Фото з особистого архіву Віктор Бреня
Батько телерадіокомпанії "Охтирка"
Нині охтирське радіо тримається лише на двох ентузіастах. Серед них – Віктор Брень, вік у якого більш, ніж поважний.
"Я народився в Охтирці у буремний 1941 рік. В Охтирку зайшли німці на Покрови, а я народився трошки пізніше, на початку листопада. Звичайно, мій батько був на фронті, і я був тільки з мамою, тож дитинство було дуже важким.
Приблизно у 1952 році мій батько одержав в Охтирці нову квартиру і першим там зʼявилося проводове радіо. Я залюбки слухав "Українське радіо". А далі я почув у школі, що в районному будинку піонерів відкривається радіогурток і ним буде керувати досвідчений радіолюбитель і фахівець Олександр Гузеватий. У призначений час я, п'ятикласник, пішов записуватися, але трошки запізнився. Тоді радіо серед молоді було дуже популярним і група вже практично була набрана. Олександр Васильович поглянув на мене і каже: "Хлопче, знаєш, ти ще малий, підрости трошки і приходь наступного року". Цілу ніч я майже не спав і все думав. Думав, думав і під ранок придумав, шо я неодмінно в наступну неділю піду на заняття гуртка і все. Так я і вчинив. Прийшов, Олександр Васильович каже: "Цей хлопчина такий настирливий. Ну, якщо ти так бажаєш, і у тебе є якісь здібності, давай зробимо тобі виняток". Я окрилений був від цих слів. Ось так я розпочав своє навчання радіотехніці.
У п'ятому класі я вже виготовив детекторний приймач. Тоді в Охтирці часто вимикали світло, а детекторний радіоприймач не потребував живлення. Щоб його створити, треба було небагато деталей: котушка індуктивності, конденсатор змінної ємності. Також тоді ще не було напівпровідникових приладів і щоб виготовити такий радіоприймач самотужки, треба було розплавити сірку і свинець".
Перша конференція та перемога
Вже у 6 класі Віктор Брень почав виготовляти складніші лампові радіоприймачі. А потім взявся за освоєння супергетеродинного приймача, який на той момент вважався найсучаснішим і найчутливішим.
"Це приймач на два діапазони, на довгі і середні хвилі. Зараз ці діапазони мовчать, а тоді на них було багато-багато місцевих радіостанцій. Поступово я осилив цю конструкцію. Супергетеродинний приймач у поєднанні з хорошою антеною і заземленням давав відмінний прийом і приймав дальні станції, особливо на довгих хвилях. Це діапазон, який був сталим і у вечірній, і в денний час. А на середніх хвилях там була особливість, що вдень радіохвилі цього діапазону поширювалися на певну відстань, досить велику, а у вечірній час, особливо взимку, радіопередачі можна було чути за тисячі кілометрів.
Приймач був готовий і гарно оздоблений, тож Олександр Васильович запропонував мені показати свій виріб на конференції радіолюбителів ДТСАФ. Це було випробування серйозне, але все-таки я погодився, і ми з Олександром Васильовичем одного дня відбули до Сум. Там зібралися і молоді хлопці, які привезли свої конструкції, і літні люди, які прийшли подивитися і свої здобутки показати. Чим це все закінчилося? Я виграв приз, те, про що я давно мріяв. Мені був потрібен якийсь радіотехнічний прилад для вимірювань і мені подарували ампервольтметр".
"Моя мрія збулася, я буду на радіовузлі"
До школи Віктор Брень ходив вулицею, де розташовувався місцевий радіовузол. Крізь відчинені вікна він бачив помаранчеві радіолампи, чув гул радіопередач. І у хлопця зʼявилася мрія потрапити всередину цієї загадкової будівлі. Невдовзі вона здійснилася.
"Коли я був у восьмому класі, одного разу на занятті гуртка у Будинку піонерів з'явився молодий чоловік, який привітався з Олександром Васильовичем, вони про щось говорили. І в кінці розмови, коли вже вони мали розстатися, Олександр Васильович підводить мене до нього і каже: "Валентине, я тобі хочу вручити цю молоду людину, щоб ти вивів у люди". Цим чоловіком виявився старший технік районного радіовузла Валентин Усатенко. Він обслуговував обладнання, ремонтував і завідував невеличкою майстернею. Там ремонтували радіоприймачі, які люди приносили, гучномовці проводового мовлення. Моя мрія збулася, я буду на радіовузлі. Коли я приходив на радіовузол, то зустрічався з дикторами міського радіо, і я весь час приглядався, як вони заходили в студію, як сідали за стіл, де встановлені були мікрофони. Як спалахувало табло "мікрофон увімкнено" і починалася передача.
Коли я навчався вже у дев'ятому класі у школі №2 міста Охтирки, де фізику викладав Михайло Сергійович Орлов, в нас з'явився радіовузол. Орлов створив його самотужки з тих матеріалів, які були під руками. Після тривалої роботи у школі на всіх поверхах з'явилися гучномовці проводового мовлення. І учні почали випускати радіогазету. Я ще обслуговував вечори відпочинку, які бували в школі, особливо коли всім хотілося потанцювати".
З інституту радіозвʼязку у вчителі профільного навчання
Відразу після закінчення школи Віктор Брень влаштувався наглядати за охтирським ретранслятором і паралельно готувався до вступних іспитів до Одеського інституту електрозвʼязку. Через пʼять з половиною років він отримав диплом і направлення на роботу, від якого довелося відмовитися.
"У мене після закінчення навчання з'явилися проблеми зі здоров'ям. Я був вимушений повернутися додому, щоб лікуватися, і почав шукати собі роботи. Я влаштувався в школу №1 міста Охтирки й затримався там майже на півстоліття, викладаючи профільне навчання.
Фото з особистого архіву Віктор Бреня
На той час було виробниче навчання, хороша радіолабораторія на 18 місць, хороші прилади. Буквально всім для роботи я був забезпечений. Чутки про профільне навчання поширилися серед учнів інших шкіл. І деякі учні залишали свої школи і переходили у школу №1, щоб потрапити у клас із профільним навчанням.
Ще у 1966 році почав працювати шкільний радіоцентр. Юні оператори, техніки під моїм керівництвом створювали радіогазети, передачі на актуальні теми, започаткували навіть радіожурнал "Молодь Охтирщини", який регулярно двічі на місяць транслювався на районному радіо і був особливо популярним серед молоді. Саме тут, у радіоцентрі, одержали перші навички журналістики чимало юнаків і дівчат. У 1978 році радіоцентр приєднався до радіотелевізійного технічного центру, який тоді створювався і зберігся в теперішній час. Нині на його технічній базі працює Охтирське міське радіо".
Перша телепередача в Охтирці
"Тоді, звичайно, мріяли і про телебачення. І ось така нагода несподівано з'явилася. Сумська телестудія передала школі телевізійну установку у кількості двох комплектів, на базі якої була виготовлена пересувна телестанція власного телебачення. Роботу розпочали наприкінці квітня, а вже в першій половині травня на екранах було зображення. Саме тоді і виникла ідея провести на випускному балі для випускників та їх батьків першу телепередачу в місті. Часу було обмаль. Телестудії, як такої не існувало: в одній суміжній кімнаті з радіоцентром встановили обладнання, а в протилежній частині – влаштували імпровізований майданчик для ведучого та учасників передачі. Світильники ж розмістили на драбині, що стояла серед кімнати. І ось 26 червня 1978 року відбувся випускний бал. Несподівано присутнім запропонували переглянути шкільну телепередачу. Хтось запитав, чи це не жарт. На екрані з'явилася заставка "Телебачення школи №1", а далі ще одна, яка сповіщала про назву передачі, – "В добру путь" під мелодію шкільного вальсу".
На екрані виступали різні люди, усі вітали випускників і бажали їм щасливої долі. Здавалося б, місцева подія, але саме тоді вийшла в ефір перша телепередача, створена в Охтирці. Це була спроба поширення телесигналу з використанням кабельної мережі.
Поступово радіотелецентр під керівництвом Віктора Бреня удосконалювався, збільшувалася кількість якісної апаратури. Телебачення стало звичним явищем на уроках в Охтирській школі №1. Можна було демонструвати навчальні фільми на екранах. Також в той час Віктор Брень створив новітній автомат подачі шкільних дзвінків.
Фото з особистого архіву Віктор Бреня
"Уся школа була повністю телефікована і радіофікована. Запровадження телебачення у школі відкривало нові можливості ефективного використання технічних засобів навчання на новій науковій основі. У штаті школи було введено дві посади техніків та посаду провідного інженера. На цій посаді я був протягом усього часу роботи радіотелецентру аж до його припинення".
Останкінська казка
"1985 рік кардинально змінив всю роботу радіотелевізійного технічного центру. У січні на шкільному телебаченні став до ладу комплекс АСБ-ЦТ, що мав 19 шаф професійного обладнання другого покоління. Частина з них була призначена для радіо, а більшість – для телебачення. Обладнання одержали з Останкіно. Ніхто з Останкіно за всю свою історію, ніяка школа не одержувала апаратури, це мені чітко розповіли. В цьому було задіяно і Держтелерадіо України, спільними зусиллями нам вдалося одержати обладнання. В Останкіно обладнання змінювали дуже часто і це обладнання було навіть експериментальним. А те, що раніше працювало, передавали у Союзні республіки і обласні телестудії. Проте щоб якась школа таке чудо одержала, то це була казка.
В подальші роки також здійснювалося технічне переозброєння. З'явилися нові відеомагнітофони, телевізори. Зображення стало кольоровим. У 2003 році радіотелецентру виповнилися 25 років. Він був єдиним серед навчальних закладів за своїм технічним обладнанням не тільки в Сумській області, а й в Україні. Все, що відбувалося у школі протягом майже 30 років – чи то звичайний урок, чи позакласний захід, чи виховна година, вечори відпочинку або загальношкільні свята, усюди була помітною і результативною роль шкільного телебачення і радіо у справі навчання і виховання підростаючого покоління".
Чимало учнів брали участь в роботі радіотелецентру. Освоювали і технічні ази, і навчалися бути кореспондентами, дикторами, режисерами. Шкільне радіо тоді ще й намагалося заробляти гроші. Позаяк його сигнал можна було зловити в Охтирці й районі, то люди платно передавали музичні вітання в ефірі.
24 лютого: прямий ефір і російська армія за вікном
У 2008 році шкільний радіотелецентр припинив своє існування. Але на його базі зʼявилося комунальне підприємство телерадіокомпанія "Охтирка", де і нині працює Віктор Брень. Навіть коли Охтирка була в окупації, пан Віктор зі своєю колегою – Світланою Терешковою, ні на день не припиняли роботи:
"Зараз я працюю в телерадіокомпанії "Охтирка". Працюю там, де раніше, в цьому приміщенні школи, знаходився шкільний радіотелецентр, який використовує телерадіокомпанія "Охтирка".
24 лютого 2022 року о 13-й годині ми вийшли в ефір 103.7 FM. Ми завжди працюємо тільки в прямому ефірі. Успішно його провели, коли я почув в апаратній якесь скреготіння, підбіг до вікна і дивлюся – по центральній вулиці, де розташована наша студія, рухаються танки і бронетранспортери. А позаду є причеп і я побачив на ньому оту зловісну літеру "Z". Це російська орда зайшла до Охтирки.
Той день був дуже важким для Охтирки: ворог вступив у місто і рухався у напрямку військової частини. Перед цим ворог наніс удари по ТЕЦ, у нас не було світла, тепла, і ми в таких умовах і працювали. Ми й зараз працюємо. Коли тривоги, ми їх оголошуємо, і сповіщаємо охтирчан, коли відбій тривоги. Радіо і телебачення для мене понад усе. Я з ними йду поруч усе життя. Це моя професія, моя улюблена справа, в яку я закоханий. Вона завжди буде в моєму серці і душі".
Нині, крім своєї основної роботи на радіо, Віктор Брень консультує колег з області з технічних питань – допомагає обрати потрібне обладнання. Має він також грандіозні плани після закінчення війни – хоче створити музей радіо і телебачення у рідній Охтирці. Каже, експонатів після закриття шкільного радіотелецентру залишилося чимало, хотілося б знайти їм гідний прихисток.
