Роман Власенко. Фото з особистого архіву
"Я любив і баскетбол, і футбол, і всі види спорту"
Із початком повномасштабного вторгнення Росії він у складі різних підрозділів захищає батьківщину. Нині спортсмен воює у складі 110-ї окремої механізованої бригади на одному з найгарячіших напрямків – поблизу Покровська.
Мати з Дніпропетровщини, а батько з Чернігівщини. Народився в Німеччині в місті Потсдам. Приїхав з батьками десь 1987-1986 року до Чернігова, і з тих, як то кажуть, днів там проживаю, я 1984-го, то, ну, рочки там три мені було, скоріш за все. Маленький, маленький приїхав. Сам я у районі ТЕЦ проживав, ми з батьками. І ходив я там в садок, а потім в 24 школу пішов. Фізкультура, праця подобалась. Географія подобалась. Потім українська література, теж трішечки. Мені подобалось про різних наших видатних діячів розповідати щось, вивчати. Природознавство. Математику не сильно любив я. Спорт зі школи. Це мені було 10 років. І тоді таке було дитинство бурхливе. Постійно сутички між класами, між перервами, між уроками на перервах. Різні були ситуації на вулиці десь. І треба було якось себе вчитися захищати. Пішов в секцію рукопашного бою до Козиря Сергія Васильовича. Він тоді ще тільки починав тренувати. Це, виходить, спортивний клуб "Октант", рукопашний бій. І він зараз такий став популярний. А тоді просто була звичайна секція рукопашного бою. Я туди ходив, займався. Я любив і баскетбол, і футбол, і всі види спорту. І настільний теніс. До спорту так тягнувся завжди. Ну і думаю, мені так легко все давалося. Мені все подобалося, може, через те, що коли тобі щось подобається, і ти в нього погружаєшся повністю. І хочеш навчатися, хочеш давати результат.
Після закінчення школи Роман Власенко вступив до економічного вишу. Але хлопець швидко зрозумів, що фінансист з нього буде такий-собі й вирішив здобути освіту, пов'язану зі спортом. Так Роман став учителем фізкультури. Паралельно кікбоксер брав участь у змаганнях.
"Нокаутом жодного разу не програвав"
У 2004 році він вперше виграв чемпіонат України, тоді ж потрапив до збірної команди.
Мене взяли на контракт, і щоб виконувати умови контракту, треба було бути мінімум третім на світових змаганнях і першим на чемпіонаті України. Ось так я за 17 років виступив у своїх змаганнях. Якщо я правильно згадую, з 2004 року до 2019 року я жодного чемпіонату України не програв. Я постійно підтверджував звання майстра спорту і підтверджував звання, що я можу бути в збірній команді України постійно. Тобто, перший номер був. І потім, коли ти перший номер, тебе везуть на змагання міжнародні. Ти йдеш по списках, по протоколах і їдеш на змагання. Ось так 11 разів я і виграв. Це тільки за фулконтакт. А ще багато розділів у кікбоксингу. Якщо б порахувати і так зробити, то, мабуть, було б багато більше. Як роблять у нас спортсмени зараз, заявляються в трьох розділах. Є розділ фулконтакт, розділ лоу-кік. Я ж за кікбоксинг розповідаю. І є розділ, допустимо, семі й лайтконтакт. Ти, допустимо, виграв, за один чемпіонат можеш взяти чотири медалі чемпіонату світу. І всі собі накидували завжди. Ой, я вже чотириразовий. А насправді це завжди вважається одна медаль, бо одна поїздка. Ось так 11 разів я їздив. Бувало, я і в трьох розділах ставав перший. Ось так фулконтакт, лоу-кік і міг ще й лайт виграти. Виходить, три золоті медалі одразу привозив за один чемпіонат. Ну, а вважав одну. Ось так і став 11-разовим. Нокаутом жодного разу не програвав. Мені жодного разу не відраховували і не було в мене нокаута. Старався так боксувати обережно. Я полюбляв бити правою, через руку, крос. Мій улюблений удар. Мій коронний удар правий, крос. Юрій Сергійович Єрмілов мене постійно на лапах тримав. Казав, Ромчику, бий цей удар і все, буде все нормально.
20 років тому відбувся перший міжнародний турнір за участю Романа Власенка. Він, як сьогодні памʼятає той чемпіонат Європи у Афінах. Тоді Роман хоч і дуже хвилювався, але виборов перемогу.
Фінал із вірменином. І тоді було важкувато мені. Я в фіналі в екстра раунді виграв, але хвилювався дуже сильно. Пам'ятаю цей поєдинок, 60 кілограмів я виступав тоді. Маленький був. У всіх бувають і поразки, і перемоги. В Москві я боровся серед професіоналів з Костянтином Серебреніковим, заслуженим майстром спорту Росії і багатократним чемпіоном світу. Це був пояс W-Fight в Центрі бойових мистецтв в Москві. Ми проводили поєдинок і трошечки мені не вистачило функціональної підготовки. А так, в принципі, бій такий рівний був. На чужій землі треба вигравати явно. Мене так завжди вчили тренери. І коли ти в гостях десь виступаєш, то з хазяїном рингу треба на голову бути вищим. Або нокаутом перемагати. А рівний бій вони мені просто не віддали. Ну, як рівний, трошечки я, звісно, десь поступався. Це запам'яталася, ця поразка. І це мені дало дуже-дуже сильний такий мотиваційний підйом. Я після цього поєдинку просто нікого перед собою не бачу. Я виграв у всіх. Бо дуже сильний суперник був. Повага до суперника в мене на першому місці. Тобто, я завжди поважаю, я ніколи не буду його ображати або щось казати йому. Вийшов, відпрацював. Що зміг, то показав. Якщо судді не віддали, ну значить , іди додому, їдь, тренуйся. Працюй над собою. Треба більше мозком. Я вважаю, що бокс це такі шахи. Бокс, кікбоксинг, контактні види спорту, вони як шахи. Тут треба трошечки наперед бачити ситуацію. І якщо ти будеш злий, неврівноважений, то сто процентів ти програєш. Треба спокійно виходить і знати, що ти будеш робити. Наприклад, якщо ти план собі намалював поєдинку з першої секунди до останньої секунди третього раунду. І просто не відходиш від цього плану. Так результат робиться, я вважаю. Чітко все розплановано. Тоді буде нормально все. А коли ти будеш хаотично скакати, налітати на нього, то це може все швидко закінчитись і ти програєш. Або явно, або по очках, що потрапило, будеш робити. Воно одразу видно, як поєдинок, судді бачать, що хтось робить. Фізична підготовка повинна бути постійно. А потім ще і морально-вольовий стан, і психологічний 100%. Ну, і фізику можна прирівняти, якщо він краще дихає тебе, ти бачиш, що суперник більш живий. Тобто, треба його бити, як-то кажуть, по шлунку, по тулубу, щоб збивати постійно дихалку. Тоді він буде, як-то кажуть, швидко-швидко втомлюватися. Ти вже сам знаєш, куди треба бити, щоб противник не дотягував до третього раунду. Печінка, "сонечко", сонячне сплетіння, тулуб, а потім вже голова.
3-4 поєдинки за 2-3 дні
Кікбоксинг – високотравматичний вид спорту. Як згадує Роман Власенко, на початку карʼєри він постійно мав якісь ушкодження. З досвідом травм стало менше
Спочатку особливо, коли був малий, постійно якісь травми в мене були. Я бував до фіналу доходив, вже дві-три травми. Такі розбиті локті, десь ребра побиті, десь ноги вже в синяках усі. Не всі ж доходили до фіналу. У нас був в Корці, це, по-моєму, Ірландія, я і був ще Сергій Лисюк, покійний. Він загинув на війні, на жаль. І ми з ним були в одній ваговій категорії, 75 кілограмів. Він зламав руку в чверть фіналі. Я в чверть фіналі виграв у німця. Вийшли до пів фіналу він і я. Він, виходить, вийшов на мене, а зі зламаною рукою він вже не зміг продовжувати змагання. І я пішов далі. Отак от буває. Я вам скажу, що травми, ніхто не застрахований від них. Це не один поєдинок, який ти професіонально проводиш, це турніри. Треба розраховувати сили на 3-4 поєдинки за 2-3 дні.
Роман Власенко тут згадує багаторазового чемпіона Європи та світу з кікбоксингу Сергія Лисюка. У 2023 році він підірвався на міні, виконуючи бойове завдання, врятувати його життя лікарям не вдалося.
В житті Романа Власенка були випадки, коли доводилося застосувати свої спортивні навички на вулиці. Але це було уже в крайньому разі. Кікбоксер завжди намагався уникнути сутичок.
Перший старався ніколи нікого не торкати. Ну, якщо вже людина наважилась зробити дію, я думаю протидія була. Навпаки, на мене напали там хлопці одні, і я вирішив побігти. І знаєте, для чого? Що хто захоче зі мною побитися, дожене мене. Я так легесенько розтягнув, пробігся 200 метрів, зупинився. Кажу, що біжиш? Побіг. І так було їх шість, а стало один. Потім з ним було те, що було. Так розтягують. Не треба боятися або соромитись того, що можна покинути місце суперечки. Можна швиденько взяти руки в ноги і пробігти кудись. Якщо ти один, немає твоїх близьких, або дівчини з тобою, ти ж з дівчиною не побіжиш. Тому якщо один, то можна рухатися.
"Ми місяць були в оточенні…"
Перед повномасштабним вторгненням у лютому 2022 року Роман Власенко займався тренерською роботою. Він тренував як дітей, так і дорослих. Також допомагав тренувати членів збірної України.
Тренер дитячо-юнацької спортивної школи, позашкільний дитячий заклад Чернігівської міської ради. Я був тренером, викладачем, тренував. Виходить, що в мене була одна дитяча група дітей і одна доросла. Я був на 0,25 ставки там. І, як кажуть, працював, тренував я в КП "Муніципальна варта". Це, виходить, у нас там була зала, і ще там тренував цих хлопців, нашу "Муніципальну варту". Пам'ятаю цей день, коли перша бомба впала на Масани, по-моєму, а я тоді знімав квартиру там. І ракета, по-моєму, прилетіла. Я ще входив в об'єднання добровольців наше, чернігівське. І, виходить, коли все почалося, почалася паніка, черги на заправках, я пам'ятаю. Люди не розуміють, що відбувається, телевізор не замовкає, по всіх каналах війна, удари по критичної інфраструктури, росіяни йдуть в атаку. Звідси заходили вони. Ну і треба було гуртуватися, я ж входив в об'єднання добровольців і пішов добровольцем. Там, де Лукашовка, ми там зібралися усі. Там тримали, як-то кажуть, оборону на в'їзді з тої сторони. Там нас і накрило перший раз мінометом. Оце перші дні війни я потрапив на блокпост і добровольцем, і потім мене записали в "РЕБівську" частину, бо там у нас була, на тій території стояла "РЕВівська" частина. Я як доброволець був в охороні об'єкту цього, там заступав в наряд. І мене записали, як-то кажуть, одразу мобілізували. Ну і все, і закінчилось моє спортивне життя. Ну як спортивне, я вже не тренував, вже війна, і почалося отаке все незрозуміле. Потім ми потрапили в оточення, місяць пробули в оточенні. Ми переїхали до Єловщини, там розташовувалися. Там неподалік була перша танкова, в Єловщині стояла, і, коротше, бої були такі. Було дуже-дуже чутно все. У мене є медаль за оборону Чернігова. Я, як-то кажуть, залишився з перших днів, і так от пройшов вже мій військовий шлях. Десь 19-20 число, я пам'ятаю, що окупанти почали виводити війська. Почав служити в тій же частині, де я, як то кажуть, записаний був. Я вже не пішов додому, бо коли ти мобілізований і військовий стан, то вже не можна просто так взяти і вийти. І залишився служити. Послужив рік, і потім в ОК "Північ" мене перевели на Донбас, в 110-ю окрему механізовану бригаду імені Марка Безручка.
Роман Власенко. Фото з особистого архіву
Коли підрозділ Романа Власенка перебував у Чернігові, спортсменові навіть вдалося виїхати на змагання. Практично без тренувань, під час короткотривалої відпустки Роман Власенко знову став чемпіоном України і потрапив у збірну.
Закінчилася моя служба в Чернігові і з'їздив на змагання до Туреччини та Німеччини
Це вже я був у ЗСУ. І потрапив, знову ж таки, в збірну, але вже по 36-42 років, версія така із кікбоксингом. Там після 36 років вже боксуєш в іншій віковій категорії, не у ваговій, а у віковій. І там, виходить, 80-90 кілограмів, від 80 до 90 кілограмів у мене була вага. І я виграв, поїхав. Я два рази їздив. Туреччину я виграв. І потім вже в Мюнхені я теж виграв. От закінчилася моя служба в Чернігові і все, і поїхав. Мені навіть немає зараз можливості. Я коли виходжу з позиції, добу відсипаюся, знаходжу десь якийсь... У нас є зальчик. Трошечки, щоб форму підтримувати. Ну, це все не те. Не було часу спілкуватися з іноземцями, бо змагання є змагання. Ти приїжджаєш, ти зосереджений, ти не відволікаєшся. Я завжди підходжу до змагань дуже серйозно і стараюсь ні з ким не спілкуватися. А потім, вже відбоксував, може, підходили німці, всі залишили спогади, що всі дуже поважають Україну. Що Україна стоїть, що Україна залишається незалежною, що дала опір дуже сильному супротивнику. І супротивник не те що сильний, а надсильний. І їх дуже багато. Я не знаю, це у нас козаки наші просто роблять все можливе, щоб зупиняти їх. Ну, якщо не буде кому нам допомагати, не буде зброї, не буде людей, які мотивовані, то я думаю, що буде погано. Триматися будемо до останнього, але буде дуже-дуже важко нам.
Іноземці, які боксували з Романом Власенком, навряд чи змогли тоді уявити реалії, в яких перебував їхній супротивник. Коли ще за тиждень до змагань він думав не про відпрацювання ударів, а про боротьбу з ворожими дронами. А нині про серйозну спортивну підготовку і говорити нічого, адже бригада Романа Власенка наразі виконує завдання на Донеччині.
Донеччина: "тут, звісно, пекло"
Я ж боєць роти РЕБ, я там був РЕБівець і зараз РЕБ. Боремося з БПЛА. Захищаємо небо над нашими посадками, нашою піхотою. Коротше, біля піхоти стоїмо. У мене три контузії. Такі поранення, вони легкі. Не було таких прямих куль, осколків не було. Але оці закриті черепно-мозкові травми, акуборотравми, оці контузії, три штуки вже. Такі, що досить відчутні. А маленьких таких так взагалі не рахую. Я вже дуже хочу, звісно, повернутися додому. Хочу в Чернігівську якусь бригаду, звісно, перевестися, щоб бути на своїй землі, як то кажуть, служити біля своїх, як то кажуть, кордонів. Тут уже і кордонів тих немає особливо. Тут усі села просто зруйновані. Тут, звісно, пекло. У Воскресенці ми були – нікого немає. Комар – теж людей немає. Мирне – немає. Там рускі йдуть посадку за посадкою, і воно так швидко все робиться. Дуже важко стримувати ворога і надзусилля хлопці докладають. Плюс вони ще літають на оптоволокні. Це такі нитки, по яких передається сигнал. Вони бачать цей сигнал через цю нитку. Це вже не частота. Сигнал – на частоту накладена інформація. І вийде, що частоти ми перекриваємо, але буває такий момент, що воно вже на "нитці". Там або швидко треба їхати, або ховатися, або, або, або. Отак і воюємо. Ну, що робити? Хочеться це забути як страшний сон, і жити далі. Бувало, що багато треба нести речей. Щоб позицію виставити, треба година. І цілий кузов речей приїжджає на позиції. Плюс міномет може працювати по тобі. Треба швидко з кузова все викидати, в посадку заносити. Це цілий процес. І треба фізпідготовка дуже сильна. Особливо, коли звертаєш позиції, коли, припустимо, руські підходять за кілометр до тебе. Плюс піхота стріляє. Ми ж РЕБи, повинні стояти трошечки далі за піхоту, треба швидко це робити, щоб дрон не спалив. Сила тут потрібна. В парі один сильний, а інший більш-менш шустрий.
Роман Власенко. Фото з особистого архіву
Після закінчення війни Роман Власенко мріє повернутися до тренерської діяльності. Каже, на сучасну молодь чатує чимало небезпек. А кікбоксинг допоможе відволікти дітей від поганого впливу та шкідливих звичок. І, звичайно, у планах Романа Власенка підготувати низку світових чемпіонів.
