"Вивозили і живих, і мертвих". Як ЗСУ врятували в Абхазії майже 8 тисяч біженців

"Вивозили і живих, і мертвих". Як ЗСУ врятували в Абхазії майже 8 тисяч біженців

У жовтні 1993 року льотчики Збройних сил України врятували в горах Абхазії майже 8 тисяч біженців, які тікали від війни та етнічних чисток. Це була одна з перших гуманітарних місій, яку здійснили українські військові за часів незалежності. У швидкі терміни, за складних погодних умов і під обстрілами противника вони успішно виконали спецзавдання. Чому тисячі людей опинилися в горах під час війни в Абхазії, і за що грузини досі вдячні українцям, в ефірі Українського Радіо розповіли майор Повітряних сил у відставці Віктор Маєвський, підполковник Повітряних сил у відставці Олег Тарчевський, політолог із Грузії Вахтанг Маісая , український політолог Дмитро Левусь та автор фільму "Миротворці. У горах Сванетії" Мирослав Гай.

0:00 0:00
10
1x

Рятувальна операція в Грузії. Фото: Вікіпедія

Грузія. Жовтень 1993 року. Від війни в Абхазії тікають тисячі біженців. Вони опинилися в горах і змушені йти через перевал: без їжі, води і теплого одягу. Грузія не в змозі врятувати їх самотужки і закликає до допомоги інші країни. Першою відгукується Україна. Вже наступного дня льотчики Збройних сил вирушають до зони лиха. І за кілька днів вони вивозять з гір майже 8 тисяч людей. Це була одна з перших миротворчих місій, яку здійснили українські військові за часів незалежності. Втім, про цю спецоперацію майже ніхто не знав. Вся увага на той час була прикута до подій в Югославії. Крім того, новини про війну в Абхазії не особливо поширювали в нашій державі  — через тогочасну дружбу української і російської влади. Але Грузія і досі вдячна за допомогу льотчикам ЗСУ. Бо якби її не надали — країна могла би опинитися на межі гуманітарної катастрофи.      

Грузинська "війна з Росією"

Війна в Абхазії почалася 14 серпня 1992 року і тривала трохи більше року, допоки у вересні 93-го абхази не захопили Сухумі і не змусили грузинські війська відійти. Разом з ними регіон залишили і більшість етнічних грузинів. Причиною конфлікту стало прагнення абхазьких політиків до незалежності, яку заперечувала грузинська влада. 

Відносини між Грузією та Абхазією були напруженими ще з радянських часів. Політика СРСР продовжила тенденцію, закладену Російською імперією, і призвела до того, що абхази стали становити меншість населення свого регіону.  На початок 1990-х років їх було не більше, ніж 17%. При цьому  грузини становили найбільшу етнічну групу  — 45%. Масові виступи з вимогою виведення Абхазії зі складу Грузинської РСР проходили у 50-х, 60-х і 70-х роках. 

Після розпаду СРСР, у лютому 1992 року, в Грузії вирішили скасувати радянську  Конституцію та відновити закон Грузинської демократичної республіки 1921 року. В Абхазії ж це сприйняли як фактичне скасування автономії. Відтак, 23 липня 92-го року Верховна Рада Автономної Республіки Абхазія із порушенням  регламенту ухвалила Акт про державний суверенітет.  

Вже за три тижні почалася війна. Абхазію підтримували добровольці з Північного Кавказу і Росія, що надавала людей і техніку. У свою чергу абхазці запевняли, що використовують трофейну зброю.  

Журналіст Георгій Гонгадзе війну в Абхазії відверто називав "війною з Росією". Спочатку він поїхав туди як журналіст, але потім взяв до рук зброю. Ось як він згадував ті події у своїх інтерв’ю 1993 року: "Тиск був шалений. Те, що я своїми очами бачив, брав участь в боях за Сухумі, передати складно. Фактично йде війна з Росією... Широкомасштабно використовується система "Град"… Коли ми захопили позиції в Ачадарі, то вся зброя, яку ми бачили, вся  — новенька, в магазині не купиш. Постачають їх файно". 

Збройні сили Грузії на той час були дуже слабкими, їх майже не існувало. Розповідає Вахтанг Маісая, грузинський політолог, якого на той час мобілізували до війська:

"Коли нас призвали, як кажуть, за загальною мобілізацією, нас (приблизно 20 чоловік молодих хлопців, які взагалі не були навчені, нічого не знали) відразу відправили для доукомплектування в аеропорт. Там був повний хаос. Прийшов полковник з молодшим лейтенантом, сказав, що, ось, приймай свою частину. До нас ще додали 30 чоловік, таких же молодих ненавчених "зелених салаг". Десь 50-55 чоловік нас було. І дебелий такий полковник, який не думав про статутні норми, намагався придумати, що з нами взагалі можна було б зробити. А оскільки нам зброю видали ще у будівлі поліції і наша двадцятка була озброєна, а інші — ні, він вирішив, що ми будемо 52-им десантно-штурмовим батальйоном. Так і записав. Я підняв руку і питаю: "Можна до вас звернутися, пане полковнику?" — "Звертайтесь", — відповідає. Я кажу, що, вибачте, будь ласка, але за військовими розрахунками  взагалі-то батальйон —  це п'ятсот-шістсот чоловік, а нас п'ятдесят п'ять. Як з нас може бути батальйон?  Він відповів, що я тямущий хлопець і додав: "Призначай його начальником штабу цього батальйону". І нас п'ятдесят п'ять чоловік оформили як 52-й десантно-штурмовий батальйон. Маю сказати, що таке було  повсюди абсолютно. Навіть були створені перший та другий армійські корпуси. І такий армійський корпус налічував лише від трьох до п'яти тисяч чоловік. Хоча мав би бути вдесятеро чисельнішим. В цьому контексті панував повний безлад". 

Абхазько-грузинський конфлікт мав свої природні передумови. Втім, без підтримки Росії він не набув би великих масштабів, — вважає політолог Дмитро Левусь:

"Це загальні вимоги демократизації, але один із приводів теж був і цей — тобто коріння... Конфлікт сам по собі був природній. Тут дуже цікавий момент. Мені доводилося, наприклад, багато розмовляти з грузинами з цього приводу. Можна сказати так, що Абхазія, так би мовити, знаходиться на перехресті. З одного боку, вона завжди була під впливом  Грузії, оскільки грузинська цивілізація є давньою.  В Абхазії, до речі, був і свій патріархат православної церкви якийсь час. І вони дуже близькі до народів Північного Кавказу. Тому тут цей момент протистояння завжди був присутній.На перших етапах підтримка з боку Росії цього абхазького сепаратизму не виглядала системною.  І зрозуміло чому: Радянський Союз розвалювався, були втрати певної керованості у росіян. Але дуже швидко все поновилося". 

"Грузинів просто не стало в Абхазії"

До кінця 1992-го року війна в Абхазії набула позиційного характеру, де жодна зі сторін не могла отримати переваги. 27 липня 1993-го року, після тривалих боїв, сторони конфлікту підписали у місті Сочі угоду про тимчасове припинення вогню. Росія  тоді виступила гарантом перемир'я. Згідно з домовленостями, Грузія вивела свої танки та важку артилерію із зони бойових дій. Але після цього абхази порушили угоду і відновили наступ.  

У вересні 1993-го року відбулася битва за Сухумі і зрештою місто було взяте абхазькою стороною. Цього ж дня абхази захопили в полон і стратили 17-х міністрів прогрузинського уряду регіону. Більшість етнічних грузинів (майже  200 тисяч людей) були змушені залишити Абхазію, оскільки їх масово виганяли з домівок і навіть вбивали. Кожне захоплення абхазькими сепаратистами нового міста чи села завжди супроводжувалося показовими стратами та етнічними чистками. Далі розповідає політолог Дмитро Левусь: 

"Було оточене угрупування в Сухумі. Етнічні чистки відбувалися тут же, на місці. Можна говорити про те, що етнічні чистки фіксувалися з обох боків, але  правда полягає в тому, що  грузинів, які складали третину населення — їх просто не стало в Абхазії. Грузинське населення утрималося тільки в Гальському районі і в Кодорській ущелені. В Сухумі, в Гагрі, нікого не залишилося".

Після того, як  у регіоні розпочалися етнічні чистки, грузинське населення масово залишало свої будинки. Через гірські перевали Сванетії люди намагалися дістатися центральної Грузії. Однак на їхньому шляху стали погодні умови — у горах на той час почалося раптове похолодання. Люди мусили йти, незважаючи на сильні хуртовини. Дорогою вони помирали від голоду, поранень та обморожень. Грузинська влада розуміла, що їх треба негайно рятувати. Йшлося про тисячі біженців. 

Розповідає автор документального фільму "Миротворці. У горах Сванетії" Мирослав Гай:

"Грузини кинулися масово через Сванетський перевал, через гори до Грузії. Тікали тисячі, не 5 тисяч, більше 10-15 тисяч людей, разом з дітьми. В літньому одязі, кинувши всі свої пожитки, речі. В той час дуже рано випав сніг, перевали були завалені снігопадами. Тисячі жінок, дітей, мирних цивільних мешканців грузинського походження опинилися просто в пастці. Вони замерзали, люди помирали в дорозі. Трупи просто кидали обабіч. Розтягнулися багатокілометрові черги грузинів з цивільного населення, які намагалися втекти від геноциду. Без харчів, без їжі, без води вони просто почали помирати".

Першою відгукнулася Україна

Грузинські війська спочатку спробували евакуювати біженців самостійно. Втім, у них не було достатньої кількості авіатехніки. До того ж, у вересні 1993-го року один із бортів було втрачено — під час чергового рейсу через технічну несправність він врізався в гору.

Тож уряд звернувся до низки країн світу по допомогу. І першою  відгукнулася Україна. До Грузії вирішили відправити зведений загін вертолітників. Його сформували зі складу вапнярського та херсонського полків армійської авіації.  

Всього до групи увійшли близько сотні військовослужбовців. Її основу склали 15 вертольотів Мі-8. Також до загону додали два вертольоти морської авіації і літак АН-12, який перевозив групу керівництва та підрозділи забезпечення.

ООН вважала, що для підготовки місії потрібен місяць. Українці ж вилетіли до Грузії наступного дня. Далі розповідає на той час начальник штабу вертолітного полку Вапнярки Вінницької області, а зараз — майор Повітряних сил у відставці Віктор Маєвський

"Приблизно о 17-тій годині було об'явлено тривогу по нашій частині. Це Вапнярка в Вінницької області, вертолітний полк. Коли ми прибули на службу вже в кінці робочого дня, нам було повідомлено, що отримано спеціальне доручення від нашого уряду. Коли стало зрозуміло, що треба готувати вертольоти Мі-8, які повинні бути укомплектовані, обладнані і летіти на Грузію, ми почали розробляти план дій. Прокладали маршрути, клеїли карти, наносили рубежі зв'язку. Потім, коли ми попередньо підготували все, отримали  уточнення, що летимо не напряму на Грузію, а через Херсон. Там буде додано до нашої групи декілька бортів і вже всі разом ми будемо летіти на Грузію:  буде миротворча місія по спасінню людей. На вертольоти були нанесені розпізнавальні знаки — це були білі хрести, і вони були такого великого розміру, щоб їх можна було побачити неозброєним оком. Ми заправилися і полетіли".

Українські вертольоти летіли до Грузії не напряму. Вони намагалися оминати берегову лінію Чорного моря поблизу Абхазії. Оскільки був ризик потрапити під вороже ППО. Розповідає  Олег Тарчевський, на той час — штурман вертолітної ланки, а зараз — підполковник Повітряних сил у відставці:

"Тоді цей переліт виконувався непросто: з Одеси в Херсон прилетіли, з Херсона — у Багерово, з Багерово — в Адлер.  Заночували, це, вважай, Росія. Поки дипломати все узгодили — це ж все час… Вранці з Адлера вилетіли — і там вже Абхазія. Ми заходили в море на 50 кілометрів, щоб не потрапляти в зону цих бойових дій. Вийшли біля Поті, це вже територія Грузії. Після ми вже в Кутаїсі приземлилися. На кожен борт посадили провідника грузина, який показував майданчики. Перший виліт зробили, вони показали ці три-чотири майданчики, і вже потім пішов розподіл, хто куди летить. Відтак вже почали виконувати завдання".

"За перший день українські льотчики врятували майже 600 людей"

Підхопивши грузинських пілотів, українські військові розпочали рятувальну операцію. Часу на проведення тренувань вертолітних екіпажів не було. Тож склад групи ще на етапі відбору формували за обов'язковим критерієм — всі льотчики повинні були мати досвід польотів у гірській місцевості. Втім, виконувати рейси у горах Сванетії все одно було складно і небезпечно. Впоратися з таким завданням могли лише військові зі спеціальною підготовкою. В чому полягала складність — розповідає Олег Тарчевський:

"Перший виліт. Нас поки завантажили — це десь 40 хвилин. Виліт — хвилин 30 до майданчика політ.  Посадка, розвантаження — це теж 30-40 хвилин, потім знов завантаження... Приблизно 3 години на один політ туди й назад. Хто літав тільки за пасажирами — там теж були свої нюанси: там ущелини, розвернутися складно".

Лише за перший день українські льотчики врятували майже 600 людей. Згадувати ті події досі моторошно, — зізнається штурман:  

"В чому полягає складність здійснення такої місії у гірській місцевості? По-перше, вертоліт завантажувався: харчі, теплий одяг, медикаменти. Це по максимуму ми набирали, щоб там віддати цим біженцям. Бо скільки ми там заберемо, ну… 20-30 чоловік. Це вже потім познімали баки, додаткову  броню, щоб витрати палива зменшити і щоб вантажу більше взяти. В чому складність? Ми мали набрати висоту над аеродромом, бо там перевали 3,5 тисячі. Набирали 3 тисячі одразу, а вже в процесі добирали. Там швидкість мінімальна, плюс вантаж. Тобто, швидко не полетиш, по висоті теж проходили ці хребти під "брюхом". Тобто бачили там всіх…Цей перевал перший йшов уже перед самим Кутаїсі. Там найбільше було загиблих. Далі вже трохи менше, ну так воно. Це перша картина, яку ми побачили". 

Українські рятувальники витягають грузинів, які застрягли в горах Сванетії. Фото: Вікіпедія

Вертольоти МІ-8 були захищені спеціальними броньованими листами. Їх встановлюють, аби убезпечити екіпаж. Спочатку українські пілоти літали з ними, а потім зняли броню — щоб можна було евакуювати якомога більше біженців. За інструкцією, на рейс дозволялося брати 24 пасажири. Але у цій ситуації українські військові пропускали на борт до 40 чоловік. Розповідає Віктор Маєвський:  

"Від росіян тікали і заходили в гори, поки був ліс, де вони могли розвести вогонь, грітися… Бо вони бігли хто в чому, хто одягнений, хто роздягнений. Хто їжу брав, хто дітей брав з собою. Вони доходили до певної межі, а далі ліс закінчився і треба було переходити через перевал. А там вже немає нічого. І треба було встигнути піднятися з одної сторони гори на перевал, перейти через перевал і спуститися знову до лісу. Якщо ніч застає людину на перевалі — а там дуже сильні вітри, там холодно — і люди просто замерзали. І немає чим грітися, в них не було нічого з собою. І вийшло так, що ми перелітали через перевал, там були майданчики, 3-5 майданчиків, де вони гуртувалися. Ті, хто був фізично спроможний, ті йшли пішки через перевал. Хто мав в собі силу. А всі, хто були хворі, слабкі, з дітьми, — вони всі вже чекали на вертоліт. З вертольоту познімали все, що тільки можна, щоб він був як найлегший. Бо на висоті перенавантажувати його не можна, бо він просто не підніметься. І все одно брали приблизно вдвічі більше людей…  І перелітали, перелітали. В районі аеродрому обморожених, хворих одразу вже садили в автобуси і відвозили". 

Українські льотчики  не думали про відпочинок і розуміли, що необхідно врятувати всіх людей, які цього потребували. Військові прокидалися о 4 ранку, і за годину-дві вилітали. Поверталися на 40-50 хвилин для дозаправки і знову відлітали. Роботу закінчували пізно. Вночі польоти виконувати було неможливо. Продовжує начальник штабу Віктор Маєвський:

"Так у нас було з самого рання й до пізньої ночі. В горах польоти повинні виконуватися тільки в денний час. Чому? Щоб пілот міг бачити перепони, дерева, скали і таке інше. Локатора немає і гелікоптер не пристосований для того, щоб літати вночі в горах — треба спеціальне обладнання. Вони могли по приборах літати, але треба було сідати і злітати на майданчиках, які не були обладнані нічим. І всі повинні були за 30 хвилин до сутінок повернутися на базу. Інколи бувало так, що вже сонце зайшло, вже темно — і вже по темряві сідали на аеродромі".

"Всіх вивезли. І живих, і мертвих"

Льотчики передавали гуманітарну допомогу людям, які залишалися в горах, аби вони могли протриматися до прильоту наступного борта. Українці нерідко були змушені надавати первинну допомогу хворим і ослабленим біженцям прямо на місці. Найважче витримували евакуацію діти. Всього за кілька днів, з 10-го до 14-го жовтня, українські вертолітники виконали 291 виліт. Люди постійно чекали на евакуаційні рейси. Згадує Олег Тарчевський: 

"Переказати все неможливо... Прилітаєш туди, на цей майданчик, а там вже народ стоїть, бо побачили, що забирають людей. Діти, жінки, літні люди. Все хочуть вилетіти звідти. А по нормі ми маємо брати 24 людини. Просили військових, щоб з нами летіли і впорядковували ці черги. Бо там був такий безлад спочатку, це такий важкий момент. На місці зливали їм паливо, щоб вони могли обігрітися, все розвантажували по максимуму, щоб забрати більше людей... Вони були налякані, голодні і молилися, що ми за ними прилетіли. Коли сідали на ці майданчики — обліплювали нас, як мурахи. Доводилося організовувати ці черги, щоб спочатку були жінки, діти, літні люди. Було важко емоційно. Це ж вже жовтень, в горах настає зима, минусові температури. І вони — без одягу, без нічого… Всіх вивезли. І живих, і мертвих".

Рятувальна операція в Грузії. Фото: Вікіпедія

Всього українські вертолітники врятували із зони лиха 7 тисяч 643 людини. Поки українські миротворці виконували евакуаційні рейси, їх намагалися  атакувати з землі абхазькі сепаратисти та російські військові. Пілоти вдало маневрували і між обстрілами. Згадує штурман Олег Тарчевський:

"Різні випадки траплялися. Наприклад, ми летіли на другий день, хотіли скоротити маршрут, бо ми весь час літали через цей перевал, поруч з аеродромом. Чотири борта у нас йшло в групі. По нас кулемет ДШК працював. Обстріляли, ми відійшли просто в сторону і далі пішли своїм маршрутом, щоб вийти з зони їхнього ураження. Висота нам дозволяла. Ми сідали на майданчику, в п'яти кілометрах від лінії зіткнення, там їхні гармати стріляли, справжня війна".

"Вчинок українців у Грузії пам'ятають і досі"

Військовим вдалося організувати роботу і успішно виконати миротворчу місію, оскільки в Україні вони постійно тренувалися – навчання було максимально  наближено до бойових умов.  Врятувавши тисячі людей, українські військові не вважають себе героями. Під час виконання спецоперації думати про це не було часу, — продовжує Віктор Маєвський:  

"Ми виконуємо наказ. А значимість цієї події — вона вже прийшла набагато пізніше після того, як це вже було зроблено. Я би не сказав, що це великий героїзм… Так, віддача була велика, напруження велике. Це була неординарна обстановка і завдання виконувалося неординарно. Ніколи було перейматися думками. Просто робили свою справу, як вона має бути. Виконували те, до чого нас готували".

26 травня 2003 року, у День незалежності Грузії, практично всіх учасників гуманітарної місії нагородили від імені президента Едуарда Шеварднадзе. Вчинок українців у Грузії пам'ятають і досі, вже за 30 років після тих подій. Як зазначив політолог Вахтанг Маісая, Грузія і зараз не має авіаційної техніки у тій кількості, яка могла би завадити гуманітарній кризі:  

"Українські льотчики нам дуже допомогли. Якби не вони, то жертв тодішньої гуманітарної катастрофи було б набагато більше. І я думаю, що тоді була реальна загроза розвалу усієї грузинської державності. Це прямо можна сказати. Тому українські льотчики, в тому числі, допомагали нам у будівництві грузинської державності".

"Менше говорити про операцію, аби не дратувати росіян"

Незважаючи на важливість миротворчої місії, про неї майже ніхто не знав. Командування радило льотчикам не розповідати про виконану спецоперацію. Каже колишній штурман: 

"Нам тоді командування сказало, щоб про цю операцію менше говорили, аби не дратувати росіян... В Україні не вірили, що там йде війна, що ніби так: постріляли трошки і розійшлися. Не могли зрозуміти це. Згадайте 14-й рік, коли тут почалося —  хто міг уявити, що треба убивати росіян? Ніхто не хотів убивати. Ми ж де живемо? В Україні. Що з Росією? Цілувалися, дружили. До 14 року. Це зараз все змінилося. А тоді, це 93-й рік, навіть не 14-й. Тоді все було по-російськи".

Евакуація біженців після війни в Абхазії — була однією з перших спецоперацій українських військових за часів незалежної України. До того ж, цю місію вони здійснили самостійно, без допомоги міжнародних організацій. Українці без вагань відгукнулися на допомогу грузинському народу. Відпрацювали злагоджено і професійно, хоча на той час ще не мали досвіду реальних бойових дій. Втім, українські захисники вже тоді розуміли, що, рятуючи людей у Грузії, вони насправді борються з одвічним ворогом — Росією, яка вчергове нищила людські долі. І вони зробили усе можливе, аби врятованих життів було якомога більше.      

Останні новини
Україна має майже 6 місяців, щоб стати у більш вигідну переговорну позицію — Шелест
Україна має майже 6 місяців, щоб стати у більш вигідну переговорну позицію — Шелест
Просування ворожого війська на Донеччині не є значним — Селезньов
Просування ворожого війська на Донеччині не є значним — Селезньов
"Цілеспрямована, рішуча, принципова": спогади про Ірину Фаріон
"Цілеспрямована, рішуча, принципова": спогади про Ірину Фаріон
"Не хочу, щоб побачене на фронті в Україні сталося у Польщі" — Альдона Гартвінська
"Не хочу, щоб побачене на фронті в Україні сталося у Польщі" — Альдона Гартвінська
Відхід з Урожайного і Кринок, наступ на Харківщині та вихід на Костянтинівку: Гетьман про ситуацію на фронті
Відхід з Урожайного і Кринок, наступ на Харківщині та вихід на Костянтинівку: Гетьман про ситуацію на фронті
Новини по темі
Україна має майже 6 місяців, щоб стати у більш вигідну переговорну позицію — Шелест
Просування ворожого війська на Донеччині не є значним — Селезньов
"Не хочу, щоб побачене на фронті в Україні сталося у Польщі" — Альдона Гартвінська
Відхід з Урожайного і Кринок, наступ на Харківщині та вихід на Костянтинівку: Гетьман про ситуацію на фронті
Куди звертатись, якщо ваша рідна людина зникла безвісти? Пояснює юристка