Візовий режим, музичні фестивалі та вініл: Юрій Андрухович про 1990-ті

Візовий режим, музичні фестивалі та вініл: Юрій Андрухович про 1990-ті

Радіо Культура і "Видавництво Старого Лева" започаткували спільний проєкт "1990-ті: сучасні класики та їхній час", у межах якого українські письменники й письменниці говорять про історичні зміни, які відбувалися в перше десятиріччя незалежності України, про тогочасні побут і культуру українців, про літературний процес і свої тодішні дебюти.

У цьому випуску проєкту поет, прозаїк і перекладач Юрій Андрухович згадує про поетичне угруповання "Бу-Ба-Бу", "Станіславський феномен" і спроби перетнути кордон у 1990-х.

 

0:00 0:00
10
1x

Юрій Андрухович і Вадим Карп’як. Фото: Ірина Моторна для Суспільного

 

Бути класиком

— Ми часто називаємо тебе з любовʼю, повагою і трохи іронією класиком. А "Видавництво Старого Лева" минулого року перевидало твою книжку "Московіада" у серії "Новітня класика".  Я давно хотів запитати  публічно, а не приватно: як ставишся до того, що тебе називають класиком?

— Почну з того, що я звик. Так почали називати не тільки мене, а ще кількох моїх літературних ровесників, зокрема обох "бубабістів" — Віктора Неборака і Сашка Ірванця — уже на початку дев'яностих. Тобто у мене вже є певний стаж звикання до цього. Але на початку дев'яностих це звучало з іронією, з гумором. "Так звані класики" — ми розуміли, що люди в такий спосіб жартували. Натомість із роками цього ставало дедалі більше. 

Я намагався і до сьогодні намагаюся заперечувати це, протистояти. Моя улюблена теза щодо класиків полягала і полягає в тому, що класиком варто називати когось, хто завершився. Якщо певна творча особистість уже стоїть на п’єдесталі, вона вже не з людської плоті, а з бронзи чи граніту — тоді це класик. Але з іншого боку, я розумію, що існує об’єктивна потреба мати сучасних класиків, і я не можу, наприклад, "Видавництву Старого Лева" заборонити називати серію "Новітньою класикою". Я повинен це прийняти.

За моїми спостереженнями, іноді окреслення "класик", "сучасний класик" може працювати в якійсь оберненій пропорційності до того, чого хотів би автор. Тобто ти вже отримуєш винятково велику повагу і практично нічого, крім неї. Дедалі менше людей тебе читає, чекає наступних творів: бо навіщо читати класика, якщо з ним уже все відомо. Він — класик. Отак я намагаюся якось у цьому борсатися. 

Юрій Андрухович. Фото: Ірина Моторна для Суспільного

— Але ж це твої слова: "Нас народ не забуде. Нам пам'ятник буде. У Львові…"

— Почнемо з того, що це пародія, звісно. Пам'ятник там важливий був у контексті весни 1990-го року, коли я цей вірш написав. Бо перед Оперним у Львові на той час стояв пам'ятник Леніну. І мої слова, що там буде наш пам'ятник, тоді мали інший політичний контекст. Зараз це треба коментувати, пояснювати: що мине лише 4 місяці з моменту написання цього вірша і пам'ятник Леніну справді завалять. У вересні 1990-го його вже перед Львівським оперним не було. А пам’ятника "Бу-Ба-Бу" немає до сьогодні, тобто наш "духовний заповіт" виконаний наполовину. 

Безвіз і радянські кордони 1990-х

— Я пригадую своє перше враження від "Московіади". Особливо мене здивували і вразили останні слова: місце написання — якась незнайома мені вілла. І я подумав:  Господи, людина їде і пише за кордоном. Для мене тодішнього центрально- і західноєвропейський світ виглядав недосяжним. У своїх колонках у "Дзеркалі тижня" ти регулярно повертався до теми візового режиму. Сучасним слухачам складно уявити,  як це було в 90-х — виїздити за межі України в Європу. Посольства, анкети, зустрічі, черги. Чи ти згадуєш ті часи в нинішній благословенний безвізовий час?

 — Запровадження безвізового режиму я оцінив як своєрідну революцію — на користь усіх українців, адже він означав фактично остаточний демонтаж колишнього радянського кордону. А в дев'яності роки цей кордон, попри те, що держава називалася Україною, залишався радянським. І так його сприймали наші західні сусіди: до них їхала людина, у якої паспорт був червоного кольору з серпом і молотом. Прикрий факт, але тоді українських закордонних паспортів ще не існувало, їх іще не друкували. У середині дев’яностих років я звернувся якось по новий паспорт, тому що попередній втратив свою чинність, і знову отримав той самий червоний із серпом і молотом. Ніколи не забуду, як перетинав австрійсько-чеський кордон: у часи до "шенгену" на кожному кордоні був контроль. У купе зайшов низькорослий, опецькуватий, схожий на солдата Швейка чеський прикордонник: зі щічками, чолов'яга років під п'ятдесят, трохи схожий на порося. Він зазирнув до мого новісінького паспорта, виданого тиждень тому в Києві, побачив серп і молот і почав співати радянський гімн: саюююз нєрушимий... Це було і смішно, і принизливо. І таких пригод траплялося багато.

Про паспорти, виїзні візи і безславне повернення додому

Проблема ще була й у тому, що я вийшов зі Спілки письменників наприкінці 1996-го року і автоматично втратив певний привілей. Адже членам Спілки, які планували виїзд за кордон, не доводилося самим ходити по посольствах і оббивати пороги. Був відповідний працівник, який збирав документи, запрошення, відвідував посольства і за якийсь час телефонував і казав, що документи готові. 

Але була й заковика: у такому випадку мусив бути закордонний радянський паспорт і ще й службовий. Додався ще один клопіт: щоб потрапити, наприклад, у Францію чи Німеччину, потрібно було отримати дозвіл на виїзд від Міністерства закордонних справ. 

Колись ми з гуртом "Мертвий Півень" їхали автобусом на виступ до німецького міста Фрайбург, де був запланований маленький фестиваль, присвячений сучасній українській культурі. На прикордонному переїзді нас, звісно, чекала перевірка. А на той час на цьому пункті перетину служили чомусь винятково не українські прикордонники — бо говорили всі російською. І жінка-прикордонниця, розглядаючи всі мої документи та запрошення, виявила, що я не маю права виїзду — єдиний з усього гурту. Тому що в них були нормальні паспорти, а в мене цей клятий службовий, і в ньому мала бути ще й виїзна віза. Тож мене не випустили. Автобус поїхав далі, мене вивели, розвернули у бік Львова. Я безславно повернувся рейсовим автобусом до міста, ніде не виступивши, і зрозумів, що папірці відіграють страшенно велику роль у нашому житті.

"Мені вдалося довести, що я — письменник"

— Згадай, будь ласка, яке посольство було найпротивніше? Де найважче було отримати візу після того, як ти вийшов зі Спілки письменників?

— Відколи я вийшов зі Спілки письменників, мені самому довелося клопотатися про документи. До речі, Юрко Позаяк став одним із перших, хто дізнався про мій вихід зі Спілки. Увечері того ж дня ми з ним спожили доволі багато алкоголю, і він розпитував мене, чому я вирішив це зробити. Я вперто пояснював, що це застаріла організація, її треба розформувати. Раніше я вірив, що ми її реформуємо, але зміни виявилися неможливими. Тоді я прохопився і сказав: "Єдине добро — не доводилось бігати по посольствах". На що він емоційно відреагував, мовляв, уже заради цього варто було там залишитися. 

У кожному посольстві були люди, з якими треба було контактувати напряму, щоб оформити документи. На жаль, такої людини не було у посольстві Великої Британії. Мені здавалося, що у мене цілком залізобетонне запрошення до Оксфорда, де я мав виступити спікером на щорічній конференції славістів. Але працівника посольства це мало цікавило. Він був, очевидно, фрустрований роками, які мусив проводити в Києві, марнуючи своє життя.

Крім того, він попросив у мене докази того, що я письменник — напевно, виникли сумніви. А в мене не було жодної книжки з собою, тим паче англійською. Довелося згортати всі свої папери. Та наступного дня мені вдалося все-таки довести, що я письменник, і оформити документи. Це була, напевно, найбільша неприємність з усіх.

Про витоки музики 90-х: "Я був лише свідком її формування"

— Ти — знаменитий меломан, тому я хочу поговорити про музику. Місько Барбара — соліст гурту "Мертвий Півень" — згадував, що якось на початку дев’яностих на концерті у Канаді чоловік з діаспори попросив виконати замість традиційного набору — "Червона Рута", повстанські, стрілецькі пісні — щось із сучасної української музики. І то був фурор. Так Місько зрозумів, що людям потрібна, окрім класики, сучасна музика. Ти теж стояв біля витоків сучасної української рок-музики. 

— Ні, на певному етапі я був лише свідком її формування. Одним зі слухачів. Ніколи не забуду, як десь навесні 1989-го, коли я, як завжди, пізно повернувшись зі своєї зміни — а працював я тоді в друкарні і приходив додому пізно, іноді під ранок — почув на радіостанції "Молода Гвардія" пісню "Всьо чотко". Остовпівши, я дослухав її до кінця. І чемний голос ведучої бадьоро повідомив, що ми слухали вокально-інструментальний ансамбль "Брати Гадюкіни" з міста Львова. І на завершення ще дали їхню пісню  "Наркомани на городі", а одразу після цього пролунав гімн Радянського Союзу. 

Щодо "Супервуйків" — це ще давніша історія, зі студентського періоду. Мені було 17, коли я приїхав до Львова на навчання з усвідомленням, що буду тут жити найближчі п'ять років. Мене страшенно цікавили всілякі підпільні речі: заборонена музика, підпільні поети. І я бачив усюди в Старому місті на мурах написи "Супервуйки", але ніколи не мав можливості їх послухати. 

— Настав час, і твої вірші поклали на музику і зробили з них пісні. Як ти ставився до цього? Це лестило чи ти, можливо, злився, бо акценти не так розставлені і молоді рокери все не так зрозуміли?

 — У мене ще раніше був подібний епізодичний досвід: Віктор Морозов написав пісню на мій вірш "Лемберзька катастрофа". І це була якась сенсація, тому що збірка авторських композицій Віктора Морозова в його виконанні вийшла на вінілі, на фірмі "Мелодія". Це мене надзвичайно тішило, що я слухаю свої власні слова з вінілу. 

Юрій Андрухович. Фото: Ірина Моторна для Суспільного

Фестиваль "Вивих" і його відкриття

В останні дні травня 1990-го року вперше у Львові відбувся фестиваль "Вивих". Тоді я вперше почув "Мертвого Півня". Вони брали участь у фестивальному конкурсі, отримали відзнаку і абсолютно мені сподобалися. Звичайно, це був дуже такий студентський склад, у них ще не було електроінструментів, ударних. Порожня банка з-під розчинної кави, яку наповнювали рисом — це був маракас. Та в них була виняткова акустика і жива скрипка. Це робило їх своєрідними. А другим відкриттям того "Вивиху" був гурт "Плач Єремії". Я до цього вже знав Чубая особисто, тому дуже вболівав за них. Ці два гурти, на мій погляд, і відкрили наші дев'яності. З іншого, наступного покоління. Це були люди, років на десять молодші. На сцену вийшли двадцятирічні хлопці, яким належить світ, і вони йдуть його завойовувати. А вже в 1991-му році на фестиваль "Червона Рута" гурт "Мертвий Півень" приїхав з новими піснями, на мої слова теж. А перемогли тоді з піснями "Бʼютіфул Карпати" — своєю власною і "Ми помрем не в Парижі" — на слова Наталки Білоцерківець.

Карантин і вініл 

— У цей час панувала своя атмосфера, і ти згадав про вініли. Зараз вініли — це єдиний носій музики, продаж якого росте. Бо вініл — це ще й тепла, лампова атмосфера, звук скрипіння голки і сам ритуал. Ти як меломан не хотів повернутися до цього, у тебе є зараз вініл?

— Абсолютно згоден, так. Я до цього повернувся: придбав програвач років п'ятнадцять тому. Але, чесно кажучи, не мав що на ньому слухати, бо кудись пропала вся моя колекція тих часів. Я почав збирати платівки у 1970-х роках, ще підлітком, і не зупинявся аж до початку 1990-х. Для того, щоб я повернув у своє життя вініл, мусила відбутися така малоприємна штука як пандемія. Коли почався карантин — довгі тижні, дні й місяці в чотирьох стінах, —  я згадав, що над моєю стелею, на горищі, у цих звалищах має бути фактично вся моя колекція. 

Я вибрав день, одягнув відповідне "екіпірування", пробрався крізь черепки й уламки до своїх платівок і почав їх потроху переносити у помешкання. Виявилося, що майже всі вони в хорошому стані. Довелося лише почистити від пилу — і я їх слухаю досі. 

"Станіславський феномен" і форми його втілення

— У моєму розумінні поняття "Станіславський феномен" — це група людей з Івано-Франківська: Андрухович, Єшкілєв, Прохасько, Іздрик, безперечно. Коло людей, повʼязаних із журналом "Четвер". Але чому сформувалося уявлення, що це — тільки текстовий феномен, чому музика до нього не належала? Чому він не мав музичного втілення?

— Це велика несправедливість, так. Так сталося. Насправді, феномен базується не тільки на письменниках і літературних текстах. Франківськ був дуже перспективний на той час як місто візуального мистецтва. Поруч із нами, письменниками, у 1990-ті там творило багато художників. І це була вагома компонента того часу. Ми всі перебували в постійному спілкуванні. Мені навіть здається, що ці два слова ("Станіславський феномен" — ред.) докупи звів не письменник, а хтось із молодих критиків-мистецтвознавців, які організовували перші експериментальні виставки нового образотворчого мистецтва. А чому не пішло в музику? От якось не пішло. Періодично виникали в місті якісь гурти, але можливо, вони справді були дещо ізольованими. 

1998 року народилась наша славнозвісна "Перкалаба". Та вважати її своєрідним відгомоном цього феномену я б не став. Це було цілком самодостатнє явище.

— Минув час. З відстані років: у чому полягав феномен?

— Почнімо із самого слова, як воно там опинилося. Я особисто його ніколи не вживаю з серйозністю чи пихатістю, швидше іронічно. І стосувалося це іронічне слово суто локального моменту. Локальність полягала в тому, що вже десятиріччями, ще за радянської України, в Івано-Франківську наша публіка, наші творчі середовища плекали певну регіональну містечковість, певний карпатсько-гуцульський стиль, який начебто не претендував на жодну універсальність і був цілком самозадоволений з цієї провінційності. І тут раптом, невідь-звідки, з'явились люди, яким по 25-30 років і які творять принципово нову якість — принаймні в літературі та візуальному мистецтві. Із замахом на те, що у нас тут Європа. Тож питання лишається: звідки це взялося? Якщо ми не знаємо, не можемо дослідити безпосередніх причин, ми кажемо: це — феноменально. Бо не маємо пояснення.

Криза середнього віку і післясмак 1990-х

— Який післясмак залишили в тебе дев'яності?

— Думаю, неможливо звести відповідь до чогось одного. Особисто для мене це був доволі продуктивний час. Формально я належу до вісімдесятників, але час мого становлення — це насправді дев'яності. Звучить дещо парадоксально, бо коли мені виповнилося 30 років, я вже починав думати, як це жалюгідно і смішно — залишатися поетом після тридцяти. Як може стара людина, якій виповнилося тридцять, ще писати якісь вірші? Кому потрібні вірші таких старих людей? Тому я почав реалізовувати себе в прозі. Це, безперечно, три мої романи. Поява вже згадуваних сьогодні друзів-музикантів, років на десять молодших, з якими я багато і часто співпрацював. І, власне, здобуття досвіду закордонних вояжів, виступів, перетинів кордонів. Післясмак такий, що було багато всього. Було дуже інтенсивно, було багато сліз, крові й поту. Відбувалися страшні речі в державі: цей «вічний» Кучма, система, якої, здавалося, ніколи не вдасться позбутися. І на цьому зіткненні паралельно з’являлися важливі речі в творчості кожного з нас. Не можу не згадати ще й таку  химерну річ, яку називають кризою середнього віку. Я встиг її перебути у дев'яності. Тобто станом на 2000-й рік вона вже в мене була позаду. І я був страшенно щасливий, що найгірше позаду.

Читачі Юрія Андруховича на зустрічі з письменником. Фото: Ірина Моторна для Суспільного

 

Останні новини
Військове кладовище почнуть будувати у середині червня – в.о. Міністра у справах ветеранів
Військове кладовище почнуть будувати у середині червня – в.о. Міністра у справах ветеранів
"Єдині вікна" у ЦНАПах, єКабінет, реабілітація та інструменти для розвитку – Порхун про нову ветеранську політику
"Єдині вікна" у ЦНАПах, єКабінет, реабілітація та інструменти для розвитку – Порхун про нову ветеранську політику
"Це не телешоу, не боротьба за популярність... Це реальні люди з реальними історіями", – Мстислав Чернов
"Це не телешоу, не боротьба за популярність... Це реальні люди з реальними історіями", – Мстислав Чернов
Катерина Радченко: Мета нашого проєкту — порушити глобальну тишу
Катерина Радченко: Мета нашого проєкту — порушити глобальну тишу
У межах Чорного моря має активніше діяти НАТО — Риженко
У межах Чорного моря має активніше діяти НАТО — Риженко
Новини по темі
Леонід Фінберг про "1000 і одну книжку", філософський словник і кота Бучика
Статистика свідчить про мовну стійкість громадян України ― Кремінь
Знищення лісосмуг призведе до пилових бур в Україні — еколог
Руслан Гаврилюк про історію українських ГЕС: навіщо будували і що отримали для довкілля?
"Найповніше зібрання творів": Тетяна Волошина про виставку "Алла Горська. Боривітер"