Сергій Жадан та Олена Гусейнова у студії Радіо Культура
24 лютого 2022 року була "спроба перехитрити фатум і час"
— 24 лютого 2022 року ти був у Харкові?
Ні, я не був у Харкові. Це була така спроба перехитрити фатум і час. Розуміючи, що все може бути і справа йде до ескалації, ми з музикантами запланували кілька концертів. І 24 лютого у нас мав бути концерт у Вінниці. Хлопці поїхали раніше, а я їхав потягом і о 4 годині ранку проїжджав Київ. Я вийшов у Козятині, вони мене там чекали із зеленкуватими обличчями. Кажуть: "Над нами щойно ракета пролетіла". Ми сіли в бус і поїхали на схід, додому.
— І ти відмовився їхати з Харкова? Ти розумів, що у тебе є там робота. Чи ти готувався до неї?
Було трішки роботи. Якщо говорити серйозно, ми з 2014 року займалися волонтерством, багато допомагали нашою командою і військовим, і цивільним на Донеччині та Луганщині. Відповідно, 24-го ми їхали і чудово розуміли, чим ми будемо займатися. Ми знали, де стоять наші підрозділи і в якому вони стані. Нам треба було лише дізнатися, що саме їм нагально потрібно. 25 числа ми вже їхали по Харкову, наші підрозділи стояли по периметру і на той момент вже розбили пару колон росіян на Північній Салтівці. Добровольчий підрозділ, який ми підтримували, вже збирався на вихід. Тому ми одразу включилися в роботу, і це було набагато раціональніше, ніж ховатися, виїжджати, дивитися новини, нервувати, боятися, плакати, переживати. Ця дещо інерційна і дещо механічна робота давала якийсь результат. Якщо ти чимось зайнятий, то маєш більше шансів швидко не перегоріти і якось триматися на ногах.
"Це була певна терапія"
— Як ти зараз памʼятаєш Харків того часу? Була довеликовоєнна традиція прокидатися зранку і перевіряти, який вірш запостив Сергій Жадан. Ця традиція зникла 24 лютого, але зʼявилася інша — ти багато фіксував у вигляді коротких есеїв.
Це була певна терапія. Тому що говорити про якусь літературу не випадало в принципі. Навіть сама думка про це здавалася доволі недоречною. А натомість хотілося для самого себе щось проговорювати, фіксувати і запамʼятовувати. Тому я намагався все, що бачив, записати й описати. Це було доволі емоційно, вийшла книжка цих моїх дописів з фейсбуку в Німеччині, Штатах і зараз у Польщі виходить. Коли вона виходила в Німеччині, в який момент у мене була спокуса поредагувати, бо деякі моменти були занадто емоційні. А потім я подумав, що це буде нечесно і до самих обставин, і до самого себе, і до свого досвіду. Тому я просто залишив усе, як є. Іноді про це шкодую, тому що в Німеччині ця книжка була приводом для маніпуляцій з боку їхніх лівих, котрі, вичеплюючи якісь фрази, намагалися провадити думку, що нібито “українці — це суспільство ксенофобів та націоналістів і що вони самі винні у цій війні”.
— Ти добре знаєш Харківщину. І назви пунктів, які окуповувалися, це не просто назви для тебе. Розкажи про цей час, коли ти розумієш, що вони підійшли до Чугуєва і стоять по Сіверському Дінцю.
Зі сходу вони навіть заходили в Харків. Я пам’ятаю цю історію. Вже коли почався наш контрнаступ і наші вибили їх зі східних околиць, ми виступали на мʼясокомбінаті. Тому що там був підвал, у ньому ховалися люди, і не лише працівники комбінату, там були і діти. Хтось розповідав, що вони визирали з підвалу, хтось вийшов на вулицю, і раптом бачать, що їде російський танк. Потім наші його швидко спалили, але це було дивне відчуття, коли ти бачиш прямо на вулиці ворога. Харків нібито захищений, місто-фортеця, по периметру його тримає українська армія, але десь вороги прориваються і заходять у місто. Таке було кілька разів. Колона росіян у перші дні прорвалася фактично в центр, її загнали в школу на вулиці Шевченка. Це був один із перших боїв добровольчого підрозділу "Фрайкор", якому ми допомагали ще від початку АТО. Страшенно боліло, коли ти розумів, що те чи інше містечко зайняте ворогом. Пригадую відео зі свого Старобільська, коли туди заходили росіяни, а старобільчани просто виходили, зупиняли танки і вимагали забратися звідси. З одного боку, це давало якісь надії, але з іншого боку ти розумів, що цивільні люди не можуть вигнати танки з міста. Якщо військо відійшло, це означає, що місто окуповане. Це був такий маркер — доки в місті залишаються Збройні сили України, доти там можна лишатися. Лише відхід військових є тим знаком, коли треба виїжджати з міста. А потім відкривалися ті страшні речі, коли села звільняли і знаходили людей, і живих, і загиблих. І ми розуміли, що там відбувалося під час окупації.
Після повернення Старобільська
— Повернімося до Старобільська. Тобі вдалося вивезти родину ще раніше?
У мене там залишалися тільки друзі й далека рідня. Мама жила зі мною, а брат теж у Старобільську не лишався. Дещо я знаю, як там зараз, але озвучувати не буду. Для мене тут набагато важливіше говорити не про пам’ять, а про те, що буде після повернення Старобільська. Ця територія завжди буде українською, про жодне її відчуження не може йти мова. Що буде в майбутньому, як вибудовувати комунікацію, якісь професійні лінії. Це моя мала Батьківщина, місце, де я народився і мав величезну кількість друзів, і це ще було місце роботи. Ми на Луганщині і Донеччині робили дуже багато всього. Зокрема, підтримували школи, бібліотеки, лікарні, робили фестивалі. Пригадую фестиваль "Дорога на схід" у 2021 році. Площа Старобільська була забита прекрасними усміхненими людьми, які приїхали з усієї Луганщини у вишиванках і з українськими прапорами. Це для мене і є Старобільськ, а не той, де стоять російські танки, а в них сидять люди, які абсолютно не розуміють, куди вони приїхали і чому їх зупиняють й не пускають далі.
— Два роки — це дуже довго. Коли думаєш про Старобільськ, Бердянськ, Маріуполь, Мелітополь, ти відчуваєш біль.
Біль найкраще трансформувати в корисну діяльність. Для мене дуже важливо підтримувати підрозділи, які формувались у Старобільську, Сватовому. Вони час від часу звертаються до нас. Або допомогти громадам, які звідти виїхали і намагаються адаптуватись у тиловій Україні. Ці земляцтва і далі зберігаються, бо для людей це певна прошивка і певний код, коли ти говориш "я земляк, я з Луганщини". На наших концертах і зустрічах постійно хтось підходить і відчувається горизонтальне братство луганчан. На ці концерти дуже різна реакція у суспільстві. Хтось приходить, бо для них дуже важливо далі триматися за культуру, донатити через культуру і почувати себе частиною ніби якогось нормального життя. А хтось це все засадничо засуджує, мовляв, як можна співати і грати, якщо в цих містах щоденно відбуваються поховання. Але концерт — це не дистанціювання від війни і не спроба забути про війну. Це спроба обʼєднатися і нагадати, що доки ми разом, у нас значно більше сили. На кожному концерті війна проступає, як пляма крові через килим, яким ти намагаєшся її прикрити. Постійно підходять діти і просять передати вітання для своїх батьків-військових, або дружини просять передати якісь слова. А нещодавно прийшла родина, син якої загинув. Він дуже любив нашу музику і завжди ходив із нашою піснею "Троєщина". Казав, що він "хрещений на Троєщині". Родина приїхала з його портретом, вони сказали, що син так і не потрапив на ваш концерт, тож просимо поставити портрет на сцені, щоб всі бачили його очі. Бо він для нас живий. І от цей хлопець був з нами на сцені як портрет, для нього співалося, про нього говорилося. А про концерт в Одесі, то там теж був момент, коли дівчинка із зали попросилася на сцену. Вона це зробила таким чином, що неможливо було відмовити. Виявилося, що це одна із захисниць "Азовсталі", вона була в полоні, її обміняли, а багато друзів залишилось у полоні. Вона просто до всіх звернулася з дуже простим закликом: не забувати, робити все, що від нас залежить, щоб ці люди повернулися. Але говорила вона з такою інтонацією, що це сенс її життя. І що найважливіше, найстрашніше, найдраматичніше, найболючіше, що в принципі вона переживала — те, що ці люди перебувають у полоні. Що її наче не чують і що ми робимо недостатньо, щоб цих людей звільнити. Для неї було дуже важливо це проговорити, а публіка зі свого боку може продемонструвати, що ми разом, що люди, які повернулися, їхні родини — не відокремлені. Це ніби очевидні й дуже прості речі, які ми часто забуваємо робити.
— Втрати під час великої війни українських письменників…
Зрозуміло, що втрата кожної людини — це втрата космосу, ніби згасає планета. А в літературному середовищі це ще втрата того, що не було здійснене. Це потенційне перекреслення якихось творчих планів, якщо сказати формально. А за цим стояло відкривання цілих всесвітів.
"Перші хоробрі" й "перші дорослі"
— Як ти ставишся, коли говорять "нове розстріляне відродження"?
Мені не дуже подобається ця аналогія, тому що вона дещо штучна. І сам той термін "розстріляне відродження" не дуже подобається. У ньому закладена позиція жертви. Мені більше подобається "перші хоробрі", воно більш вітально, пасіонарно і краще характеризує ту епоху. "Ми лише перші хоробрі, інші прийдуть по нас" — це цитата Василя Еллана-Блакитного. А "розстріляне відродження" символізує лише останню фазу, за цим означенням виключається утопічна спроба творення свого простору, власної комуни, яка в основі мала бути українською. Ця утопічність мала би бути одразу зрозумілою. А те, що вона не була зрозумілою, слід списувати не на якісь слабкості, власне, реципієнтів, носіїв цих "перших хоробрих", а на, скоріше, дух часу, епоху, яка була наповнена потребою змін, потребою революції та відчуттям доцільності утопії як такої. Тому я б механічно не спроєктовував той термін на наші часи. Бо виходить трішки літературщина.
— Якщо вони — "перші хоробрі", то ми — "перші дорослі".
Це більше мені подобається. "Перші дорослі"... І не так важливо, яка буде дефініція. Найважливіше, найстрашніше, найпечальніше — те, що ми втрачаємо своїх співвітчизників, частинки нашого літературного простору.
"Зараз абсолютно недоцільно робити літературу з війни"
Минулого року я почав писати роман про початок війни, але в якийсь момент я зрозумів, що мені потрібно виставити дихання під нього. Бо поки що він пишеться так, як би він писався до 24 лютого 2022 року. А це неправильно. Мені здається зараз абсолютно недоцільним робити літературу з війни. А от в якийсь момент почали писатися ті короткі тексти, і вони саме відповідають тому, як я все це бачу і відчуваю. Тут коротке дихання і з цього може вийти книжка. Якщо все вийде, то будемо говорити у цій студії про неї.