Фото: Національний заповідник "Софія Київська"
Чому вас зацікавила ця тема? Коли ви захопилися графіті Софії Київської і почали їх досліджувати?
Це почалося ще в старшій школі, коли нам організували екскурсію до Софійського собору, і там я вперше познайомився з графіті. Згодом, навчаючись в університеті, читав праці Сергія Висоцького з графіті. Коли в студентські роки брав участь в розкопках у Варязьких печерах, також зацікавився написами на стінах. Починаючи з 2006 року, це стало вже професійною діяльністю. Нині мені навіть в метро складно пройти, не побачивши якісь написи. Автоматично звертаю на них увагу і пробую прочитати. Мені було б цікаво подивитися на побутові графіті, наприклад, на стародавніх парканах чи на стінах цивільних споруд. В основному, у нас збереглися графіті в храмах, і це накладає певну специфіку на їхній зміст.
А хто до вас, окрім Сергія Висоцького, так прискіпливо досліджував ці графіті?
Питання дослідження графіті постало в 1920-х роках. Тоді при академії наук була створена спеціальна софійська комісія, одним із завдань якої було вивчення графіті. Їх досліджували в 1920-1930-х роках. Але, на жаль, результати досліджень тих років не збереглися. Можливо, десь в архіві вони ще й є. Бо я знайомий тільки зі згадками про листи або статті, які не були опубліковані, а рукописів теж немає.
Загалом, документи тих років дуже розпорошені. Вже пізніше, в 1944 році академік Борис Рибаков прочитав доповідь в академії архітектури, яка знаходилася на території Софії в Будинку митрополита. Він ввів в науковий обіг декілька графіті, які збереглися на стінах в тих ділянках, які не були поновлені в XIX столітті. І вже після того Сергій Висоцький почав дослідження в 1953 році. І працював до 1986 року.
Що це було в ті часи – вандалізм, який допомагає нам сьогодні відкрити пересічну людину, що жила в той час, чи це вкрай важлива для нас пам'ятка?
Це неоднозначне питання. Тому що формально різати стіни, видряпувати на них якісь написи забороняв церковний устав. І з точки зору правовідносин – це порушення церковного уставу. Осучаснено можемо сказати що так, це вандалізм. Водночас, величезна кількість графіті в соборі свідчить про те, що або цієї норми не дотримувалися, або були якісь умови, які дозволяли її уникнути. Іноді пояснюють графіті тим, що люди не читали церковного уставу і не знали, що не можна дряпати стіни. Мовляв, вони стояли на службі, служба була довга, їм ставало нудно, смартфонів тоді не було, і вони від нічого робити шкрябали стіни. З одного боку, справді миряни не читали церковний устав, з іншого, священики його читали і точно знали, що не можна писати на стінах. Але велика кількість графіті знаходиться у вівтарі. А доступ туди мали тільки священики. І якщо припустити, що миряни могли нудьгувати, а це малоймовірно, то священикам не було коли нудьгувати, тому що вони самі ту службу проводили.
Тому сьогодні ми можемо сказати тільки одне: попри заборону різати на стінах, були якісь умови, за якими це можна було зробити. Але що це за умови, на жаль, ми не знаємо. Так само висловлювалися припущення, що, можливо, в монастирську казну треба було заплатити якусь невелику суму, і тобі дозволяли видряпати якусь молитву на стіні собору. Але джерельних підтверджень, що так було, у нас немає. Чому люди так хотіли видряпати молитву на стіні храму? Вони вірили, що молитва, видряпана на стіні, буде вічною. І буде допомагати людині і на цьому світі, і на іншому, коли людина вже померла. Але молитва буде допомагати, допоки стоїть храм.
Що можна сказати про людей, які залишили ці написи? Ким вони були? Наскільки тоді була поширена писемність? Який тоді був рівень грамотності в суспільстві?
Не завжди ми можемо сказати, до якої соціальної верстви належав автор графіті. Тому що молитва "Господи, допоможи рабу своєму Петру" не дозволяє нам визначити, ким був той Петро. Але за невеликою кількістю графіті, де згадується соціальний статус автора, ми можемо сказати, що серед них були і князівські дружинники, і ченці, і самі священики, і просто мешканці інших міст. І це свідчить про те, що рівень грамотності був доволі високий. У нас, на жаль, немає якихось прямих згадок періоду Середньовіччя, але за побіжними знахідками, такими як, писала, якими писали на вощених дощечках, книжкові застібки, печатки, ми можемо сказати, що писемних було більше. Вміли писати й читати не тільки чоловіки, а й жінки також.
Скільки загалом збереглося цих графіті, і до яких періодів вони належать?
Практично в усіх стародавніх храмах Києва, які збереглися, є графіті. Найбільше їх у Софійському соборі – близько 7,5 тисяч. Вони охоплюють період від XI до початку XVIII століття, якщо не брати до уваги пізніші написи XX століття, які теж з'являлися. На початку XVIII століття припиняється видряпування графіті. Не тому, що люди стали більш сумлінними, а тому, що за часів гетьмана Мазепи, який реставрував Софійський собор, стіни покрили новою штукатуркою і пофарбували. По олійній фарбі графіті не виконаєш, бо фарба кришиться. Те, що можна було зробити на фресці гострим предметом, не можна було зробити по олійному живопису.
Але люди знаходили інший вихід, вони писали фарбою. Втім, таких можливостей було вже менше. Адже не кожен буде носити з собою баночку з фарбою, щоб щось написати. Тому таких записів доволі мало. Але всі вони є надзвичайно цінними, особливо для епохи Середньовіччя. Тому що від більшості рукописів, які існували в нашій державі в ХІ-ХІІ-ХІІІ століттях, за підрахунками дослідників, збереглася лише 1/100%. Це майже нічого.
І тому такі графіті є цінним джерелом інформації і щодо історичних подій, і щодо рівня культури, і щодо особистісних стосунків між людьми. І звичайно, для історії мови. Літописи збереглися в пізніших списках, а чим пізніше список, тим більше там виправлень. Наприклад, мені свого часу потрібно було дослідити Новгородські літописи, і в першому, який вважається найдавнішим, зберігається третя особа множини, коли йдеться про дію шанованої людини: батько писали, мати сказали. А в подальшому списку цього літопису все виправлено відповідно до новгородської вимови, яку не треба плутати з російською. Тому що це два різні народи і два різні рівні писемності.
В XVI столітті Новгород був знищений практично з усім населенням. Новгородська мова, яку росіяни називають діалектом, відмінна. Загалом, якщо ми говоримо глобально, в часи Русі-України було три редакції церковнослов'янської писемності. Це, умовно, українська, білоруська і новгородська. Українська, в свою чергу, поділялася, наприклад, на галицьку, волинську, київську. Такий був розподіл. І все це фіксується в графіті Софії також. Ми можемо визначити, мешканцем якого князівства зроблений той чи інший напис.
На фото: В’ячеслав Корнієнко, доктор історичних наук, історик-медієвіст, музеєзнавець, археолог, фахівець з епіграфіки
Тож звертатися до батьків на "ви" – це наша давня традиція?
Зафіксована з XI століття. Але я думаю, що вона сягає ще більшої давнини.
Чи можна однозначно сказати, якою мовою написані ці графіті? Чи можемо ми говорити, що графіті Софії Київської написані українською мовою? Чи є нюанси?
Як завжди, є нюанси. Тому що писемною мовою того часу була церковнослов'янська мова. Її називають по-різному: і старослов'янська, і загальнослов'янська. А по суті це моравська мова адаптована до болгарської вимови. Це мова моравських слов'ян. Коли Кирило та Мефодій створювали слов'янську абетку, то вони використали мову того регіону, де вони працювали. Це мова Великоморавського князівства. І що важливо, в той час було дві мови богослужіння: латина і грецька мова. Римські Папи Адріан ІІ та Іван VIII допустили цю мову богослужіння. Саме тому вона поширилася в Болгарії, коли вже було християнізоване Болгарське царство. І коли Володимир хрестив Русь, оскільки цю мову добре розуміли, щоб не перекладати книжки заново на церковнослов'янську, замовив їх в Болгарії.
А коли ці книжки прийшли сюди, тут болгарською не розмовляли, хоча її розуміли. Переписувачі, коли почали розмножувати ці книжки, переписувати їх для інших монастирів, поступово замінювали деякі слова і словоформи не так, як було болгарською, а так, як було українською. І поступово кількість таких вкраплень українською мовою зростала.
Тобто українська мова вже існувала, але через ці вкраплення почала додаватися до церковнослов'янської?
Так. Таким чином вона асимільовувалася. По суті, це помилки. Переписувач міг чи втомитися, чи відволіктися і написати замість "грєшному" – "грішному". Інший переписувач, побачивши це, так і залишив. І так поступово до XIV століття ця кількість українських слів, українських форм стала критичною і, по суті, фактично замінила цю церковнослов'янську мову.
Дуже хороше порівняння – це латинська мова Західної Європи. Це була мова і діловодства, і писемності, і богослужіння. І умовний француз міг поїхати на територію Німеччини, не говорячи місцевою мовою. Але месу він міг проводити латинською, яку теж зрозуміли. Не знаючи розмовної мови, якщо його співрозмовник знав латину, вони могли чудово порозумітися. Те ж було і у нас. Але у нас замість латини була церковнослов'янська. Тому зараз більшість називають цю мову церковнослов'янською мовою української редакції.
А чи має право на існування таке поняття, як староукраїнська мова?
Звичайно. Про пам'ятки, написані чистою староукраїнською мовою, ми можемо говорити, починаючи з XIV століття. Звичайно, мова розвивається, і так, як говорили в Середньовіччі, вже не говорили в ХVI чи XVII столітті. І не говорять зараз. Але дуже багато рис зберігається. Наприклад, є цікавий запис другої половини XII століття, який звучить так: "Горе тобі, Андрониче, ох тобі, небоже. Чему єсі зло створил, не відає ніхто же". Ми чуємо тут і українську мову, але є вкраплення, які показують, що це мова, яка відчула на собі вплив церковнослов'янської. А такі форми, як "Господи, допомозі рабу своєму" були класичні і канонічні. Люди їх бачили і могли легко повторити. А імена писали так, як і звикли: Данилові, Петрові. І в однині – Данило, Марко, а не Данііл чи Марк.
Ця історія, яку ви розповідаєте, абсолютно заперечує всі російські наративи, про те що наша мова "нарєчіе" тощо. Ми нині неправильно світові доносимо про цей свій спадок?
Це питання багатьох рівнів. Зокрема, наприклад, ще з XVIII століття вкорінене російською мовою "русский" означає одночасно і російський, і Стародавньої Русі. Фактично, вони зробили гібрид, який у свідомості людей поставив знак рівняння між цими двома словами. Це була цілеспрямована політика поширення російських наративів по історії та культурі, зокрема, і серед європейських країн. "Русь" і "рус" також почали асоціюватися. Яскравий приклад – це пам'ятник Анні Ярославні в Санліс (Франція), де вона була підписана Анна Руська. Зараз там вже інший напис, цього добилася наша французька громада. Тепер вона підписана Анна Київська.
Якщо читати літературу XIX століття, там вже проскакує відмінність Русі і Росії, але з часом воно поступово почало об'єднуватися, і це була цілеспрямована політика. Зараз надзвичайно складно це розбити. Якщо ми стаємо в позу доказів, що це не так, то це завідомо слабка позиція. Нам потрібно формувати своє бачення цього процесу і висловлювати і поширювати його так, як ми це бачимо. Не зважаючи на те, як вважають російські дослідники. Ми не повинні доводити. Ми повинні відкривати правду.
Чи правда, що серед графіті є напис, який вказує на поховання Ярослава Мудрого?
Він підтверджує саме факт поховання князя. Але теж з певними нюансами. За літописними даними ми знаємо, що князь Ярослав помер у Вишгороді 19 лютого 1054 року. Це була субота першого тижня Великого посту, яку ще називають Федоровим тижнем. І в графіті було записано, що "в 1054 році 20 лютого успіння царя нашого в неділю, в тиждень мученика Феодора". Ми маємо тут розбіжність в один день. І вчені довго ламали голову, як це так трапилося. Чому літопис пише про 19 лютого. Але вони не врахували, що церковнослов'янське слово "успіння", яке ми сприймаємо виключно, як мирна кончина людини, в грецькій мові цьому слову відповідало аж 12 різноманітних слів. В тому числі і слово "поховання".
І дійсно тіло князя привезли в Софію в неділю 1054 року, провели обряд відспівування і поховали. Але не в саркофазі, як я вважаю, а поклали тіло до землі. Тому що сам саркофаг князя стояв відкритий у соборі. За візантійською традицією обряду поховання, тіло ховали в землю, А коли м'які тканини розкладалися, виймалися кістки, омивалися спеціальним розчином з води та вина і перекладалися до самого саркофагу. Я так вважаю тому, що, відкриваючи саркофаг, дослідники побачили там кістки чоловіка та жінки, які лежали не у формі скелета, а саме як кістки, які туди склали. І це цілком логічно, тому що важко уявити собі саркофаг в соборі, в якому розкладається тіло. Згадки про такий обряд поховання в XI столітті є і в інших містах. Тож дійсно, тіло князя привезли в собор, відспівали, і невідомий автор видряпав цей напис на стіні храму. Бо вони дивилися на стіни також, як на сторінки книги. Так, як ми часто робимо помітки на сторінках книги, так вони це робили на стінах храму. І про деякі значимі події ми можемо прочитати в цих графіті.
