Ілюстративне фото із сайту Pixabay
Війна і ще більший психологічний тиск на чоловіків
У 2023 перша леді Олена Зеленська запустила кампанію "Ти як?", закликаючи людей звертатися до психологів, коли вони відчувають у цьому потребу. Нині є новий виток і відгалуження цієї кампанії "Будь другом. Собі теж". Це важливість турботи про ментальне здоров'я чоловіків, тому що уявлення у суспільстві, і воно підкріплене навіть цифрами соціологічних опитувань, що чоловіки з меншою охотою і з меншою готовністю звертаються до психологів по допомогу, навіть якщо відчувають у цьому потребу. Відтак кампанія скерована на те, що пояснити чоловікам, що звертатися до психологів — це не страшно, не соромно і дієво. Тож чи справді підкріплено цифрами те, що чоловіки рідше звертаються по психологічну допомогу?
Насправді існують різноманітні дослідження, які вивчають сам стан чоловіків, чи потрібна їм допомога, чи звертаються вони по цю допомогу. Але найкраще про це свідчать сервіси, наприклад, гарячі лінії, які дають можливість звернутися, коли в людини виникають проблеми з ментальним здоров'ям. Відтак різні сервіси демонструють, що від 70 до 90% звернень відбувається від жінок, але при цьому немає жодної різниці у ментальному здоров'ї ані в чоловіків, ані в жінок. І ті, і ті сильно потерпають від ситуації, яка є навколо них. Крім того, в українському суспільстві, особливо зараз, частина чоловіків, або, можливо, і всі, отримують додатковий тиск, який спричинений і загалом суспільним тиском, і зовнішніми обставинами, адже на них накладається більше різних зобов'язань. І це все призводить до того, що психологічний стан загалом чоловіків є не дуже ок.
Не лише в Україні суспільство створює тиск на чоловіків, що вони повинні бути сміливими, хоробрими, вони не можуть плакати, у них не може бути ніяких проблем з ментальним здоров'ям. І, очевидно, в цій ситуації вони не можуть звертатися по допомогу, тому що "як нормальний чоловік може звернутися по допомогу?" Це те, що називається "будь мужиком".
Є загалом стигматизація — негативне ставлення до потенційної проблеми з ментальним здоров'ям чоловіків у суспільстві. Тобто, якщо у чоловіка виникають проблеми, то велика частина суспільства сприймає це негативно. З іншого боку, зараз в країні війна, і оскільки левова частина Збройних Сил України — це чоловіки, то у суспільстві очікування стають ще більшими, адже ще до цього чоловіки вже були достатньо маскулінними, сильними, сміливими. І це створює ще більший тиск на чоловіків. І в цій ситуації, незалежно від того, де чоловік (чи він військовий, чи він працює на підприємстві, чи в ДСНС) — в стані війни до всіх є підвищене очікування щодо їхньої ролі, і що вони повинні бути ще більш сильними, і що у них ще менше шансів на те, щоб суспільство сприйняло їх в ситуації, що в них можуть бути проблеми.
Максим Саваневський і Вадим Карп’як у студії Радіо Культура
Дуже часто люди ставлять знак рівності, мовляв, якщо ти звертаєшся до психолога, то це дорівнює тому, що ти вже в такій ситуації, що "все, тобі гаплик, вже дійшов до ручки". Хоча в нас 40-50% населення перебуває в ситуації постійного стресу. Люди мають великий рівень тривоги. І ці стани можна виправляти. Є методики, є фахівці, які з цим займаються. Інколи люди потребують навіть медикаментозної допомоги. Але в багатьох випадках людям можна допомогти навіть просто, коли людина просто починає говорити. Бо люди дуже закриті, особливо чоловіки. Вони не говорять про те, що відбувається з ними, вони не діляться ні з друзями, ні зі знайомими, ні з родичами. Вони просто ходять закриті, як хмара.
"Якщо можеш допомогти другові у поганій ситуації, то допоможи й собі"
Стереотипний спосіб чоловіка вирішити психологічні проблеми — це піти до друга, взяти пляшку чи поїхати на риболовлю. Тобто сісти й поговорити з кимось.
Так, але дуже часто люди навіть в цій ситуації не готові допомогти. Якщо запитати в когось: "Твій друг відчуває великий рівень тривожності, йому погано, чи допоміг бити йому зараз?" Очевидно, що більшість би сказала: "Так, звісно, я б йому допоміг". Але питання, чи допоміг би ти собі, коли ти відчуваєш стан тривожності, коли ти переживаєш за щось, коли ти визвірився, наприклад, на своїх дітей через те, що вони десь не туди щось поклали, і ти просто на них накричав, а потім сидиш з опущеними руками й не можеш зрозуміти, що з тобою відбулося? І велика частина суспільства переживає зараз такі стани, але при цьому по допомогу не звертається. І ситуація насправді тільки погіршується. Якщо людина не фіксить це, то від цього будуть страждати її родичі, друзі, колеги по роботі, діти, дружина — всі будуть від цього страждати, а насамперед ця людина. Тож у нашій кампанії ми говоримо про те, що "якщо ти допоміг би другові в поганій ситуації, то допоможи й собі теж". Ти можеш допомогти другові, але насамперед ти повинен думати й про себе для того, щоб допомогти собі.
"Мета – поламати упереджене ставлення, що чоловіки не можуть звертатися по психологічну допомогу"
Якщо чоловік відчуває потребу звернутися до психолога, але боїться, що про це почнуть говорити на роботі, в сім'ї, в колі друзів, то, можливо, справді варто дати для початку анонімність? Про це йдеться в кампанії?
Наша мета – поламати упереджене ставлення, що чоловіки не можуть звертатися по психологічну допомогу. Втім протягом двох з половиною років в Україні є багато різних кампаній, націлених на ментальне здоров'я всього суспільства. І вони фактично закликають людей до того, щоб вони кудись зверталися. Тобто є гарячі лінії, кудись можна передзвонити та поспілкуватися. Наша кампанія не про те, щоб людину привезти на конкретну гарячу лінію. Але є сайт "Ти як?", на якому можна це знайти, а також є міжнародні організації, які теж мають хороші лінії психологічної допомоги, де допомога є анонімною. Людина звертається, і при цьому не ведуться записи про те, хто це. Людина може поспілкуватися, розповісти про те, що з нею відбувається, і далі можуть давати рекомендації, а потім є можливість подумати, що з цим всім далі робити, наприклад, вже звертатися за постійною допомогою до фахівців, які цим займаються.
Я думаю, що базовий підхід – це анонімність. Тому що неанонімність – це дуже великий бар'єр для людей. Наприклад, коли людина дзвонить вперше, вона просто дихає в трубку і не знає, що сказати. І фахівцю, який сидить з того боку, ще має на початку її розговорити, і це дуже важко. Тому що люди навіть не знають, з чого почати. Але якби людина знала, що це не анонімно, що її десь записують, то для багатьох це додатковий бар’єр.
"Всі люди зламні"
Зараз у суспільстві є багато тем, по які треба м’яко говорити. Зараз, наприклад, є низка реформ, які відбуваються в Міністерстві освіти. І їм треба пояснювати, що буде з старшою школою. І в цій комунікації можна придумати ролик, де щось буде відбуватись, де діти та батьки разом, вони щасливі…Але це не можна робити зараз, тому що це дуже ретравматизує людей, у яких батько воює, або, можливо, загинув, або щось з іншими родичами сталося, або діти загинули від російського удару. Відтак зараз в комунікаціях стає дуже багато різних обмежень, які накладаються на комунікаційників щодо того, що можна і не можна робити, завжди треба проходити по якійсь грані. Наприклад, ми багато працювали з Українським ветеранським фондом, і ветеран, який повертається додому, — це прекрасна новина для його родини. Але майже всі військові, які мають статус учасника бойових дій, вже є ветеранами. І вони не повертаються додому і далі воюють, а хтось повернувся, хоча на це є різні обставини. Часто йдеться про те, що ми всі – "сильні та незламні". Але насправді всі люди зламні. І кожен має усвідомлювати, що є момент, коли ти можеш надломитися.
"Українська сфера комунікації проходить шлях, який у світі досі ніхто не проходив"
Чи виробляєте ви норми, які враховуватимуть делікатність ситуації, що і як ми комунікуємо в час війни і в час постійних смертей?
Немає таких рекомендацій. Є, можливо, базові, які всі для себе розуміють. Є низка тем, які уникають. Загальна річ – багато комунікаційників, багато рекламних агенцій і ті, хто замовляють у них послуги, сприймають сферу комунікації соціального впливу як те, що мало чим відрізняється від реклами кетчупу. Тобто просто треба подумати й придумати якусь ідею. Але виявляється, що все зовсім інакше. І тут треба розуміти ті болі, які є в аудиторії, з якою ми спілкуємося, Зрозуміти, через що вони щось роблять або ні. Наприклад, чому чоловіки не звертаються на гарячу лінію. Можна ж було зробити рекламу: "Чувак, сьогодні погано спав, звертайся на гарячу лінію, завтра прокинешся, все буде окей". Але так це не працює, тому що тобі не повірять. І тобі треба робити таку комунікацію, щоб твоя цільова аудиторія, ті люди, які будуть слухати, повірили цьому. З іншого боку, треба враховувати купу факторів, які є навколо, щоб це не ретравматизувало інші аудиторії, інших чоловіків. Наприклад, ми можемо робити ролик, в якому будуть, наприклад, тільки цивільні. Це нормально чи ненормально? Це залежить від того, як він побудований. Тому що з військовими може бути окрема комунікація. Але загалом це доволі складна ситуація. Я думаю, що тим людям, хто займається комунікаціями, треба краще і глибше заходити в психологію, розуміти, як впливають комунікації на різних людей. І мені здається, українська сфера комунікації в цьому сенсі зараз проходить той шлях, який, можливо, у світі досі ніхто не проходив. Тому що, напевно, в Америці в 60-70-х роках під час і після В'єтнаму щось таке схоже було. Але навіть зараз після Іраку та Афганістану йдеться про те, що у війні були тільки військові, які були десь зовні й воювали. А всередині країни нічого не відбувалося. Ми дуже велика країна, цивілізована, і ми зважаємо на те, що відбувається навколо нас, як і думаємо про те, що і в який спосіб можна комунікувати.
