Українці були інтелектуальними гіпердонорами Московії, за що ми сьогодні покарані ― Павло Гриценко

Українці були інтелектуальними гіпердонорами Московії, за що ми сьогодні покарані ― Павло Гриценко

Чи має українська мова тисячолітню історію? Які документи це підтверджують? В ефірі Радіо Культура про це міркував доктор філологічних наук, професор, директор Інституту української мови НАН України Павло Гриценко. Підсумовуючи свої роздуми, Павло Гриценко наголосив: "Українці ― народ автохтонний в Україні, з глибинною історією та культурою. Саме від Києва на північ у Московію пішла Божественна книга. Українці були інтелектуальними та культурними гіпердонорами Московії, за що ми сьогодні покарані".

0:00 0:00
10
1x

 

Остромирове Євангеліє. Фото з відкритих джерел

 

Українці ― це автохтони на наших теренах

Чи має наша мова тисячолітню історію?

На історичному фундаменті будується сьогодення і проростає та сила, з якою наші воїни боронять рідну землю. І боронять наш цивілізаційний вибір, нашу традицію, мову і культуру. Вони боронять нас, Україну. Чи має наша мова тисячолітню історію? Нам усім треба запам’ятати: українці ― це автохтони на наших теренах. Не перекотиполе, не якісь кочові племена. Тому те, що було найдавніше на наших теренах, ми називаємо викопною культурою певного археологічного періоду, але вона була саме тут. І артефакти цієї культури то там, то тут промовляють у нашій культурі, а це означає, що міжчасова переємність існувала. Наші прапращури не були без’язикими й безмовними і не бігли до когось запитувати, як їм комунікувати між собою, яких пісень співати, яких обрядів дотримуватися. Вони творили своє матеріальне буття і духовну культуру. І плекали свою мову, яка їх виводила у скрутні часи тонкою стежиною над проваллями історії та зберегла їх до сьогодні. Отже, сила мови полягає у збереженні етносу та розвитку нації. Увесь досвід було акумульовано у мові, тому він завжди проростає, ми це спостерігаємо у різних регіонах. Україна сьогодні має потужну словесну культуру, велику літературу, а це не створюється за одне-два покоління. Це ― тисячоліття.

З Остромировим Євангелієм прийшло християнство і на Новгородську землю

Як і чому у нас вкрали Остромирове Євангеліє?

Треба збагнути одне. Розвиток українців на зламі тисячоліть, йдеться про ІХ-Х-ХІ століття, це був небачений вибух. Містобудування, зведення оборонних споруд, поява нової архітектоніки суспільства ― і рівень інтелектуального розвитку наших земляків у ті часи був настільки високим, що надбання християнства поширювалися навіть до офіційного його прийняття 988 року. Вже були церкви і бабця Володимира Хрестителя вже тут була християнкою. А християнство ― це система правил, записаних на скрижалях великих книг, але де їх узяти? Де взяти писарів, які будуть множити ці книги? Уявіть собі, 700-800 великоформатних аркушів потрібно було лише на одне Євангеліє. І князь розумів, що треба вкладатися в культуру, освіту та людей, що були носіями цієї культури. Це монаший корпус, який займався переписуванням книг. Люди віддавали на процес переписування все життя. Переписували зі староболгарських оригіналів, і серце писарів вело руку так, як вони говорили між собою. Так із "солнце" з’явилося "сонце". Вимальовувалася кожна літера, і це називалося уставне письмо. Наприкінці Остромирового Євангелія є припис людини, яка його переписала ― дяка Григорія: "А хто горазд сього напише, не може заздрити мені грішному. Не кляніте ― благословіте". Отже, крім того, що в євангельському тексті ми бачимо українські елементи, маємо цілий припис, де зазначено й роки 1056-1057. І це зроблено тут, у Києві. У той момент, в ХІ столітті Новгород як нове місто був підпорядкований Києву і копіював його уклад. Князь київський посилає свого посадника Остромира до Новгорода і дає йому священну книгу ― Євангеліє. Протягом тривалого часу ця книга там зберігалася як найсвятіша книга, бо з нею прийшло християнство і на Новгородську землю. Одначе, коли вже у петровський період з’явилась небачена сверблячка переписати історію, треба було всім показати, що носіями історичної правди, справедливості та історичного права є Московія. Аби показати, що всі давні книги ― це книги руські, вони і назву Русь тихесенько підім’яли під себе, заступивши Московію Руссю. На велике щастя, ні Петро І, ні пізніше Катерина ІІ не зрозуміли історичної значущості цього рукопису ― і віддали його в імператорську бібліотеку. І вже у ХХ столітті було зроблене факсимільне видання, воно опубліковане та є в багатьох університетах.

Староукраїнську мову визнавали у Європі, а наші книжники були поліглотами

Але я б хотів зробити місточок ― не одним Остромировим Євангелієм була цінна київська вибухова традиція книжності. Були закладені основи шкільництва задля поширення грамотності, і графіті Софії Київської, Чернігівських печер свідчать про те, що вже був рух якісно нової етнічної спільноти ― рух до знань. Київ, Чернігів, Галич, а згодом Львів стали центрами, де творилися сотні найрізноманітніших пам’яток культового змісту та історико-культурного. Бо "Повість временних літ" Нестора Літописця, що б там не говорили, була дуже важливою пам’яткою. Далі ми перейняли греко-візантійську традицію створення енциклопедій. Наші енциклопедії називалися "Ізборники" ― це зведення інформації з різних галузей знань певної епохи. Крім того, на київських пагорбах був створений унікальний теологічно-філософський твір першого митрополита Іларіона ― "Слово про закон і благодать". Тобто автор бачив аудиторію сприймачів такого тексту, а це був дуже високий рівень метамови. Ми говоримо, що було "Слово про Ігорів похід", і це закономірно, бо ці героїчні саги творились у європейському контексті. Ми зналися з усією Європою, адже з княжим двором Києва намагалися породичатися багато королівських родин Європи. І тому сама традиція книготворення, текстотворення збереглась упродовж навіть чорних століть, коли ми зруйновані й підпорядковані несли найважливіше: "навчи свою дитину грамоті". А згодом наші ремісничі цехи обов’язково давали на школу і науку й утримували дітей, щоб дати освіту. Отже, ми говоримо про високий рівень книжності, культури і літератури нашого народу. Ми маємо всі докази, що староукраїнська мова київських книжників і також галицьких була одночасно мовою, яку використовували в Румунії, при дворі Стефана Воєводи. Пам’ятки ці збереглися. А коли постала Річ Посполита, то об’єднання Литви та Польщі теж не оминуло використання староукраїнської мови ― один із варіантів Литовського статуту написаний зі значними домішками староукраїнської мови. Тобто ця мова була розвинена, її визнавали, а українські книжники були поліглотами, бо перекладали з інших мов. Говоримо про глибинну українську традицію.

Фото: Наталія Грабченко та Павло Гриценко у студії Радіо Культура

Нашу колосальну спадщину треба осмислювати і говорити про неї на повен голос

Що ж ми знову доводимо у ХХІ столітті, коли північний опонент продовжує паплюжити нашу мову й культуру на всіх міжнародних майданчиках? Ви сказали про фонетичне зросійщення ― саме в такому вигляді ми вивчали "Слово о полку Ігоревім" та "Повість минулих літ". Це величезна диверсія проти української мови. Як же нам відстоювати своє?

Зроблю ще історичну ремарку. Князь вручає Остромирове Євангеліє посаднику Остромиру з рук в руки. Але проходить час ― і інший український князь Іван Мазепа долучається до рятування Пересопницького Євангелія, знаючи про те, що багато українських рукописів возами вивозили до Москви "для ісправлєнія", тобто фактично для викидання в болото. Це було свідоме й цілеспрямоване нищення того інтелектуального доробку, який існував у домосковський період в Україні. А українці завжди були дуже вкорінені, вони ховали частину рукописних Євангелій і Часословів. Тож у нашій науковій бібліотеці імені Вернадського є оригінал Пересопницького Євангелія, на якому складають присягу новообрані президенти України. Іван Мазепа тримав у руках це Євангеліє, дав гроші на оклад, а потім, у 1845 році, Тарас Шевченко тримає це Євангеліє у руках. Це ж перст Божий, бо не все згоріло і не все знищено. А кілька років тому ми дізналися, що у Вільнюській бібліотеці зберігається рукопис 1520 року ― унікальне Євангеліє з Полісся. І ми не знаємо, де ще можуть бути віднайдені нові й нові рукописи. Нашу колосальну спадщину треба осмислювати і говорити про неї на повен голос. Чи ми перекричимо московські інститути, спеціально фінансовані, щоб сіяти неправду або "тенденційну правду". Проте є одна правда ― це пам’ятки українські, доробок українського народу та свідчення окремішності українського народу, його інтелектуальної сили, яка виявляла себе упродовж тисячоліть. Західні суспільства й політики не тримали цих пам’яток в руках і перебувають здебільшого під впливом російської пропаганди. А сьогоднішній представник кремлівського жандармського управління Путін повторює: "нє било, нєт і бить нє может, ето видумка Лєніна".

Українці ― європейський народ. А тим, хто за "поребриком", доведеться змиритися

Ми говоримо, що сучасна українська мова ― це мова Котляревського і Шевченка. Чи правильне таке формулювання? Виходить, що ми відмовляємося від спадку ХІ-ХІV століть, який свідчить, що в Київській Русі розмовляли українською мовою?

Ми маємо усвідомлювати, якими основними лініями відбувався розвиток мови. Була народна мова, яка перебувала у стані постійного оновлення і розвитку та передавалася здебільшого усним шляхом від старшого покоління до молодшого. Саме завдяки цьому механізму збереглися праслов’янські елементи в нашій мові. Українська мова своєю структурою ― виразно центральнослов’янська, медіальнослов’янська, яка має зв’язки з південними слов’янами, іншими східними слов’янами та західними слов’янами. Вона абсорбувала елементи різних мов. Але коли йдеться про закріплення у літературному стандарті, то староукраїнський стандарт мав носіїв Івана Вишенського та Григорія Сковороду, а коли він зайшов у певну структурну суперечність із розмовним мовленням, то орозмовлення й онароднення мови відбулося у вибухових текстах Котляревського, Шевченка, Квітки-Основ’яненка, харківських поетів-романтиків. Цей процес набирав сили й у західних землях України, згадаймо Русалку Дністрову. Від староукраїнської спадщини ніхто ніколи не відмовляється. Її треба вивчати, але потрібно розуміти, що в період бездержавності кінця ХVІІІ-ХІХ століття український етнос могла врятувати лише нова форма літературної мови, тобто потрібен був чисто народний об’єднавчий імпульс. І зрозумілі Шевченкові слова з їх ритмікою і словоладом можна було чути поза текстом, як народну пісню, тож ці слова народ об’єднали. Сьогодні нам не треба слухати нікого, бо ми маємо вердикт, вистражданий мільйонами українців: українці ― європейський народ. Він має сильну мову і сильну культуру. Дбаймо за її збереження, поширення та утвердження. А тим, хто за "поребриком", доведеться із цим змиритися.

Останні новини
"Отримуємо від зовнішніх партнерів більше коштів, ніж планувалося" — Крамаренко про Україну та МВФ
"Отримуємо від зовнішніх партнерів більше коштів, ніж планувалося" — Крамаренко про Україну та МВФ
 За Європу чи Росію, або — або. Герасимчук про геополітичну дилему парламентських виборів у Молдові
За Європу чи Росію, або — або. Герасимчук про геополітичну дилему парламентських виборів у Молдові
Аудіоказка стає альтернативою читанню — Світлана Тарабарова
Аудіоказка стає альтернативою читанню — Світлана Тарабарова
Відкидати роль танків на війні не варто. Експерт про нові "абрамси" для ЗСУ
Відкидати роль танків на війні не варто. Експерт про нові "абрамси" для ЗСУ
Російські окупанти не здатні наростити наступальний потенціал — Тимочко
Російські окупанти не здатні наростити наступальний потенціал — Тимочко
Новини по темі
Аудіоказка стає альтернативою читанню — Світлана Тарабарова
"Концепт Трійці був підтверджений". Бабинський про Перший Нікейський собор
Ататюрк закрив сторінку Османської імперії, бачачи Туреччину в Європі — Семиволос
Встановлено понад 22 тисячі прізвищ репресованих — Шептицька про жертв політичних репресій
Віталій Ажнов: "Для мене викладання — один зі способів залишитися сучасним"