Фото ілюстративне. Армія Інформ
"Від роботи зв’язківця залежить життя інших військових, їхнє забезпечення, логістика"
"Родом я з Миколаївської області, зі звичайної родини. Займався спортом все життя. Для мене це була мотивація, дисципліна. І це, мабуть, стало стержнем і сформувало характер. Паверліфтингом, волейболом, футболом. Мама у мене медик, дуже серйозна людина, дисциплінована. Вона в минулому військова. То школу закінчив добре, бо іншого варіанту в мене не було. Потім пішов навчатися у коледж за спеціальністю будівництво, експлуатація, будівництво споруд. Його закінчив теж відмінно. А потім пішов служити та так й лишився, бо в мене всі служили в армії. Я сам не був проти. І це був обов'язок: чоловік має бути в армії, це є обов'язково. Вийшов на строкову службу, але знаючи, що вдома особливо немає роботи, і не хотілося у мами брати гроші. Я вже був дорослий хлопчик, треба було забезпечувати себе. І вже пора було забезпечувати маму. Тож я лишився в армії. Посада в армії — це означало солдат-стрілець. А потім я пішов в навчальний центр, пройшов курси і став зв'язківцем. На той момент, коли мені сказали, ким я буду, я перебував в армії два тижні, не мав особливих виборів, ким бути. Я не розумів, що взагалі трапилось, як я зі звичайного життя тут різко стою в формі, дядьки кажуть мені, що робить, куди йти. 2012-й рік. Після КМБ мої сержанти, які мене навчали, порекомендували командуванню, що мені треба йти в якийсь навчальний центр на молодшого сержанта. Мав лідерські якості, і вони мене порекомендували командуванню", — розповідає військовий.
Коли Антон дізнався, що буде звʼязківцем, він собі уявляв тиху спокійну роботу. Навушники, дроти, антени. А виявилося зовсім не так.
"Я мало розумів, наскільки зв'язок є важливою складовою управління і взагалі армії або будь-якого керування. Мабуть, надивився фільмів і хотів бути якимось таким, як у фільмі про Рембо, про спецнази. Мої хлопці пішли у звичайні бойові підрозділи стрільцями та різними снайперами. Я трохи не розумів в перший час, думаю, якщо зв'язківець, то треба десь там сидіти… Потім, коли я вже почав в цьому працювати, зрозумів, наскільки це все важливо, наскільки це великий, відповідальний і тяжкий обсяг роботи. Наскільки багато залежить від того життів, тому що зв'язок – це і евакуація, і артилерійська підготовка, і взаємодія між підрозділами, і взаємодія в групі між бійцями, а також між командуванням і суміжними підрозділами. Я тоді зрозумів, наскільки це відповідально, наскільки треба максимально викластися, наскільки треба багато розуміти в технічній частині, тому що є дуже багато факторів, які впливають — як природні, так і фактори роботи апаратури різних частот. От тоді я зрозумів, що це дійсно круто, відповідально, значимо. І, на жаль, не завжди люди це розуміють і недооцінюють роботу, яка є дійсно важкою і максимально відповідальною.
У моєму навчальному центрі мені говорили, всі будуть бігати там десь по окопах, а ти будеш сидіти в командно-штабній машині і їсти бутерброди. Але це був 2012-2013 року, коли все в нашій країні перевернулося з ніг на голову. Це все було геть по-іншому. Почалися виїзди й налаштування мережі в локаціях, де було максимально небезпечно. Але це твоя робота, ти маєш її зробити, щоб в хлопців все було добре, щоб вони могли в будь-який момент попросити допомогу, інформацію. І ти розумів, що від твоєї роботи залежить життя хлопців, їхнє забезпечення, логістика. Щоб вони мали змогу сказати, що їм треба. Крім того, що ти маєш бути повноцінним бійцем, маєш знати навички вогневої тактичної підготовки, тактично бути грамотним, розуміти, як це все працює, розуміти дуже добре інформацію, запам’ятовувати, де хтось буде розташований, де буде відбуватись евакуація, де буде вогнева підтримка, де будуть твої побратими і на яких позиціях, який рельєф може заважати передачі інформації або давити твій сигнал", — каже Антон.
Відбір до спецпідрозділу "Омега"
Перші бойові відрядження в Антона почалися у 2017 році у складі спецпідрозділу "Омега". Але для того, щоб туди потрапити йому довелося пройти чимало випробувань.
"У мене був нормальний базовий рівень фізичної підготовки. І попередньо мій товариш потрапив в цей підрозділ в 2014 році. І в 2016 році він просто мені запропонував, бо з'явилась посада зв'язківця. Він каже: "Нам потрібні фізично підготовлені зв'язківці, молоді хлопці, тут тебе навчать всьому". І так по рекомендації я прийшов, здавав відбір, проходив психологів та анкетування. У нас також, щоб потрапити в підрозділ, є спаринги, перевіряють, наскільки ти витривалий та стійкий, наскільки ти можеш чітко реагувати на різні психологічні збудники, який у тебе характер, як ти поводишся у такій обстановці. Там ти здаєш купу різних тестів. Більш цікаве — з тебе фізично видавлюють максимум, скільки ти можеш: біг, підтягування, різні фізичні комплекси з мінімальним відпочинком. І коли ти вже фізично не можеш нічого зробити, тоді ставлять бійця, і в тебе є три раунди, які ти маєш пройти. Це боєць, який займався ударними або бійцівськими видами спорту. Він хоч дає є тобі працювати, щоб ти показував себе, наскільки ти можеш давати йому відпір. Але він тебе подавлює. І тоді ти дивишся, наскільки людина в фізичному стані, він встає чи не встає, чи почне говорити "все, я вже не можу". І коли ти на характері встаєш і через силу даєш відсіч, зціпивши зуби, тоді показується стержень, сила волі, характер. І це все спостерігає командування. І вони тоді вже вирішують, підходиш ти в підрозділ чи ні. І зрозуміло, що попередні фізичні нормативи, які здаєш, теж мають бути в часових показниках не нижче норм. А також ти як фахівець, якщо ти вузько направлений зв'язківець, медицина або інженер, ти маєш теж мати рівень нашого підрозділу", — зазначає зв’язківець.
"Були й такі задачі, як охорона важливих облич нашої держави на ділянках фронту"
Під кінець навчань Антону запропонували стрибнути з парашутом. Військових, звісно, заздалегідь підготували, провели всі необхідні інструктажі. Але те, що саме сьогодні це станеться, ніхто не говорив. Антон взагалі до того дня боявся висоти. Але після першого стресового стрибка – перестав.
"Я потрапив у бойову групу офіцером зі зв'язку, в парашутно-десантну, висотну штурмову групу. І продовжував свої стрибки, бо мав вже один стрибок і підготовку до того. І ми виїхали на виконання завдань по нашій Луганській та Донецькій областях. Загалом, це були або контрдиверсійні задачі, або виявлення ймовірних проходів противника. Ми прочісували передній край, дивилися, де може бути противник, слідкували за ним, виставляли секрети. Бувало, що ми разом з іншими підрозділами входили у взаємодію і підсилювали їх на певних ділянках фронту, надавали допомогу, виконували загальні задачі для утримання противника або його відкидання на попередні рубежі. Були у нас й такі задачі, як охорона важливих облич нашої держави на ділянках фронту", — каже військовий.
"Ми тестуємо РЕБи та робимо розрахунки ударних дронів"
Зрозуміло, що після повномасштабного вторгнення війна суттєво змінилась. Стало набагато більше обстрілів, авіаударів, постійно працюють дрони. Над тим, щоб мінімізувати ворожий вплив, також працює Антон.
"Нині я повністю забезпечую організацію зв'язку свого підрозділу, вхожу в взаємодію з іншими підрозділами, виїжджаю для покращення роботи мережі, виконую роль радиста, допомагаю до купи збити евакуацію, коригування, дублюю різні команди, які дає командування. Також допомагаю в коригуванні дій або зброї, або так само перебуваю для взаємодії з іншими підрозділами і передаю інформацію своєму командуванню, а вони вже там ухвалюють рішення. Заїжджаючи на напрямок, виставляємо апаратуру. Перед цим ти дивишся рельєф місцевості та всі точки, де будуть розташовані твої люди, бойові позиції, де будуть позиції медицини, машини вогневої підтримки, машини евакуації, командний пункт, стабпункти медицини. Після того, коли в тебе є така інформація, ти дивишся по карті висот, по рельєфу, як це все можна організувати, виставляєш апаратуру і робиш мережу, щоб у тебе було добре покриття. І тоді починаєш перевіряти всі ці точки, які в тебе вже є нанесені на карти, тобто бойову обстановку, де хто буде розташований, хто яку буде роль виконувати. Апаратура має певні технічні характеристики щодо дальності, висоти, потужності. Ти все це перевіряєш і замикаєш всіх абонентів — це ті самі бійці. Потім ти маєш зайти у взаємодію з підрозділами, які вже працюють на цій ділянці фронту. У них є своя мережа, ви маєте налагодити канали взаємодії. Так само є певні картки зв'язку, позивні. Ви починаєте вже разом налагоджувати. Зараз є РЕБи, які треба також тестувати різною апаратурою, яка показує, на яких частотах ці РЕБи працюють. РЕБи треба живити, має бути правильна установка антени. Це не є моїми обов'язками, але ми це виконуємо. Ми тестуємо РЕБи, дивимося, яка їхня потужність, яку дальність вона закриває, встановлюємо на техніку. Якщо є мінімальні пошкодження, то ми їх також ремонтуємо. Тож беремо інформацію у бригад чи підрозділів, з якими ми працюємо, або самі маємо статистику. Тоді зв'язуємося з командуванням, з виробниками, даємо їм заявку, які нам треба РЕБи, щоб частоти глушили, щоб подавляли або управління, або відеосигнал FPV-дронів, тому що дронів також дуже багато. Також ми практично тестуємо, робимо свої розрахунки ударних дронів", — каже зв’язківець.
"Аналізуючи радіозв’язок противника, намагаємося максимально прорахувати розвиток ситуації на фронті"
Прослуховувати те, про що у своїх ефірах говорять росіяни, не входить в обовʼязки Антона. Цим займаються інші служби, які передають цю інформацію. Але аналізувати перехоплені дані уже доводиться йому:
"Багато аналізуємо, збираємо це все до купи. І аналізом ми виявляємо, де може противник знаходитися. Він говорить певні орієнтири. Звісно, воно шифроване, але воно логічне, буває зрозумілим. Буває просто в радіозв'язку. Хочу наголосити, що має бути кодування радіозв'язку, це по-перше, має бути таблиця прихованого управління, там, де називають техніку певними словами, щоб противник, якщо мав змогу підслуховувати, не розумів, за що йде мова. Тобто ми, як прослуховуємо дані про діалоги противника, про його ефір, аналізуємо їх і потім вже від цього аналізу плануємо подальші дії, розуміємо вже приблизно, що робиться на тій або іншій ділянці фронту і що вони в загальному планують зробити. Ми маємо їх ймовірні задуми. Звісно, вони не є точними, але ми намагаємося прорахувати максимально розвиток ситуацій, який може бути. Ти виконуєш максимум, скільки можеш. Кожен з нас віддається на повну. Ніхто не дивиться, що той має те робити, а той має те. Дивляться на навантаження. Ми кожен один одному допомагаємо, бо фізично дуже багато задач. Роботи всі змінюються, і треба все встигнути, це все життя хлопців, їм треба інформація, вони мають розуміти, що робиться навколо них. У нас по зв'язку багато запитів. У тебе має вже бути все готове, щоб максимально швидко це все надавати", — розповідає "Циган".
"Є апаратура, здатна побачити будь-який сигнал"
Особливо важливо, як зазначає Антон, вимикати поблизу зони бойових дій мобільні телефони. Адже ворог може бачити скупчення і намагатися ударити саме туди. Втім це стосується усіх пристроїв з функцією GPS.
"Є така апаратура, яка це все бачить. Будь-який сигнал можна побачити, є апаратура, яка показує, в якій точці, на якій локації йде певний сигнал, показує сигнал якої апаратури. Люди вже розуміють, що то є радіостанції, то є РЕБ, то є аеророзвідка чи ударні БПЛА. Це все бачиться, це все видно. І ті самі "старлінки" також видають сигнал. Тож цим нехтувати не можна. Все має бути максимально відповідально, бо це твоє життя. І життя твоїх побратимів. Повністю приховати не можна. Вони не завжди можуть зрозуміти, що це "Старлінк". Є певні методи приховування, що не можна певно знати. Але ж ми теж розуміємо, чим вони користуються, де вони користуються, де який у них сигнал працює.
Ти перебуваєш в бойових умовах, ходиш і попадаєш під різні обстріли, в тяжкі ситуації. І всі твої друзі, побратими, дійсно рідні люди, і дуже приємно стає на душі, коли ви виходите разом на безпечну ділянку, тебе там зустрічають твої ж побратими, і ти сідаєш і їси один "снікерс" на двох, п'єш одну пляшку води на двох, або ще перебуваючи на позиціях, коли ти ділиш мінімально на двох, от там проявляється дійсно людяність, дружба. Хотілось би, щоб наша нація і наша країна була постійно в такому, щоб думали один за одного і були одним цілим. Тоді буде успіх, і тоді буде швидка і не така болюча перемога", — підсумовує Антон.
Після перемоги Антон хотів би насамперед віддати шану усім полеглим побратимам. Відвідати кладовища, місця, де вони загинули. А потім поїздити по всім звільненим від окупантів містам, відвідати кожен населений пункт, над яким знову майорить український прапор. Найбільше Антон мріє побачити Маріуполь. Каже, до окупації це було неймовірно красиве місто.
