Максим Буткевич у студії Українського Радіо
Захищати права людини зі зброєю в руках
Давай поговоримо про полон. Як взагалі це сталося? Ти, як правозахисник, на початку повномасштабного вторгнення долучився до Збройних сил, став військовослужбовцем, брав участь у різних операціях на Київщині і на Сході країни, і після цього ти потрапив в полон. Розкажи цей момент, як це сталося, і за яких умов, з ким ти був? Що тоді було того дня?
Я офіцер Збройних сил України, зараз діючий, і тому, власне кажучи, я був військовополонений. Я на цьому наголошую просто для розуміння, бо є цивільні наші полонені, які так само опиняються в полоні. На щастя, є прецеденти, що їх визволяють, але там із визволенням набагато складніша ситуація. У мене був саме обмін військовополонених, тому що я діючий офіцер ЗСУ. Я приєднався до ЗСУ на самому початку російського вторгнення, бо мені видавалося, що це найкраще, що я можу зробити на той момент для захисту і країни, і людей, і моїх рідних, і моїх цінностей. І прав людини — це царина, в якій я працював багато років, тому що Російська Федерація, беручи під контроль територію і людей, до яких вона ставиться як до приєднаних до цих територій, знищує можливість правозахисту в зародку.
Тому захищати права людини в тій ситуації, як видавалося і дотепер видається, треба було передусім зі зброєю в руках. Після моїх трьох із половиною місяців у війську ми опинилися на сході країни. Спершу це була Донецька область, а потім ми отримали бойове розпорядження на Луганську область, на село Мирна Долина. Ми, бо я зараз кажу про одну з рот 210-го окремого спеціального батальйону "Берлінго", зараз це 210-й окремий штурмовий полк. Тож ми отримали бойове розпорядження, висунулись туди і було зрозуміло, що ми перебуваємо в дуже складній ситуації, тому що противник активно наступав і намагався просто взяти в "підкову" наші позиції, щоб потім оточити і розгромити.
"Ми побачили, що ми на прицілі, ми стояли в повний зріст, в абсолютно голому полі"
Нашою роллю було просто намагатися стримати його, аби дати відійти тим основним силам, які треба було відвести. Нам це так не пояснювали, це вже пізніше стало зрозуміло, але, вочевидь, воно так і було. Укомплектовані ми були, передусім, для ведення бою з метою стримування бронетехніки противника. Більше в міських умовах, може, і в інших, а там ми опинилися в ролі легкої піхоти. Нами фактично намагалися стримати противника в польових умовах. І ми отримали розпорядження висунутися на спостережний пункт, куди мали ще на сусідні пункти вивезти інші взводи. Я отримав наказ взяти половину свого взводу, ми туди вийшли, дійшли. Було важко, це друга половина червня, було спекотно, а вода в нас закінчилась ще в дорозі, бо ми виходили з-під дуже щільного мінометного обстрілу. Тобто виходили фактично з тим, з чим були, – зброєю, мінімумом води і двома лопатами.
Ми облаштували цей СП, і наказ нам був спостерігати за можливим пересуванням противника, якщо він раптом з'явиться, і доповідати про його появу, не вступаючи у вогневий контакт без наказу, можливо, в разі потреби відійти. На жаль, по тому як ми вийшли і ті наші розвідники, які нас вивели, пішли, за буквально пів години зник зв'язок. Мабуть, працював РЕБ. Ми не могли доповідати ні про що. Тим не менше, спостереження ми вели, аж допоки наступного ранку в сусідні посадки не зайшла велика кількість техніки і людей. Дуже швидко стало зрозуміло, що це противник і у великій кількості. Нам довелося відходити. З нами на зв'язок вийшов один із бійців сусіднього підрозділу, з яким ми контактували попереднього дня, і він сказав, що нас оточено. Але якщо ми йтимемо по орієнтирах, які він нам вкаже, то ми встигнемо вийти з оточення.
Максим Буткевич у студії Українського Радіо
Ми виходили, це було непросто, води не було вже майже добу, і здоров'я все-таки у хлопців не у всіх було гарне, у нас був недосип, дуже жорсткий і умови такі собі. Тож це просто забрало більше часу, ніж ми планували, тим не менше ми дійшли до вказаної точки. І коли вже переходили останній відрізок по відкритому полю маршруту (там кілька десятків метрів до лісосмуги), цей боєць, який нас виводив по рації, зупинив нас, вийшовши на зв'язок, перепросив і сказав, що він із попереднього вечора в полоні, і він нас виводив свідомо на російські позиції. Якщо ми зараз не складемо зброю, нас знищать. І справді, ми побачили, що ми на прицілі, ми стояли в повний зріст, в абсолютно голому полі, нічого не захищали, не виконували на той момент вже ніякого завдання і, вочевидь, вже не виходили з оточення. Довелося скласти зброю. Отак ми потрапили в полон.
"Я вже опинився у камері з кримінальниками"
Ви потрапили в полон, і що було далі? Куди вас повезли? Як до вас ставилися?
Ставилися до нас по-різному. Ця відмінність у ставленні була між різними підрозділами. Іноді всередині одного підрозділу різні люди по-різному ставилися. Ті, хто нас взяли в полон, може, тому що не було боєзіткнення, може, тому що вони не були досвідчені на той момент, недовго провели на лінії зіткнення, ставилися до нас спокійно, можна навіть сказати, що з гумором позитивним. Дали нам води зразу, це те, чого ми потребували дуже сильно. Забрали якісь там цінні речі, в кого були якісь гроші. Зібрали документи, телефони. Пам'ятаю, що один з них нам гукнув, коли ми стояли навколішки, зі зв'язаними позаду руками, як полонених ставлять, в принципі, для контролю: "Парни, когда все закончится, приезжайте в Самару пиво пить". Я пам'ятаю, що на нього подивився і подумав: "Ти взагалі не розумієш, що відбувається. Ти не розумієш ні де ти, ні хто ти. Ти — окупант. На українській землі ти — окупант. Якщо люди звідси захочуть приїхати в Самару пити пиво, якщо в них навіть з'явиться таке бажання, то хіба що на бронетехніці. Ти не розумієш, як сприймають вас тут".
А потім, коли ми вже заглибилися трохи далі на контрольовану ними територію, нас везли спершу на броні, потім пересаджували, там уже були інші люди. Там був такий, хто завʼязуючи нам руки, підкреслено не забирав жодних речей. Але за ним йшов інший, який мародерив і забирав просто все, що в кого лишалося, з того, що йому подобалось. Ставлення було грубіше і жорсткіше. Хоча я знаю з розповідей інших полонених про ситуації після боєзіткнення, коли найнебезпечніше було якраз потрапити до рук тих, хто щойно стріляв в тебе і в кого стріляв ти. Там були і розстріли полонених, звісно, і все. В нас була інша ситуація.
Наступного дня нас привезли до СІЗО міста Луганськ, як ми з'ясували. Але дорогою була одна зупинка на ніч. Ну і там були прикметні якісь моменти. По-перше, там з нами знімали перше відео, поодинокі відео з кожним окремо. Я не знаю, коли вони були викладені. Там проводили перші виховні бесіди пропагандистського характеру. Перші короткі імпровізовані а-ля допити. Люди, які приїхали в балаклавах знімати оце відео, розмову зі мною почали з слів, що "не використовуй слово "війна", тому що війни немає, є "СВО". Потім нас повезли на Луганськ і на Луганську вже в СІЗО я провів рік і три місяці, перед тим, як мене перевели на колонію. І там теж були різні етапи. Найважчими були перші кілька місяців. Потім було трохи легше. Після засудження, яке сталося в березні 23-го року, теж було інакше, бо мене перевели від військовополонених до камер, де утримуються люди, звинувачені за кримінальними статтями. Я вже опинився з кримінальниками.
"Ми просто були одні з перших, кого засудили за цим конвеєром"
Давай якраз поговоримо про цей момент. Окупаційний суд Луганщини 10 березня 2023 року засудив тебе до 13 років ув'язнення. І тебе і ще двох українців звинуватили “в жорстокому поводженні з цивільним населенням та застосуванні у збройному конфлікті заборонених методів”. Як взагалі виникла ця стаття? Як ти до неї ставився? Що взагалі думав про цей суд?
Я досить таки занудна людини. Я бачив в цілій низці джерел дату судового вироку 10 березня, хоча насправді це було 6 березня. 10 березня з'явився, здається, пресреліз Слідчого комітету РФ.
Отже, ми були засуджені 6 березня. При чому, я був засуджений сам. Двох інших засуджених просто доєднали, нас об'єднали в одному пресрелізі СК РФ. Ми не проходили по справах одне одного, ми там ніяк не були поєднані. Це були однотипні справи, які розглянув тоді так званий "Верховний суд" "ЛНР" і про що повідомив переможно Слідчий комітет.
На жаль, таких справ потім було дуже багато, виявилося, що ми були просто одні з перших, кого засудили, мабуть, перші троє, саме за цим конвеєром. І загальна стаття для всіх засуджених військовополонених в усякому разі на Луганщині – це 356 Кримінального кодексу Російської Федерації. Йдеться про заборонені методи ведення війни. Заборонені або жорстокі методи ведення війни, тобто, фактично, це воєнний злочин.
От ми так, власне, потім знайомилися в камері, особливо, коли цивільні засуджені з'явилися, політичні. "Добрий день, ти хто? Я там, умовно кажучи, Петро. А хто ти, Петро? Я – "шпигун". А ти хто? А я Максим, я — "воєнний злочинець". А, ну, дуже приємно". Гумор допомагав якось триматися. Але насправді це не було смішно, тому що воєнні злочини – це дуже тяжке обвинувачення, і це те, що неприйнятне, просто несумісне з моїми переконаннями і цінностями.
"Співробітники Слідчого комітету РФ "пояснювали" за допомогою різних методів, які в мене перспективи"
Але це загальна стаття, а далі ж треба пояснити, в чому полягали ці злочини. Що людина, власне, "зробила". І у мене це була стаття про "замах на навмисне вбивство двох і більше осіб особливо небезпечним способом, з використанням заздалегідь заготовленої зброї, але не доведена до завершення з причин від мене незалежних". Тобто хотів вбити і не вбив. Невдаха-вбивця такий. І ще одна стаття була – "умисне пошкодження майна".
Я вже пізніше зрозумів, що історія про кримінальну справу з'явилася через два місяці після мого потрапляння в полон, в середині серпня 2022 року, коли, власне, мене вивели в черговий раз на допит. І цього разу це були інші співробітники, це була якась група Слідчого комітету РФ, військові. Перший допит так і не увійшов в саму справу і протоколів нема, але він був найважливіший, тому що мені "пояснювали" за допомогою різних методів, які в мене перспективи. І пояснювали, чому мені варто підписувати, не читаючи, звинувачення, які проти мене висуватимуть, погоджуватися з ними, і що буде, якщо я цього не зроблю. Допит був фізично непростий, били мало, більше для того, щоб позначити напрям, так би мовити. Вдягнути тактичну рукавицю, ударити по печінці, змусивши підняти руки перед цим, щоб ребра відкрили ціль. По голові, електрошокером трошки. Так, позначити. Але весь цей час, звісно, перебувати в дуже дискомфортній позиції, коли після 4-х годин починає боліти шия, голова. Це все було для того, аби проілюструвати, що буде, якщо я не підпишу.
Тези були дуже прості: або я "погоджуюсь", підписую, мене засуджують і міняють, або я не погоджуюсь, і тоді мене вивозять на так званий "слідчий експеримент", де застрелюють начебто при спробі втечі, або нікуди мене не вивозять, і я все одно сиджу без обміну. Тому що, як мені сказали, "тебе все одно засудять із твоїми свідченнями чи без, це просто забере більше часу". Але я сиджу в таких умовах, які вони мені створять, за яких я просто шкодуватиму щодня про те, що я взагалі вирішив народитися на світ, вийду скаліченою людиною і фізично, і психологічно.
Читайте також: "Досі не зовсім усвідомлюю, скільки людей тішаться, що я повернувся" — Максим Буткевич