Марія Берлінська у студії Українського Радіо
"Ці зусилля були недаремні"
Як би ти описала 2024 рік для Збройних Сил України і для волонтерів, які допомагають війську?
Безумовно, кожен рік все важче. Це вже 11-й рік війни, насправді, і багато людей втомилися. Втомилися ті, котрі вже 3-й рік у повномасштабній війні активно, не кажучи вже про тих, котрі 11-й. І безумовно відчувається "level up" – постійно ускладнюються задачі, постійно менше сил і більше роботи. Це безкінечний процес. Але при цьому вдалося багато зробити, це правда. Ці зусилля були недаремні. Я навіть не буду говорити, скільки вдалося зробити військовим. Те, що ми зараз тут у студії сидимо і розмовляємо, що Україна живе звичайним або наполовину звичайним життям, це їхня заслуга. Тому що насправді титанічні, надлюдські зусилля стримують зараз той натиск, який є на фронті. Росія кидає всі можливі ресурси, не рахуючись ні з людьми, ні з технікою, взагалі ні з чим. Просто вогневим валом, авіацією, КАБами і безкінечною кількістю піхоти проривається вперед. Тобто тут, я думаю, всім мислячим людям зрозуміло, який це щоденний і щогодини подвиг, і якою ціною. Якщо говорити про волонтерів і про волонтерський вклад, то можна подивитися на те, скільки зроблено на сайтах фондів, по офіційних звітах, зборах, скільки було закрито і передано техніки (автомобілів, дронів, засобів радіоелектронної боротьби тощо).Тобто країна працює на фронт. Люди стараються, навіть ті, хто вже валиться з ніг і кому вже дуже-дуже важко зараз це робити. Але всі розуміють, хто включився, що інших варіантів немає.
"Армія виграє час і битви, але війну такого масштабу може виграти тільки народ"
Ти маєш на увазі, що включилися Північна Корея, Іран та інші "партнери" Росії, які зараз допомагають їй воювати?
Ні, я маю на увазі тих, хто включився в українському волонтерстві, розуміючи, що інших варіантів у нас немає, нам потрібно битися. І якщо ми зараз не захистимо фронт, якщо люди на фронті загинуть, то нам треба буде йти і їх заміняти. І на відміну від АТО, коли ветерани АТО не були таким розповсюдженим явищим і ми відчували себе трохи чужими у своєму власному суспільстві, з якоюсь трохи чужою для суспільства війною, особливо після 17-го року, то зараз це прямо народна війна і люди розуміють, що потрібно допомагати. Що "Віримо в ЗСУ" – це не пасивна історія, а це історія про те, що армія виграє час і битви, але війну такого масштабу, коли включилися країни "вісі зла", може виграти тільки весь народ. Народ, який став армією, стає непереможний. Це як один мурашник, який працює для забезпечення фронту і фронт, який утримується завдяки тому, що він забезпечений всім, що потрібно. Поки що не всім, що потрібно, це факт. Але зараз, безумовно, зовсім не та ситуація, яка була на момент вторгнення чи на момент 14-го року, коли я прийшла добровольцем. Я пам'ятаю, як ми бігали в кросівках, у формі секонд-хенду, там реально не було нічого. Ми воюємо не проти Росії насправді. Ми воюємо проти об'єднаного військово-промислового комплексу десятків країн світу, включно з Північною Кореєю, Китаєм, Білоруссю, Іраном і багатьма іншими проксі-союзниками, звідки йдуть комплектуючі. На жаль, із західних країн в тому числі. І саме тому дуже наївно сидіти біля екранів, дивитися ролики на Ютубі чи "Єдиний марафон" і думати про те, що "Віримо в ЗСУ", тримаємо кулаки, просто молимося і все. Потрібно включатися, і включатися може кожна людина.
Псевдопрогнози – велика неповага до людей
Я прочитала багато давніх твоїх інтерв'ю і мені видалось, що вони всі були доволі песимістичні, навіть апокаліптичні, я б сказала. А зараз ти вносиш якусь надію. Надію на те, що все буде добре, головне, щоб всі люди долучалися.
Вони не те, щоб песимістичні. Вони, на жаль, реалістичні. Зараз дуже багато людей мені кажуть: "Ти знаєш, у 2022-му я думав, що ти найбільший песиміст на цій війні, а тепер я розумію, що ти найбільший реаліст". Я би хотіла, щоб ті інтерв'ю не справджувалися. Я намагаюся відповідати за кожне своє слово. Мені скидали якісь мої інтерв'ю, здається, 15-го року, я проглянула і в одному з них я розповідаю про дрони, про необхідність воювати технологічно, розумно. І мені не соромно. Хоча 10 років тому ти виглядаєш якось наївніше, тільки війна починається, ще багато чого не розумієш. Тим не менше, там немає чогось такого, за що б мені було соромно. І я завжди намагаюся говорити, по-перше, те, що думаю. А, по-друге, реалістичні речі. Щоб людей не обманути якимись псевдопрогнозами, як у нас люблять хайпувати, мовляв, "Путін помре за 3 дні", "у Путіна рак", "Росія завтра впаде, економіка обвалиться". Все це дурня. Мені здається, це велика неповага до людей. Тому що стиль – "два-три тижні і кава в Криму" – дуже, по-перше, розслаблює. А по-друге, показує, що спікер або сам ідіот, або ставиться до людей, як до ідіотів, коли впарює їм те, що взагалі не в'яжеться з реальністю.
"Ми воюємо проти об'єднаної вісі країн зла і дуже непогано тримаємося проти такого удару"
А яка зараз у нас реальність?
У нас реальність така, що ми воюємо проти об'єднаної вісі країн зла. Я вірю і бачу те, що ми дуже непогано тримаємося проти такого удару. Це насправді не те, щоб чудо, але це диво, яке викуплене дуже високою ціною щодня. І коли потім історики будуть описувати ці події і описувати, яке абсолютне зло, якою масштабною силою нам протистояло, то це буде описуватися як величезне чудо. Те, що йде 11-й рік і 3-й рік повномасштабної війни і ми досі стоїмо. Тому що на нас зараз звалюється вся міць, вся могутність військово-промислового комплексу, повторюсь, десятків країн світу. І не найслабших країн світу. Один Китай тільки чого вартий. А Китай фактично з самого початку у війні. Північна Корея – ракети, боєприпаси, особовий склад. Іран – дрони, багато комплектуючих. Білорусь, Казахстан передає теж комплектуючі. Через Туреччину багато чого йде. Тому я бачу ситуацію, де ми об'єктивно дуже-дуже добре тримаємось.
Що я бачу ще? Ті ж історики ніколи не називали Першу світову чи Другу світову світовою війною одразу. Це приходить з часом, коли вже описують. І я думаю, що про нашу війну буде щось приблизно таке, що Третя світова війна почалася з нападу Російської Федерації на Україну і далі вже будуть дати. Навряд чи поставлять історики 14-й рік, скоріш за все це буде 24 лютого 2022 року. Мені здається, що ми вже всередині Третьої світової війни, яка почалася з повномасштабного нападу Росії на Україну і все більше країн в це включаються. Війна йде в різних доменах. Ми часто про війну думаємо, як про танкові атаки і ракетні удари. Насправді, війна йде в різних доменах – видимих і невидимих, економічних, інформаційних, в кіберпросторі. Одні тільки інформаційно-психологічні операції в інтернеті чого коштують. Відповідно, все більше країн в це включаються. Як і в Другій світовій війні. Ми бачимо і Ізраїль, і події в Сирії, ми розуміємо, що далеко не стабільна ситуація по лінії Китай-Тайвань чи по лінії Північна-Південна Кореї. Подивимось. Я би дуже хотіла помилятись в цьому прогнозі, мені би не хотілось, щоби людство зараз настільки збожеволіло. Щоби всі, маючи той сет технологій, які є, що іноді навіть небезпечніше, ніж ядерна зброя, насправді, бо рої дронів, наприклад, які летять над Європою чи Росією, можуть бути значно небезпечнішими для тієї ж Росії, ніж просто один ядерний удар. Тому мені би хотілось, щоби ми зупинилися це тут, отримавши певну технологічну перевагу над Росією. Для цього дуже важливо, щоби європейські країни, Америка включилась і дали цю перевагу. Не зупинили поставки зброї, що важливо. Зараз кінець 24-го року, Трамп переміг, скоро він стане вже діючим президентом і почнеться певний процес переговорів.
"Дуже важливо зберігати суб'єктність"
Багато експертів говорять про те, що є надія в України через те, що змінюється влада в США, і що прихід Трампа може якось змінити вектор війни. Це можливо чи ні? Що ми очікуємо від 25-го року з новою адміністрацією в США?
Ми очікуємо від реальності те, чого нам самим хочеться психологічно. Я себе постійно на цьому ловлю. Що я хочу реальність іншу, не таку, як зараз. Я хочу реальність, де все це нам приснилося, як кошмарний сон. Але реальність дещо інша. Я розумію, це внутрішнє відчуття цих переговорів в українському суспільстві, воно відчувається. Може це моя якась така оптика, але я бачу, що люди чекають цих переговорів як якогось певного полегшення, можливості видихнути на якийсь час. Але варто пам'ятати, що, по-перше, дуже важливо зберігати суб'єктність в цих переговорах. По-друге, важливо розуміти, що сильному завжди легше отримати результат перед своїми виборцями за рахунок слабшого. В даному повномасштабному конфлікті Росія-Україна ми слабший. І третє. Важливо розуміти, що поки ми видихаємо на обочині, навіть якщо відбудуться ці переговори, щоб ми не проспали момент, коли Росія підготується ще більше і третій удар стане фатальним, контрольним в голову.
Марія Берлінська у студії Українського Радіо
"Я вірю, що перемогти можливо"
Яких перемог вдалося досягнути волонтерам, зокрема, твоїй команді, партнерам, які забезпечують фронт? Що такого кардинального, проривного сталося в 24-му році?
Знаєш, просто стабільно, системно, щоденно працювати без вихідних, без відпусток, як це роблять, наприклад, мої колеги з "Dignitas" або з багатьох інших фондів волонтери – це вже карколомно і проривно. Бо на 3-му році, а в когось на 11-му році це об'єктивно важко. І те, що люди системно працюють, незбавляють темп, продовжують збори, організовують концерти, аукціони, збори в соцмережах, придумують все нові і нові способи, як економно, розумно закуповувати техніку і передавати те, що потрібно, як навчати військових – це все вже надзвичайно вартує найбільшої підтримки і похвали. Це і є чудо, це і є карколомно.
Неправильно буде когось конкретно відзначати, але очевидно, що є фонди, які в усіх на слуху. Це чи фонд Притули, чи Катя Нажевникова, чи "КОЛО". Із Мирославом Гаєм вчора розмовляли, благодійний фонд "Мир і Ко" і дуже багато інших. Щоб нікого не образити, я не буду прямо згадувати всіх, але скажу, що всі хто продовжують працювати, не збавляючи темп, хто но-стоп, без вихідних, в будь-яку погоду знаходять можливість привезти ці вантажі на фронт, передати, ризикуючи собою, часто отримуючи там поранення або гинучи, всі ці волонтери величезні молодці. Я дуже пишаюсь цими людьми. Саме на таких людях і на людях на фронті все й тримається. І я вірю, що перемогти можливо. Не тому, що нам це сказали по "Марафону", а тому, що це математично можливо. Якщо включиться все суспільство, якщо ми будемо пам'ятати, що весь ресурс має йти на фронт, якщо не буде цієї "готівки в матрасах", luxury-автомобілів, або якщо вони й будуть, але тут же будуть конвертовані в дрони, а негідники будуть покарані, то це задовольнить запит суспільства на справедливість і відновить в людях віру. А віра – це найважливіша валюта в будь-якій війні. Тому що з віри починається все. Ми діємо так, як ми віримо. Можна мати дуже багато зброї, можна мати 100 ескадрилей F-16, але якщо пілот не захоче сідати в літак, якщо піхотинець не захоче почистити свою зброю і вийти на службу, якщо волонтер не захоче прокинутися зранку і через сили заставити себе піти на зустріч, організувати збір, передати, поїхати, записати якийсь смішний ролик, щоб люди бачили, куди ці гроші пішли, то без цього, без віри нічого не буде. Ми об'єктивно не маємо права втрачати цю віру, тому що живі повинні не зрадити пам'ять загиблих і забезпечити життя для нових поколінь.
"Я живий доказ того, що на 11-му році війни життя існує"
Але ти правильно говориш, що для когось війна – вже 11-й рік, а для когось 3-й, і волонтери втомлюються. Де ви знаходити сили, особливо, коли щось не вдається?
Я живий доказ того, що на 11-му році війни життя існує, це раз. Друге, я для себе перевинайшла мотивацію. Вона зовсім інша, ніж була в 2014-му. Я в 14-му пішла добровольцем, пішла за свій народ. Я вірила в те, що я повинна захистити своїх людей, що ми повернемось, буде справедливість і це все недарма. Ми повернулися після 17-го року і побачили, що ніякої справедливості немає. Що одні закинуті в своїх "хрущовках", поранені, згадують загиблих, мовчки плачучи, а інші використали це як соціальні ліфти. І я переконалася в тій простій фразі, що "революції задумують романтики, втілюють фанатики, а користуються покидьки". І в даному випадку тим подвигом, який зробили добровольці першого етапу війни, скористались дуже багато покидьків. Тому в мене не було ілюзій. Коли цей етап війни мене заставив, я вже кілька років мешкала в Штатах, маючи там все, дуже щасливе і сите життя. Спокійне, виважене, з багатьма подорожами, з своєю сім'єю, і я точно не хотіла повертатися знову, бо я знала, як все може закінчитися. І я перевинайшла для себе мотивацію. Я не могла не повернутися не тому, що я хочу виглядати "святіше Папи Римського", а тому, що я просто почала аналізувати і чесно розмовляти з собою, чому я не хочу вертатися. У перші тижні вторгнення я бачила, що відбувається, як Київ оточують, і моя відповідь була проста: "Я не хочу померти". Я просто готова донатити. Готова забрати батьків, близьких в Америку і просто донатити. І тут я собі сказала: "Ок, ти боїшся смерті, тому ти не хочеш летіти. Але раніше чи пізніше ти помреш. На це ти не можеш вплинути. Зараз чи через 40 років. Відповідно, ти можеш вплинути тільки на те, як ти живеш. І що ти собі скажеш? Якщо в момент, коли дітей діставали по частинах з-під завалів і закопували людей у братські могили, ти сиділа десь біля Центрального парку, їла хороший стейк з хорошим вином і донатила. Що ти собі відповіси в кінці? Ти ж залишишся, як і всі ми, один на один із собою. Ти ж себе не обманеш. Ти маєш бути чесним із собою, бо це найкраще, що ти можеш для себе зробити. Найкраще, що ти можеш для себе зробити – підготуватися. Так, щоби було легко йти, щоб було з чим йти". І така в мене була відповідь собі: "Я тут зараз не за Україну. Я дуже люблю Україну і українців, але пріоритетно я тут за себе". Щоб в мене в кінці був якийсь собі звіт, щоб я могла собі чесно подивитися в очі. Тому я тут за себе, тому в мене мотивація, і мене дуже важко демотивувати. Не знаю, може ця історія комусь допоможе встати зранку в цю важку зиму. Не робіть це для когось. Зробіть це в першу чергу для себе.
"Ми працюємо з причинами, а не з наслідками"
Технологізація армії. Що в цьому контексті вдалося вам зробити за цей рік, з Victory Drones, з "Dignitas"?
Багато вдалося зробити і нам, і колегам. Не хочу когось окремо виділяти, але, наприклад, фонд Притули навчили більше 60 тисяч цивільних за різними програмами підготовки. Вони величезні молодці в цьому. І дай Боже, ми з ними і з представниками держави, якщо все буде добре, то запустимо державну програму підготовки цивільного населення. Щодо того, що зробили ми. У нас зараз більше 17 проєктів. Ми передали допомогу на мільйони доларів тільки за цей рік. В команді більше 300 волонтерів, більше сотні інструкторів, які працюють на полігонах по всій країні. Запущена перша військова школа наземних роботизованих комплексів (НРК). Ми фонд технологічної допомоги. Ми працюємо з причинами, а не з наслідками. Тобто ми рахуємо, що є російський танк, він коштує 2 млн доларів, але наслідки від його роботи будуть на сотні мільйонів доларів. Тому треба знищити цей танк дроном за 300 доларів чи п'ятьма такими дронами. Тоді в нас не буде наслідків. Тобто зараз треба працювати з причинами, щоб все життя не працювати з наслідками на мільйони. А це можна робити технологіями – тримати ворога на дистанції. Ми в це віримо. І я скажу дуже дивну річ, але скажу – можете нам не донатити. Донатьте будь-кому, кому ще, крім нас довіряєте. Можете на нас не підписуватися, але вірте в технології і працюйте саме з технологіями. Воювати потрібно розумно. Ми в "Dignitas" саме тому взяли саме такий підхід, бо ми розуміємо, що ресурсу мало. У ворога його багато і він тільки нарощує. Але українці дуже кмітливі, дуже розумні. В українців мега-блискучий інженерний колективний розум. І те, що ми стримуємо ворога, це можливо завдяки, в першу чергу, такій командній роботі і технологіям.
"Нам потрібні не стільки ваші кошти чи вподобайки, нам потрібен ваш розум"
Чого очікуєте ви з командою від 25-го року, які цілі ставите?
Ми по кожному напрямку, по кожному проєкту ставимо конкретні кількісні і якісні показники. Ми віримо в KPI, ми віримо, що війна – це в першу чергу здоровий бізнес-менеджмент, піддається здоровій бізнес-логіці. Тому ми це собі ставимо по кожному проєкту. Наприклад, по Victory Drones – це скільки ще десятків тисяч людей ми маємо підготувати. Я хочу довести цю цифру як мінімум до 250 тисяч. А це буде означати чверть армії, яка пройшла через підготовку Victory Drones. Не кажучи про спільноту. У нас зараз найбільша спільнота мілтек у країні, в якій сумарно зібрано більше 30 тисяч людей. Але ми хочемо, щоб там були ще плюс десятки тисяч людей. І ми зараз робимо ставку на те, щоб включати якомога більше розумних людей. Тому долучайтеся. Нам потрібні не стільки ваші кошти чи вподобайки, нам потрібен ваш розум.
