Олена Лодзинська і Наталія Грабченко у студії Радіо Культура
"Це унікальне покоління"
– Що таке були 60-ті? Що це була за відлига і чи була вона дійсно відлигою для патріотично налаштованих українців, тих пасіонаріїв, які творять історію?
Можна сказати, що все-таки була. Чому? Тому що молоде покоління щиро повірило в ті зміни, які були принесені "хрущовською відлигою", тим подоланням культу особи Сталіна. Старше покоління більш скептично поставилося, мовляв, не змінюється центральна влада в цілому, КПРС була і є, значить, все так і лишиться. Це як Дмитро Павличко в своєму вірші "Коли помер кривавий Торквемада" останнім рядком написав: ".. здох тиран, але стоїть тюрма!". Тому старше покоління тільки одиниці, ті, які мали сміливість не забути, хто вони такі. Хоч з їхнього покоління було дуже багато жертв, які загинули в сталінських таборах, були розстріляні, але ті, що вціліли і не забули себе, мали сміливість ділитися своїм досвідом, своїми поглядами з молодшим поколінням. Вони стали отою перехідною ланкою до молоді, яка повірила, що зараз можна багато що встигнути. І треба працювати на культурне відродження України. В першу чергу на культурне, бо перший український самвидав, зародження руху шістдесятництва починалося саме як культурницький рух. А "хрущовська відлига" була дуже обмежена в часі, вона була дуже нетривала і обмежена навіть по своїх можливостях. Тож вона скоро і закінчилася. Вже в 1964-му році це було добре відчутно. Клуб творчої молоді, який в Києві утворився в 1960 році, активно запрацював з 1962-го, в 1964-му їх уже розігнали, а в 1965-му вже була перша хвиля репресій. І ці молоді люди здавалося були повністю зацікавлені реалізовували себе у творенні культури. Але вони бачили в цьому повернення до сталінської практики репресій і не бажали підкоритися. Вони протестували і з наростанням того протесту з'являлися вже політичні вимоги, політичні якісь формулювання. І серед них були люди, які від початку були "заточені" саме на політику. Той же В'ячеслав Чорновіл. Права людини. Навіть потім знаходячись вже в таборах за другим ув'язненням – це боротьба за статус політв'язня. Тобто, оця правозахисна діяльність, потім в Українській Гельсінській Групі, і так далі. І більшість з тих людей, які пройшли ці репресії, але починали вони з шістдесятництва, стали членами Української Гельсінської Групи. Потім вони еволюціонували до ширшого об'єднання – Українська Гельсінська спілка. А паралельно з цим, за їхньої участі, розвивалися і Народний Рух, і перші антикомуністичні українські партії. Вони всі взяли участь у здобутті і творенні української незалежної держави. Це унікальне покоління шістдесятників, але шлях кожного дуже непростий. Це яскраві особистості.
Люди, які торкалися їхнього середовища, були вже як "мічений атом"
– Якими загалом були їхні настрої? Вони справді думали, що Україна може стати самостійною?
Розмови ці, звичайно, були. Але зараз навіть серйозні історики сперечаються між собою, чи вважати рух шістдесятників чисто культурницьким явищем. Мовляв, там ніхто навіть близько не ставив мети української незалежності, бо це було не на часі, вони про це і не думали, а займалися тільки культурою. Або, і ми такого погляду дотримуємось в Музеї, якраз навпаки. Вони не могли про це відверто писати, вони не могли про це говорити з кожним, хто приходив до їхнього середовища вперше. Той же Іван Світличний, Іван Дзюба, Василь Стус, Алла Горська, вони самі пройшли через етап неофітства – з комсомольського середовища раптом відкрити для себе правду. І це правда, яка не вписувалася ні в які комсомольські статути, програми партії, а відверто протирічила їм. І оце розуміння, що обманюють цілий народ, при чому дуже безсоромно, намагаючись в цьому виростити ще наступні покоління – це викликало протест. І як з цим боротися? Тут були різні. Тут була різниця між регіонами України. Якщо Західна Україна мала за спиною, хоча й дуже жорстоко придушену, але дуже потужну і героїчну боротьбу ОУН-УПА, то вона була готова на нові підпільні організації, пропонувала якесь підпілля. А центральна Україна, той же лідер київського шістдесятництва Іван Світличний казав, ні, нас переловлять, про нас ніхто знати не буде, ми нічого не встигнемо. Треба діяти легально. Зараз є така, хоч трошки, можливість, і всі можливості легальної діяльності треба використати. Ми так набагато більше встигнемо і про нас почують. А якщо про нас почують, значить ми встигнемо щось сказати, щось внести і воно піде далі. І дійсно, люди, які торкалися їхнього середовища, були вже як "мічений атом". Вони несли далі. З наростанням репресій багато хто замовк, сидів собі на кухні, але вони пам'ятали. І коли тільки настала можливість (гласність, перебудова) оце прокидається. Згадується. І людина включається.
"Українці, як нація, для Російської імперії ніколи не існували"
– Я так розумію, що на Півдні і на Сході бути українцем завжди було складно?
Це дуже задавнена в історії проблема, закорінена в глибоке минуле. На Півдні, мабуть, треба починати від Катерини ІІ, яка ліквідувала Січі і величезну кількість етнічного російського населення переселила в південні райони. Західні регіони – це промислові райони, де перемішувалося активно населення. І особливо вплинув Голодомор 1932-33 років, коли цілі села стояли порожніми. І знову ж таки, туди прислали на освоєння цієї штучно створеної пустки населення з центральної Росії. І оце перемішування населення, звичайно, не могло не впливати на загальне тло. І мовне середовище, і сама вся політика русифікації – це теж дуже-дуже давній продукт. Починалося ще з Російської імперії, зрозуміло. Знайомо про всі ті заборони мови, і театрів, і ввезення книг з-за кордону навіть. Багато було обмежень. Тобто, українці, як нація, для Російської імперії ніколи не існували. А уже в радянський час, після жовтневого перевороту, після придушення Української революції, по суті, першої української держави УНР, радянській владі треба було завоювати, загравати з українською інтелігенцією, і було 2 мети: по-перше, виявлялися одразу найбільш активні і їх всіх потім вичистили. А по-друге, на певний час люди могли повірити в те, що можлива така українська республіка, яка буде саме українською. І навіть багато хто з української еміграції з-за кордону хотіли повернутися. Ми знаємо, що Винниченко рвався, слава Богу, не встиг. Юліан Бачинський повернувся і поповнив Гулаг. Але українізація була все-таки проведена. Її припинили разом з операцією штучного голоду. В 1933 році вже відмова від політики українізації. Далі були зачистки, репресії 30-х років – це Розстріляне відродження, Бойчукісти знищені, ще раніше знищена Українська автокефальна церква. І оголошена політика на зближення націй. А пізніше на зближення і злиття.
"Це був зв'язок поколінь"
Тут можна згадати приклад Антоненка-Давидовича, якому доручили редагувати українські словники в бік зросійщення. Коли Борис Антоненко-Давидович відмовився виконувати таку роботу, то він отримав розстрільний вирок. Йому пригадали і його минуле, а він був бійцем в армії УНР, і винесли розстрільний вирок, який замінили потім на 10 років каторги. Відбувши їх, йому навіть не дозволили повернутися в Україну. Безстроково в Красноярський край. Повернувся він тільки з кінцем сталінщини. Його реабілітували. І тут він став отим місточком до шістдесятників. Вони як на прощу до нього ходили. Він ділився своїм досвідом. Їм було з ним цікаво, йому з молоддю було цікаво. Це був зв'язок поколінь.
"Чим більший тиск, тим більший спротив"
Щодо східних і південних регіонів, то там завжди було важко, тому що не було на кого спертися. Навколо була як пустка, як випалена земля. Але все одно, якщо людина має критичне мислення, має чесність перед собою, розуміє, що відбувається, то вона зрештою прийде до усвідомлення того, що з цим треба щось робити. Бо чим більший тиск, тим більший спротив. Можливо, це не всіх стосується. Але все таки. Родина Світличних – звичайне село Половинкине під Старобільськом, в якому тільки в 60-ті роки електрика з'явилася. І народжується там в 1929-му році хлопчик Іван, старший в родині, ще дві сестрички мав. Гарно вчиться. Батько рано помер, бо мав серйозну хворобу внаслідок перенесеного голодомору. Тобто він знав про те, що далеко не така безхмарна історія, як розповідають у школі. Але поєднати те, що розповідає комсомол і вчителі, з тим, що бачать очі, не завжди в юному віці можна. Тим більше, що батьки завжди намагалися дітей якось від того вберегти і навіть казали, що вчись і говори так, як тебе вчать. І як не парадоксально Іван Світличний намагався вступити до Харківського університету саме на російську філологію, бо вчителька трапилася в старшій школі в Старобільську, вона його навернула і він вважав, що найкраща література російська. Він захоплювався класикою і хотів вступати на російську філологію. Але ж пропаганда працює, конкурс величезний, і він не вступив. І опинився на українському відділі. І відкриває для себе цілий світ. А вже його сестричка Надія Світлична вступає на українську філологію цілком свідомо його шляхами. Так сталося, що вони зіграли обоє дуже велику роль саме в українському русі шістдесятників в Клубі творчої молоді.
Природна цікавість і науковий склад розуму
Так само Іван Дзюба. Теж факультет російської філології, комсомолець, членом партії навіть був. І ніщо не віщувало. Але природна цікавість і науковий склад розуму, і людина відкриває для себе правду. І що? Він не може мовчати. Тут парадокс. З одного боку, комсомол і партія пишуть чорним по білому, що радянська людина має бути принциповою, має не мовчати про будь-яку несправедливість, звісно, в їхньому розумінні. А з іншого, ці люди все-таки дозволяли собі мислити. І зрештою вони стали не просто осередками опору, а лідерами опору. Світличний, Дзюба, Василь Стус. Він хоч народився на Вінниччині, але все його дитинство, юність пройшли в Донецьку. І вже після армії, коли він працює вчителем в Горлівській середній школі, він просто жахнувся тому стану зросійщення, опослідження української мови. Це був, крик душі. Він в грудні 1962 року пише листа Андрію Малишку про стан української мови і що треба щось робити, що далі нікуди. Вмирає нація, вмирає мова. Треба рятувати. Це дійсно крик про допомогу. Але що міг зробити Андрій Малишко? Він поділився з Бажаном своїми враженнями про той лист. Вони поговорили, поспівчували один одному і лишили лист без відповіді. А Стус пішов далі своєю дорогою. І ця дорога привела його.., думаю, всі знають долю Василя Стуса. Спочатку з Горлівки до Києва. Інститут літератури. Обурення першою хвилею репресій, виступ 4 вересня 1965-го року на прем'єрі "Тіней забутих предків" (фільм Сергія Параджанова - ред.). "Засвітився", тобто попав в об'єктив КДБ. І врешті перший суд в 72-му, другий – в 80-му і в 1985 році він загинув у концтаборі.
"У луганських селах українська мова є і зараз"
– Наскільки активно представлений Схід і Південь України в цьому дисидентському русі? Цих імен було більше, ми про всіх знаємо?
Таких людей було більше. І це, за Стусівським виразом "надвисання в смерть", відчували, звичайно, не тільки вони. Відступати нікуди. Майже "випалена земля" в національному розумінні. Але якщо брати самі низи, то ми і зараз бачимо, що в тих же луганських селах українська мова є. Вона збереглася. А значить є надія.
"Це постійна політика Московії"
– Що ви розповідаєте тим, хто приходить в Музей шістдесятництва? І кого ви там найбільше чекаєте?
Звичайно, чекаємо молодь. І молоді зараз стало набагато більше. Як не парадоксально, саме з початком війни, коли основні наші експозиції згорнуті. Працює якраз виставка "Український Донбас", яка дозволяє нам розказати про все шістдесятництво на прикладі саме українського Донбасу. Бо лідери всі звідти. До речі, Микола Руденко, Петро Григоренко, Олекса Тихий з Дружківки – теж вихідці звідти. Ми про це все говоримо на наших екскурсіях. І людей зараз більше, ніж було перед війною. Люди шукають відповідей напевно. Як так сталося? Чому? До останнього майже були "брати, брати, брати", можна було їздити туди гроші заробляти, а ж раптом війна. І тут уже не можна бути десь посередині між тими і тими. За цими, напевно, відповідями люди приходять. І ми розказуємо, що це проблема не сьогоднішня тільки, а це постійна політика Московії.
