Михайло Біденко. Фото з особистого архіву
Люди нічого не знали? Нісенітниця!
Михайло Біденко народився в селищі міського типу, засноване компанійськими козаками. Тепер це Компаніївка. Батько був редактором районної газети, мама – вчителькою. Ніколи не думав стати журналістом. Але довелося. "За освітою інженер, обробка металів різанням. Я був технічно просунутим. Учительська стезя мене взагалі не приваблювала. Я бачив, як мама з цими зошитами мучиться до ночі, перевіряє їх. Не хотів я бути вчителем. Журналістикою зайнявся вже, як закінчив інститут. Випадково: прийшов в газету до знайомого, розповів якусь історію, йому сподобалось, каже, опиши. Ну, описав. Одержав гонорар, мені теж сподобалися. На заводі працював робітником. Це був 1966 рік. Подвійний випуск учнів шкіл. Дуже важко було знайти роботу взагалі яку-небудь. Тоді хрущовська реформа освіти і було два випуски: одинадцятий і десятий клас. По великому блату мене влаштували на завод "Червона зірка" копати траншеї. Кіровоград. Завʼязав із заводом. Копати траншеї під кабеля – це не дуже приваблива робота. В редакції "Молодіжки", де я починав, я працював у відділі пропаганди. Потім заввідділом листів. Писав з помилками. Писав про делегата партійного з'їзду, машиніста і переплутав його із його помічником прізвище. В газеті редактор помістив спростування із такою приміткою, що "більше Біденко в редакції не працює".
І таки після тієї публікації Михайло Біденко мав тривалу перерву в журналістській роботі. Його призвали до армії. Але після завершення служби він знову повернувся в цю ж газету. Пізніше перейшов в редакцію обласної газети "Кіровоградська правда", а згодом став кореспондентом газети "Радянська Україна", яка після проголошення незалежності стала називатися "Демократична Україна" – може хтось ще пам'ятає… Спочатку Михайло Біденко працював в тодішньому Кіровограді (нині Кропивницький), а пізніше його перевели до Харкова. Саме Михайла Біденка і призвали на ліквідацію аварії на Чорнобильській АЕС: "26 квітня ще ніхто нічого не дізнався. 26 квітня була аварія, а перші публікації були 2 травня. А 2 травня ми редакцією виїжджали у Луганськ. І по радіо почув, що така пустякова аварія. Все під контролем. Призвали мене на ліквідацію аварії у листопаді 1986-го. Ну я офіцер запасу. Ви їдете на збори в Чорнобиль. Це ваші військові збори, які я майже щороку проходив. Я був першим званням лейтенант-інженер. Потім політпрацівник. Ти потрібен батьківщині – іди служи. Начальник політвідділу обласного військкомату сказав, що ви будете возити солдат в Чорнобиль. Вся ваша робота військова. Так воно і було. Дуже поширена була думка, що люди нічого не знали, посилали – нісенітниця. Все знали. В Радянському Союзі була підготовка до ядерної війни. Всі знали про вражаючі фактори ядерної зброї. Та нам і на курсах викладали все це. Так що все ми знали. Я приїхав своїм ходом з Серьогою Кривеньком, вже немає його. Дали мені роту, замполіт третьої роти. І сказали, що будеш виконувати обов'язки. Дійсно. Ці офіцери запасу, яких призвали з запасу, були організаторами робіт. Найперше моя робота там, сказав комбат, будеш дозиметристом. В руки дозиметричний прилад ДП 5. Це перший день, ясно, що запам'ятаю. Приїхали ми на станцію, третя зона, площадка така величезна. Комбінат сипучих матеріалів – КСМ. І там тисячі сміттєвих контейнерів, повних якогось сміття, радіоактивного ясно що. Я повинен був лазити по цих контейнерах і писати радіоактивний фон. В рентгенах. Лазиш, пишеш, лазиш, пишеш, ну, приладом тикаєш: ага, пів рентгену, 07 рентгена, півтора рентгена. І пишеш. Потім під'їжджає кран підйомний, вантажить на машини. Ну, хапанув там десь 0,7 бер (біологічний еквівалент рентгена). Взагалі, більше півтора рентгена в день – у мене не було такого".
Михайло Біденко. Автор портрета художник Олександр Капшук
Фартух із освинцованої гуми, шапка, лати типу свинцевих і плавки із освинцованої гуми
В кінці дня дані з кожного дозиметра записували в особові карти їхніх власників. Опромінення плюсувалися. Коли в ліквідатора набиралося 25 бер у сумі, його міняли. Михайло Біденко каже, що його команда перебувала у місцях з відносно спокійним радіоактивним фоном: "У добровольців, які працювали на даху 3-го блоку, там вже фони величезні. У нас 0,5 рентгену вважався такий нормальний фон, а там 500-600 рентген. Я там був під дахом третього енергоблоку. Так що я їх бачив, цих хлопців. Коли він виходив на дах, на свіже повітря, так би мовити, у нього був фартух із освинцованої гуми, шапка, лати типу свинцевих і плавки із освинцованої гуми. Важке все, страшне діло. А на даху ці добровольці працювали, бігаючи, хвилини. Ви уявляєте, що таке дах енергоблока? Плоский дах із залізобетонних плит зроблений. Цивільна споруда. На дах під час вибуху повикидало багато радіоактивної "дряні". Перші дні, тижні, місяці після вибуху цей дах заливали з вертольотів клей ПВА, щоб радіоактивне сміття не розліталось, вітром не здувало. А потім, коли настала осінь, із даху потекли радіоактивні струмки. Начальник оперативної групи, генерал, він зі мною говорив і сказав, що потекли струмки радіоактивної води з даху. Треба цей клей, який засох, солдатськими лопатами віддирати. Бачив шматки заліза, плити, деталі – все це, що винесло вибухом. На моїх очах це двоє солдат чіпляли троси, стропи на підйомний кран. Там, де не можна обійтися без людини, вони там працювали. Працювали хвилину, дві від сили. І бігом. Це добровольці. Цей полк прийшов із Казахстана, це один полк. Були наші добровольці. У нас в батальйоні записували, хто хоче добровольцем. Небагато, але були. Старший лейтенант Кукин із Северодонецька записався у добровольці. Каже, набрав уже, по-моєму, 40 рентген. Ну такого не може бути. Я кажу, ти що, смієшся? У нас максимальна доза опромінення – 25 бер. Біологічний еквівалент рентгену. Та ні, каже, "по бумагам" 18. Ці хлопці получали дози за один вихід 5-10 бер. До 25-ти їх не допускали. Ну, я не знаю, як раніше, як пізніше. Я знаю тільки те, що бачив сам на власні очі. І десь коли людина-доброволець набирала 20-21 рентген, його не допускали вже до виходів на дах і відправляли в Київ у госпіталь. Вони страшно ображалися, тому що не дали 25 рентген набрати. Бо коли є 25 рентген і ти чекаєш на свого "замінщика", то їдеш додому. А немає 25-ти, будеш довго сидіти, чекати, що зі мною й було. Я переслужив, мабуть, три тижні."
"Солдати сокирами рубають шматок кабеля, з яким не може впоратися екскаватор"…
У Михайла Біденка було 32 виїзди в так звану "третю зону", тобто найбільш забруднену радіацією місцевість. Каже, що більшість ліквідаторів постійно просилися в наряди, але їх не завжди брали. Усім хотілося швидше повернутися додому. А без виїздів шансів швидко повернутися було мало. Тож ліквідатори навперебій прагнули потрапити поближче до місця аварії. В обовʼязки Михайла Біденка входила організація роботи з очищення території в зоні відчуження: "Брав дозиметр, організовував роботу солдат, наприклад. От доходимо до кафе "Еврика". Маса будівельного сміття, шматки бетону, шматки кабеля, є машини, є екскаватор. Він захопив жмуток кабеля електричного. І далі нічого з ним не може. Тоді я вивожу з укриття солдат, вони сокирами рубають цей шматок. Ну а я ж дивлюся з дозиметром, який там фон, чи можна там людям робити, чи викликати спецтехніку. Очистка території."
Побут ліквідаторів, як згадує Михайло Біденко, був облаштований доволі непогано. Хоча були нюанси: "Жили у солдатських наметах. Намети дуже хороші. Це дерев'яний будиночок. Утеплений, накритий брезентом. В середині пічка. Там, по-моєму, десять чоловік. А офіцери в гуртожитку – панельний деревʼяний будинок. Як вітру немає, то добре. Водяне опалення. А якщо вітер є, то продуває. В зоні ми не жили. Це 25-та бригада стояла коло села Оране. Це вже було облаштовано і солдатське, і офіцерське житло, і штаби, і парки, техніка. На цей час вже до листопада, коли я приїхав, то все вже було зроблено. В їдальні якийсь дурний запах. Коли командуючий Київським військовим округом наказав відкрити склади недоторканого запасу НЗ, там вже були прострочені вони. Так от він скомандував, що раз прострочені – кипʼятити. І от в цій перекип'яченій олії вони так смерділи, що це було страшніше, ніж радіація. Зате повно було вершкового масла. Норма харчування: є звичайна норма, польова, офіцерська, дієтична. От чотири норми. І все це вершковим маслом треба було по 20 грам. По 80 грам в день тобі живого вершкового масла треба з'їсти. Ну один раз нормально може бути. А коли це вже десятий раз, ти вже на це масло дивиться не можеш."
Алкоголь радіацію не виводив
Нині уже достеменно відомо, що алкоголь не захищає від радіації. В ті ж часи побутувало чимало міфів про те, що вино чи спирт може зменшити негативний вплив опромінення. Але Михайло Біденко запевняє, що вони, перебуваючи в Чорнобилі, випили один раз на Новий рік. І то з дивними наслідками: "Послали мене в Київ по іграшки перед Новим роком. Ну, іграшки які? По горілку для штабу. Ну і от в новорічну ніч сіли ми – командир батальйону, начальник штабу і я. Сіли випити. Я від ста грам опʼянів, як дитина. Чому? Тому що оце радіонуклідами опалене горло і воно поновлюється. Як ото дитині дати випити, то так і мені було. Потім воно проходить. Я сам напросився. Я ж хотів зайти в редакцію. У мене ж редакція в Києві була. "Радянської України". А це ж якраз були часи всенародної боротьби з пияцтвом та алкоголізмом. З великим трудом ми знайшли магазин, де продавалися. Прийшли, стали в чергу. Черга величезна. А на нас люди дивляться. Вроді військові. Форми, чоботи. Але такі замурзані, брудні. Коли один каже: "Ідіть, беріть без черги". Я так з радістю думаю, люди поважають чорнобильців. Він каже, що не маячте тут, трусите свої радіації.
Чергував я по частині. І тут приїжджає агітбригада київської філармонії. Я їх приймаю, вони переодягають свої козацькі шаровари. Один підходить до мене і каже: "Слухай, капітан, нам по 100 г наллють?". Я кажу: "Які сто грам? У нас боротьба із пияцтвом". Страшна боротьба була. В селі самогону не було. В селі Ораному. Він каже: "Так а як же вам виводять радіацію?" Та ніяк не виводять. В частині не було пияцтва, не було що пити. А що він від чогось там рятує? Нічого не рятує".
Михайло Біденко. Фото із особистого архіву
Після того, як набрав свої 25 бер опромінення, його відпустили додому
Михайло Біденко зазначає, що з явних наслідків опромінення він мав лише підвищену чутливість до алкоголю і настирливий кашель, які згодом зникли. Особливих проблем зі здоровʼям, повʼязаних саме з Чорнобилем, на щастя, не зазнав. Щоправда, чоловік пережив інфаркт та інсульт, але каже, то не від радіації. Пан Михайло згадує, що були серед ліквідаторів аварії й такі, які відслужили по кілька відряджень в зоні відчуження. Вони теж, за памʼяті Михайла Біденка, не відчули особливих проблем, спричинених радіацією: "Колись приїхав я зі станції, викликає комбат. Каже, бери УАЗик і їдь в Іванково. Знайди якогось перукаря, бо наші солдати вже як попи ходять зарослі. Ну, приїхав я в цей Іванків, прийшов у перукарню, кажу, дівчата, хто хоче заробити, солдат постригти? Ну, одна погодилась. Постригла. Ну багато солдат перестригла вона. Рядовий Вазидінов питає: "Капітан, як мене пострігли?" Я кажу: "Прекрасно". "Ах, вах!" – каже. "А що ти так кажеш?" "Треба сказати погано". Я кажу: "Як погано? Нормально". "Якби ти сказав погано, я прийшов би і ще раз постригся". Я кажу: "Що, скучив за жінкою?" "Так," – каже. "Я вже другий раз тут". Каже, що перший раз прослужив місяць. Поїхав через Дагестан. А тут брат одружується і йому повістка приходить. І я за нього прийшов служити".
Після того, як Михайло Біденко набрав свої 25 бер опромінення, його відпустили додому. На чоловіка чекали дружина та донька. Щоправда, оскільки зателефонувати було майже неможливо, пан Михайло перед поверненням неабияк злякав дружину: "Я збирався додому, думав, уже 24 бер набрано, от-от замінщик приїде – поїду. І був в Іванкові, взяв, спакував одежу, щоб не тягати, цивільну одежу. І відправив додому. Нічого не написав. Забув. Жінка одержує посилку від мене, просто посилку і все. І вона подумала, що це посмертна передача. Перелякалася. То чиста одежа, в якій я приїхав, те, що було в гуртожитку, висіло на вішалці. Перелякалась, мабуть, уже не живий. Там дуже важко було дзвонить, в Іванкові цивільна пошта, мабуть, треба було день провести, щоб тебе звʼязали. А військовий звʼязок, це якось через Чугуїв, до Харкова, не виходило. Словом, звʼязку не було практично".
Після служби в Чорнобилі пан Михайло повернувся до журналістської діяльності, випустив десяток книг. Нині він проживає поблизу Харкова в селі. Зізнається, нічого зараз не може писати. Нема натхнення через постійні думки про війну.