

В’ячеслав Довженко: Не знаю. Це дуже важко. Будь-яка нова роль, яка тобі дається, це певний виклик для тебе особисто. Тому що з кожним створенням якоїсь певної історії ти робиш якийсь щабель і вже не маєш права схибити. Тобто тобі треба брати для себе висоту все більше і більше. Тому будь-яка роль, яка буде новою. Головне щоб вона була цікавою, щоб було над чим працювати і про що думати.