Ілюстративне фото: Віталій Носач, РБК-Україна
Ми захищаємо конституційний лад
Чи здатен нещодавно ухвалений закон про заборону релігійних організацій, пов’язаних із РФ, реально щось вирішити у складній релігійній ситуації в Україні?
Закон називається "Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій". Це важливо, тому що заборонні норми дуже лякають правозахисні організації, і коли ми говоримо про якусь заборону у сфері релігії, то багато людей одразу напружуються. Тому що деякі країни, приміром, США, поставали саме на тлі свободи совісті, тобто люди тікали до США зі своїх країн, бо там не було свободи совісті. Отже, ми захищаємо конституційний лад, по-перше. По-друге, на сьогодні цей закон має вже іншу нумерацію після підписання президентом ― № 3894, але це суті справи не міняє. Закон має довгу історію. Ще у січні 2023 року Кабмін подав свій проєкт бачення цього закону, це було півтори сторінки тексту. На сьогодні це 25 убористих сторінок, дуже багато інформації, з’явилася ціла низка нових норм.
На розрив з афілійованими організаціями дається 9 місяців
Які важливі моменти варто наголосити?
Якщо взяти норми закону, то йдеться про те, що на території України заборонена діяльність релігійних організацій, керівний центр яких розташований у країні-агресорці. Сьогодні йдеться про Росію, яка окупувала частину нашої території, але завтра агресоркою може стати Білорусь, наприклад, якщо діятиме, як сьогоднішня Росія. Тобто це не є закон, спрямований проти якоїсь конкретної держави, але це норма, яка виробляється. Це перше. Друге ― в законі чітко прописано, що на сьогодні діяльність російської православної церкви (РПЦ) на території України заборонена. Тобто на підконтрольній Україні території немає релігійних організацій РПЦ, але вони є на території, непідконтрольній сьогоднішній київській владі ― це Крим та окуповані території на сході та півдні України. Коли ми прийдемо туди після деокупації, то маємо розуміти, що ж робити з цими релігійними організаціями. Адже багато з них перереєстровані вже відповідно до російського законодавства і напряму підпорядковані патріарху Кирилу. На сьогодні закон визначає, що ці організації не можуть там існувати, тобто вони повинні змінити свій статус та відповідати українському законодавству. Крім того, закон визначає ще одну норму: на території України релігійні організації, афілійовані з РПЦ, повинні перервати цей зв’язок. Є, наприклад, єпархіальне правління, а є звичайні сільські громади, що афілійовані з афілійованими організаціями. Коли не відбувається цей розрив, а на нього дається 9 місяців, тоді держава подаватиме до суду і вимагатиме вже через суд припинення (не заборону) діяльності. Що означає "припинення" в юридичному сенсі? Це означає, що держава позбавляє цю релігійну організацію статусу юридичної особи. Тобто якщо раніше вони могли орендувати державне комунальне майно, укладати угоди, наймати людей, виплачувати зарплату тощо, то після позбавлення цього статусу вони не зможуть усе це робити. На сьогодні понад 3 тисячі об’єктів нерухомості перебувають в оренді УПЦ МП. Після того, які їх позбавлять статусу юридичної особи, вони повинні будуть думати, де і яким чином служити. Але підкреслюю ― держава не забороняє діяльність цієї релігійної організації, оскільки наш закон каже, що релігійна організація може існувати без офіційної державної реєстрації. Тобто люди можуть збиратися, де завгодно, заради молитви.
Але через 9 місяців, якщо вони не визначаться, то навіть на побутовому рівні діяльність цих організацій буде дуже ускладнена?
Десь так. Але на сьогодні у деяких селах є навіть приватизовані храми або храми, які належать сільській громаді, тому їх це не зачепить. Зачепить саме тих, хто орендує майно і має юридичні відносини з іншими структурами.
Діє норма про партнерські відносини держави і церкви
Виходить, сільська громада може сказати, що "ми хочемо, аби все залишалося, як і було", і закон не зможе нічого вдіяти?
Річ у тім, що світове законодавство на їхньому боці. Міжнародне законодавство говорить про те, що держава не може диктувати якійсь релігійній громаді, як їй вірити та у що вірити. На сьогодні ми не говоримо про такі норми, які буквально щось забороняють. Церква може засновувати середню або вищу школу, отримувати державне фінансування та ліцензування. Багато духовних вишів уже скористалися цією можливістю і видають дипломи державного зразка. Ми говоримо про те, що ця норма поступово трансформується у норму партнерських відносин держави і церкви. Тобто держава надає максимальне сприяння тій діяльності церкви, що не несе загрози національній безпеці та безпеці для життя й діяльності кожної окремої людини. А церква, з іншого боку, намагається максимально сприяти, щоб у суспільстві були вирішені соціальні проблеми. На сьогодні у світі деякі церкви перетворюються на певні соціальні служби, тобто це допомога безхатченкам, голодним, недужим, що потребують лікування, догляд за безнадійно хворими тощо. В Україні також дуже розвинена ця система церковних ініціатив, які спрямовані на допомогу людям у біді, критичному становищі, котрі не можуть вибратися із цього стану в силу різних обставин. Держава також покликана робити ці речі, але вона часто не справляється або робить це не так якісно, як може робити церква. Тому ми говоримо про ці партнерські відносини, які в Україні склалися достатньо давно і мають ефект суголосності, як на мене.
Нарешті норма про "русскій мір" з’являється в українському законодавстві
Але складно назвати партнерськими відносинами ту діяльність, яку УПЦ МП абсолютно протиставляла державі Україна та шкодила їй. Ми ― свідки великого протистояння саме цієї церкви і держави.
Саме так. Тому і з’явилася ідея цього закону та її реалізація. Особливо це загострилось у 2014 році, коли почалася російсько-українська війна, і ми побачили, що УПЦ МП чітко є структурним підрозділом, структурною одиницею Московського патріархату. Ця церква зайняла проросійську позицію з чітким поширенням московських наративів щодо характеру цієї війни та її причин. Релігієзнавці ще з початку незалежності говорили про те, що політичний процес відновлення незалежності України не завершений, доки у нас є великий канал духовного впливу на наших людей. Поки цей канал не закриється, а він закривається власне Томосом, який є завершенням цього політичного процесу становлення незалежності України. Московський патріархат категорично виступає проти цього, тому що його свідоме і несвідоме завдання ― поширення "русского міра" на території України. На сьогодні ця ідеологія заборонена вже на рівні Парламентської Асамблеї Ради Європи, у рішеннях Вселенського Патріархату, а також визнані богослови усього світу теж засуджують "русскій мір". І нарешті ця норма про "русскій мір" з’являється в українському законодавстві ― у законі, про який ми сьогодні говоримо. Там дається визначення, щоправда дуже широке, але норму вже внесено у ті закони, які прописують заборонені ідеології в Україні. Дуже вагомий внесок цього закону в те, що ми починаємо розмосковлювати наш простір.
Олександр Саган і Наталія Грабченко у студії Радіо Культура
"Маскувальна дія, мета якої була просто мімікрувати"
27 травня 2022 року в Києві відбувся Собор УПЦ МП, на якому вони висловили обережну незгоду з позицією московського патріарха Кирила щодо війни в Україні. І в рішенні було сказано, що УПЦ МП відтепер діятиме як самостійна церква. Це щось змінило?
Це абсолютно нічого не змінило. Це маскувальна дія, мета якої була просто мімікрувати, але нічого не вирішувати. Тобто знявши згадки про московський центр у тексті статуту, вони вводять іншу норму, що вони діють в Україні на основі грамоти московського патріарха. А в цій грамоті чітко прописано, що це структурна одиниця Російської православної церкви. У новому законі є 7 ознак, які чітко визначають залежність цієї організації від свого релігійного центру. Головні ознаки дуже прості: входження у керівні структури свого центру, виконання центральних рішень, входження у виконавчі служби тощо. Якщо ми проаналізуємо події 27 травня 2022 року, то побачимо цікаву річ: не було жодної заяви жодного ієрарха, в тому числі митрополита Онуфрія, про те, що вони розривають відносини з московським центром. Митрополит Онуфрій є постійним членом керівного органу Московського патріархату ― синоду, і жодної заяви, що він вийшов із цього органу, немає. Усі єпископи без винятку є членами керівних органів Московського патріархату ― це архієрейський собор і помісний собор. Тобто ― нічого не змінилося.
"300 років ― занадто великий час, щоб наслідки колонізації швидко зникли"
Велика частина нашого суспільства продовжує триматися саме за УПЦ МП: "я звикла ходити у цей храм", "батюшка – хороша людина, дітей та онуків у нього хрестила" і т. ін. Що з цим робити? Скільки б ми законів не ухвалювали, важливою є консолідація суспільства.
Думаю, що цю ситуацію треба відпустити, тому що це спадщина 300 років колонізації. Сюди підтягнуто ще й різні псевдозаяви старців, святих, яких насправді не існує. Оперують канонами, яких не називають, тобто просто кажуть: "це суперечить православним канонам", а яким саме ― не уточнюють. Мовляв, шукай сам. Але сьогодні немає кодифікації православних канонів, на відміну від католицизму, де чітко була проведена структуризація всього корпусу канонів. У православ’ї цього немає. Як казав мені один єпископ, за одну й ту саму дію можна і покарати, і нагородити. Тому що є канони, які суперечать один одному, але залишаються чинними.
"Людей, які категорично стоятимуть за Московський патріархат, на думку соціологів, 4-6%"
Сьогоднішній закон каже, що ви можете існувати, але держава вас підтримувати не буде, реєструвати не буде. Ви, за своїм бажанням, якщо маєте де молитися ― моліться, але всі привілеї, пов’язані зі статусом юридичної особи, держава вам не надаватиме. Найголовніше в цьому питанні, що ми поставили крапку і починаємо зворотній відлік. А далі ― очікуємо на моральний тиск вірян знизу. Сьогодні у нас зареєстровано близько 9 тисяч статутів з одного і з другого боку, але в усьому світі масштаб церкви вимірюється не кількістю зареєстрованих статутів, а кількістю вірян. Соціологи кажуть, що на сьогодні ідентифікують себе з Московським патріархатом лише 6% населення України, або 9% православних. Водночас 42% населення України, або 70% православних, ідентифікують себе з ПЦУ, тобто з українською церквою не лише за назвою, а й за суттю. Це дуже оптимістичні цифри. Більше того, 64% православних УПЦ МП вважають, що ситуація сьогодні у державно-церковних відносинах абсолютно нормальна і здорова. А 70% населення України вважають, що ми повинні все-таки вирішити питання з Московським патріархатом в Україні. Тобто тих людей, які категорично і принципово стоятимуть за Московський патріархат, не так багато. Їх треба залишити у спокої. На думку соціологів, їх 4-6%. Хай вони моляться. Адже 300 років ― це занадто великий час, щоб наслідки колонізації швидко зникли.
