Фото з архіву онуки Юрія Вороного Марини Вороної-Косенко
Рід Вороних багатий на знакові особистості
Юрій Юрійович Вороний, за метрикою – Георгій Георгійович, народився в давній козацькій родині в селі Журавка тоді Пирятинського повіту Полтавської губернії. Цей рід багатий на знакові особистості. Дідусь Юрія Вороного Феодосій Якович був професором словесності. За власні кошти збудував у Журавці школу для сільських дітей, заснував безкоштовну бібліотеку-читальню. Стараннями Вороних у селі було відкрито один з перших у Російській імперії завод із переробки лікарських трав. Батько майбутнього хірурга – всесвітньо відомий математик Георгій Феодосійович Вороний, є основоположником геометрії чисел. Його дослідження і нині застосовують у різних прикладних галузях. Якщо сказати спрощено, то "діаграма Вороного" описує просторове відношення між близько розташованими точками або їхніми найближчими сусідами на площині. Щоб уявити – це безліч з’єднаних багатокутників, що мають спільні ребра. Продовжує культурософ, дослідник роду Вороних Олександр Шокало.
Олександр Шокало: "Я спостерігав за діаграмами Вороного, за його моделлю n-вимірного простору і мені асоціативно виникла така думка про те, що n-вимірний простір "діаграм Вороного" дуже подібний до структури давньої традиційної журавської вишивки "білим по білому". Цікаво, що в роду Вороних культивували цю унікальну місцеву вишивку. І Юрій з самого малечку носив вишиванку. Рід Вороних походить із давнього знатного стану козаків-селян, які свого часу воювали, потім вернулися на свої землі і стали господарями. Козаки вкладали кошти в освіту дітей. Вони становили провідну духовно-інтелектуальну суспільну силу. І за родом Вороних видно, як освічений рід, скільки дав Україні, українській культурі сподвижників. Леонід – це найменший дядько Юрія Юрійовича, він здобув медичну освіту і став знаним в окрузі лікарем. Середульший син Георгій став відомий на весь світ математиком. Старший син Георгія Олександр – відомий лікар-новатор, санскритолог. Вивчав медицину, східні практики, і в 1938 році оприлюднив метод лікування раку. Його репресували на третій день після цього оприлюднення. І він загинув у 1946 році в засланні в Комі АРСР. Він завершив якраз свою працю, він лікував людей там, у таборі. І за таких обставин його вбили. А рукопис тієї праці, над якою він працював все життя, вона зникла".
"Жертовний молодечий порив"
Математик Георгій Вороний був професором Варшавського університету, тож його син Юрій почав своє навчання в тамтешній гімназії. Після того, як Георгій Вороний помер, його син і тезка продовжив навчання в Прилуках. Смерть батька від жовчнокам'яної хвороби і визначила вибір професії. Математика можна було б врятувати оперативним втручанням, але такі операції тоді ще не були поширені.
Олександр Шокало: "Закінчив гімназію Юрій у 1913 році, одразу вступив на медичний факультет Київського імператорського університету Святого Владимира. Під час Першої світової війни записався добровольцем у загін медичний і був в армії з 15-го по 16-й рік. А в 1917 році одружився з Вірою Нечаївською, яка була в молодому українському середовищі, активної молоді в Києві. Вона була тоді представницею від жіночої громади в Центральній раді. Активною дуже була. Вони познайомилися якраз у 17-му році і одружилися. Ну, а в 17-18-му роках – учасник військових змагань за самостійність України, бій під Крутами, з якого йому дивом вдалося врятуватися. Про його участь у бою під Крутами скажу, що то був жертовний молодечий порив. І провина за ті сотні молодих життів лежить на недолугих політиках наших. 22-літньому Юрію дивом вдалося вціліти у тій бійні, а найближчий його товариш – 15-літній Андрій Соколовський загинув там. Він похований був на Аскольдовій могилі. А Юрій все життя допомагав батькам того хлопця, які жили у Харкові. Дуже багато версій, але ніде він сам.., його діти згадують, я говорив із його донькою і вона казала, що батько і мати про це ніколи не говорили. І коли десь щось прохоплювалось, по радіо вже почали передачі якісь з'являтися – початок 60-х років, то він про це не говорив дітям. Вони від дітей цю інформацію приховували".
Фото з архіву онуки Юрія Вороного Марини Вороної-Косенко
"Чекісти мали на "крутівців" повні досьє"
Після бою під Крутами деяких поранених студентів евакуювали до Києва потягом. Імовірно, з ними виїхав і Юрій Вороний. Є версія, що документи, в яких згадувалися імена учасників бою під Крутами, були знищені або вивезені за кордон. Тому Юрія Вороного за це не переслідували. За іншою ж версією, чекісти мали на "крутівців" повні досьє, тримали їх під наглядом і лише чекали, коли ті зроблять щось підозріле, щоб вчинити розправу.
Олександр Шокало: "Він повернуся додому, жив вдома в селі. Повітовий комісаріат його звільнив від військової служби, бо був такий закон, що хто до 1 вересня 1918 року вступив на навчання, тому дозволяли продовжувати навчання. І він навчався до 21-го року. Закінчив Київську державну медичну академію і затвердили його в званні лікаря. У 1921 році, коли він отримував лікарське звання, він змінив метричне ім'я Георгій Георгійович на Юрій Юрійович. І з 1921 року по 1926-й вже Юрій Юрійович Вороний працював на кафедрі хірургії Київського медичного інституту, як професорський стипендіат. Із 1926-го до 1931-го – асистент на кафедрі факультетської хірургії Харківського медичного інституту. Керівником у нього був видатний вчений професор Шамов".
Перші наукові дослідження
Ще у Києві Юрій Вороний потрапив до клініки професора Євгена Черняхівського, який, крім власне хірургічної роботи, експериментував у галузі трансплантології, яка лише починала зароджуватися. Також вони з братом гістологом Олександром Черняхівським займалися українізацією медичної освіти, за що, зрештою, і постраждали. Юрій Вороний теж перейнявся питаннями пересадки і при цьому не боявся показувати свою проукраїнську позицію. Коли почалися масові арешти інтелігенції в Києві, Євген Черняхівський, щоб вберегти Юрія Вороного, відправив його до Харкова. Там уже завдяки професору Володимиру Шамову Юрію Вороному вдалося вціліти у політично важкі часи, говорить зберігачка фондів музею Харківського медичного університету Олена Семененко.
Олена Семененко: "Протекторат професора Шамова дозволив Юрію Юрійовичу займатися науковими дослідженнями, які він проводив на кафедрі і в клініці хірургічній. Тут він серйозно починає займатися питаннями трансплантації органів, якими він зацікавився ще у студентські роки. У 1930 році він успішно демонструє пересадку нирки на шию собаки. Це був третій всесоюзний з'їзд фізіологів. І в листопаді 1930 року також він продемонстрував подібну пересадку на четвертому всеукраїнському з'їзді хірургів. І вже у 1931 році він починає працювати у щойно створеному Інституті гематології переливання крові, директором якого також був Шамов. Але працювати він починає у Херсонському опірному пункті цього науково-дослідного інституту. Хоча на той час він постійно виїжджав у відрядження до Харкова, де виконував різноманітні наукові досліди, операції. Свою революційну, не побоюсь цього слова, операцію з першої пересадки трупної нирки від людини-людині він здійснив саме у Харкові, у хірургічній клініці професора Шамова у 1933 році. У нас є докази, на які ми спираємося, тому що на пріоритетність цієї операції претендували одразу декілька українських міст, але все ж таки наразі ця дискусія завершилася тим, що признали пріоритетність саме міста Харків. Сам Вороний у своїй статті, в якій описується ця операція, написав, що йому асистували харківські професори, у тому числі Мельников-Разведенков, який був завідувачем Кафедри патологічної анатомії. Потім Мельников-Разведенков робив розтин пацієнтки, яка померла через декілька днів після операції. І під час цього розтину він вилучив нирку, препарат який зберігався довгі роки в Музеї кафедри патологічної анатомії і врешті був переданий цього року до музею історії Харківського національного медичного університету".
"Це була перша вдала трансплантація"
На початку березня 1933 року 26-річна жінка після сімейного конфлікту вирішила накласти на себе руки і випила хлорид ртуті – речовину, яка використовувалася для дезінфекції. У неї відмовили нирки, її стан погіршувався. Тож коли до лікарні потрапив 60-річний чоловік із переломом черепа і який згодом помер, було вирішено провести експериментальну операцію. Юрій Вороний неодноразово підкреслював, що моральні принципи у трансплантології мають бути на першому місці і органи для пересадки можна брати лише у мертвої людини. Про особливості знакової операції розповідає доцент, кандидат медичних наук Михайло Дземан.
Михайло Дземан: "Існує дві повні версії пересадки нирки, яку він зробив. Це ретрансплантація видаленої єдиної тазової дестопічної нирки і пересадка нирки у хворої після отруєння. Очевидно, що і ті, і ті речі були зроблені. Але офіційно, про що пише сам у своїй статті Юрій Юрійович, це 3 квітня 1933 року і це була пересадка, вірніше, підсадка нирки кадаверної, тобто вже померлої людини, жінці, яка була отруєна сулимою. І ця нирка запрацювала, він це описує в своїй статті, взяла на себе удар цього отруєння. Ця стаття вийшла в 1934 році і ще й іноземною мовою в Італії. Ми можемо на це посилатися точно. Відносно ретрансплантації на місце видаленої тазової дистопічної нирки інформація була закрита, тому що це було проведено в якоїсь високопосадової людини. І ця інформація закрита. Я посилаюсь на думку академіка Любомира Антоновича Пирога, що практично, володіючи методикою судинного шва, вміючи зробити оперативний весь цей процес, Юрій Юрійович міг цю операцію зробити не одну, в різних містах України, в тому числі і в Києві. Але вишкіл цей весь і остаточний, складений весь цей процес він набув на базі в Харкові. Трансплантологія фактично увійшла в наше життя в світі – 50-ті роки. А до того ці речі не були ніде проведені. Це була перша вдала трансплантація, причому в клінічних умовах, тому що експериментально після того, як методика із судинним швом, який давав можливість з'єднувати судини, це питання технічно було вирішено. Але тут був маленький аспект в плані імунологічних аспектів цієї проблеми".
Фото з архіву онуки Юрія Вороного Марини Вороної-Косенко
Німецька окупація і втеча з полону
Протягом кількох годин після операції нирка, яку під'єднали до стегнових судин, запрацювала, пацієнтці стало краще. Але за 2 доби жінка померла. Імунологія ще не досягла того рівня розвитку, якого досягла хірургія Юрія Вороного. Але для світової медицини це був прорив. Ще кілька років після славнозвісної операції Юрій Вороний жив у Херсоні. Потім він повернувся назад до Харкова. Очолив кафедру хірургії в Стоматологічному інституті. Очевидно, ставлення до нього було специфічним. Адже, коли почалася війна нацистської Німеччини проти СРСР, Юрій Вороний не потрапив до списків евакуйованих і він з родиною залишився у Харкові, допомагав пораненим. Коли прийшли німці, то було розстріляно багато лікарів разом із пацієнтами. Але Юрію Вороному знову дивом пощастило.
Олена Семененко: "Він залишався у Харкові, допоки це було можливо, аж до лютого 1942 року. Він був змушений покинути місто Харків, тому що ним зацікавилася нацистська влада. Він виїхав до села Нова Водолага в Харківській області. Там він пробув майже рік, пропрацював у сільській лікарні. Коли почався наступ Червоної армії на Харків, Юрій Вороний почав працювати хірургом у складі медсанбату 8-ї гвардійської дивізії генерала Суржакова. Але так сталося, що коли німці відступали, вони захопили Вороного в полон. І далі, як він сам пише у своїх автобіографіях, він перебував у різних містах України і також за кордоном. Його прикомандирували до німецького шпиталю, де його призначили санітаром. Він виконував різноманітну роботу і іноді йому давали можливість асистувати, проводити дуже складні операції, від яких відмовлялися німецькі хірурги. Потім його вивезли в Італію. І лише наприкінці 1943 року вони повернулися в Україну. 25 грудня 1943 року йому вдалося нарешті втекти з полону. Він ці спроби робив і раніше, але коли він перебував у Харкові, то німці загрожували знищити його родину фізично. А потім у нього просто не виникало такої можливості, коли він був в Італії, перебував дуже далеко від України. У 1944 році він вийшов із полону. Після цього залишився працювати в Житомирі".
Є свідчення, що неодноразово Юрія Вороного збиралися заарештувати. Але нібито самі співробітники органів безпеки попереджали хірурга про це і радили виїхати на якийсь час. Адже Юрій Вороний лікував їхні родини також. У 1950 році він переїхав до Києва. Керував відділенням експериментальної хірургії у різних інститутах. За 2 роки захистив докторську дисертацію. Вона не стосувалася трансплантології, а була про те, як врятувати людей з травматичним шоком, а також про те, як виникають і розвиваються хвороби. Невдовзі Юрій Вороний очолив Київський науково-дослідний інститут переливання крові та невідкладної хірургії. Він продовжував досліджувати проблеми трансплантології, зокрема, займався питаннями імунології, крові і кровозамінників, роботи центральної нервової системи під час пересадок органів і тканин. Більшість з його робіт була під грифом "Таємно". У 1961 році Юрій Вороний помер від серцевої хвороби. Похований на Байковому кладовищі в Києві.
"Вороного не терпіли за його український дух"
Подружжя Вороних виховало двох дітей – Галину та В'ячеслава. Син став інженером-зв'язківцем, працював на заводі в Воронежі. Там тепер і живуть його нащадки. Донька Галина пішла по батьковій стезі, стала медиком. Працювала патологоанатомом, окулістом, а згодом медстатистом. У Галини Юріївни є донька Марина. Їй був лише місяць, коли помер дідусь. Жінка також досліджує історію свого славетного роду. Олександр Шокало спілкувався свого часу з Галиною Юріївною, записав її спогади про батька.
Олександр Шокало: "Дуже проникливо характеризувала Вороного його донька Галина Юріївна Ворона. Вона залишила про батька свій спогад: "Мій батько був справжнім українцем, зроду і до кінця життя. Він носив вишиванку, вдягаючи навіть під студентську військову форму. А ще з дитинства так любив коней, що завжди вітався з ними, знімаючи кашкета. Коли вже студентом батько брав участь у політичному страйку, і його збив із ніг нагайкою кінний жандарм, то жандармів кінь зупинився перед ним і не затоптав його, а обережно переступив". Це такий тотемічний знак, цей кінь і прізвище Вороних. Він був дуже добрим і чуйним лікарем. Він часто, коли робив операції, в такі критичні моменти давав свою кров, бо у нього була універсальна група. У медицині він став відомий раніше, ніж в Україні, тому що накладався шлейф його участі у визвольній боротьбі за Україну і його українська позиція. Терпіли його як висококласного лікаря, але не терпіли за його український дух".
Фото з архіву онуки Юрія Вороного Марини Вороної-Косенко
Дідусь і бабуся були центром сім'ї Вороних
Інтелігентність і виняткову чуйність Юрія Вороного згадує також його внуча та племінниця Наталя Шишкалова.
Наталя Шишкалова: "Дуже теплі і гарні спогади. Дідусь був дуже доброю і співчутливою людиною. Я познайомилася з ним, ще коли була в школі. Ми жили у Сумах і зрідка приїздили до Києва. А потім, коли була студенткою, тоді частіше бачила. І вони мене зустрічали завжди як рідну. Обов'язково були прогулянки, обов'язково були бесіди. Це було дуже для мене тоді цікаво. Але я не вела щоденників і в пам'яті залишилися тільки добрі посмішки, всі завжди розповіді з гумором і наче із запитанням до мене, чи я вловлюю цей гумор чи ні. Я завжди якось відчувала себе трошки винною. Потім я вже зрозуміла, що вони так до мене ставилися, він і бабуся Віра, бо дуже любили мого батька. Він майже з дитинства був у них, вони підтримували його і матусю. Про дідуся Юру ще можу сказати, що в нього була собака. І цей Макс мені дуже запам'ятався, як ми ходили. Тоді на Хрещатику ще тільки йшло будівництво. Там, де зараз метро Хрещатик, була така вирва, такі схили, поросші всяким бур'яном. Цей Макс обожнював там бігати. А дідусь..., як зараз бачу прямо його обличчя, як він його кличе. Бабуся Віра була дуже особливою жінкою, домашні роботи її не дуже займали. Вони поважали одне одного, особливо він із такою повагою ставився до неї, бо в радянські часи вона не працювала. І дідусь ніколи не те, щоб підвищив голос чи щось таке, він завжди примирював. В усіх ситуаціях, які загострювалися, він одразу знаходив якийсь вихід. Сам він дуже любив готувати. Причому найпростіші і навіть складні страви у нього йшли з легкої руки. Якось він душу в це вкладав і завжди зі сміхом, якимись жартами. Невигадливий якийсь куліш був такий смачний, що всі заїдали і хвалили дідуся, і бабусю теж. А галушки – це взагалі було його улюблена страва. Він і з сиром, і з чим тільки не готував. А коли з'явилася ця ділянка в Осокорках, як він загорівся, як йому це все було приємно. Любив землю взагалі, саджати. Він же виріс у Журавці і це відчуття сім'ї в нього було дуже… Взагалі всі родичі, не тільки я. Ті, хто, звичайно, входив у круг Вороних, ця квартира на Хрещатику, дідусь і бабуся – це був центр. Як зараз говориться, хаб. Вся сім'я Вороних саме через них і спілкувалися, і загалом вони були такі гостині, що це була просто виняткова сім'я".
Не так давно Наталя Шишкалова лежала в хірургії. Коли лікарі почули її розмову з іншими пацієнтами в палаті, то дуже здивувалися, що вона родичка того самого Юрія Вороного. Хірурги говорили про нього із непідробним захопленням, як про легенду. Але це зараз уже про Юрія Вороного хоч трохи чули в Україні. Раніше про нього більше знали за кордоном, ніж на Батьківщині.
Пам'ять про видатного хірурга
Здобутки геніального хірурга в радянські часи замовчували. А якщо й говорили, то лише як про "російського вченого". Так само, як і про батька Юрія, математика Георгія Вороного. В сучасній Україні на честь Юрія Вороного були названі вулиці у Херсоні та Житомирі. Також встановили пам'ятні дошки у Харкові та Херсоні. Існують експозиції в музеях, присвячені Юрію Вороному. Разом з тим родовий будинок Вороних у Журавці не зберігся. Будівлю повністю знищено. Як підозрюють нащадки, за пам'яткою треба було б доглядати, а так – немає будинку – немає й проблем. Та й до облаштування могили подружжя Вороних на Байковому цвинтарі є питання. Але найкращим пам'ятником Юрію Вороному є тисячі врятованих завдяки трансплантації людських життів у всьому світі, які стали можливими в тому числі завдяки його дослідженням і тому, що він поклав початок пересадці нирок. І цей пам'ятник точно не потребує уваги з боку влади.
