Ілюстративне фото: wikipedia.org
Яким було життя українців у 90-х? Руслана Артим, яка тоді з червоним дипломом отримала фах технолога хлібопекарного і кондитерського виробництва, планувала професійний розвиток вже в незалежній Україні. Вона була переконана, що матиме обіцяну роботу на Львівському хлібозаводі, де проходила практику та писала дипломну роботу. Але ситуація різко змінилася – фінансування заводу обмежили, людей скоротили і молода фахівчиня фактично була нікому не потрібна.
Без роботи опинилися і батьки Руслани. Вони все життя віддали місцевому Інструментальному заводу. Там теж спершу затримували зарплату, а потім розраховувалися з працівниками товаром, який треба було якось конвертувати у гроші, щоб мати змогу купити продукти. Але на львівських базарах викрутки попитом не користувалися, бо за межею бідності опинилися майже всі українці.
Щоб вижити, родина Артимів вимушено перекваліфікувалася з провідних інженерів на човникарів. З великими клітчатими сумками, заповненими інструментом, продавали товар у Польщі, Румунії та Угорщині. Там їх не раз намагалися обдурити, обікрасти і навіть убити. Але вибору не було.
Каже Руслана Артим:
"Для багатьох людей середнього достатку це була єдина можливість вижити і протримати свою сім’ю достойно."
Доля людей гуманітарних професій була ще гіршою. Вони опинилися без жодних засобів для існування. Батьки Людмили Калабухи, поважні та відомі у мистецьких колах спеціалісти, не мали грошей навіть на буханець хліба. Вона, студентка філфаку, швидко зрозуміла, що треба діяти. Бо їсти самі кабачки, які насилу вдавалося виростити на городі людям, які ніколи не займалися сільським господарством, - це дорога в нікуди. Людмила почала продавати прикраси, які їй постачала геть незнайома жінка з вулиці. А та, зі свого боку, завозила їх контрабандою до України з Польщі. Для батьків Людмили це була ганебна робота, якої відверто цуралися, хоч за гроші, зароблені з продажів, тривалий час жила вся родина.
Розповідає Людмила Калабуха:
"Ми знаємо безліч історій, як корифеї сцени працювали вантажниками, прибиральниками в продуктових магазинах. Приблизно те саме очікувало моїх батьків. Люди мистецтва, які все життя служили великій ідеї і слово "гроші" було прибрано з парадигми нашого життя. І ось настав момент, коли нам реально не було що їсти. Я, дочка театрального критика, професора філософії та відмінниця філологічного факультету Франка, вийшла на вулицю і почала заходити в усі абсолютно двері та пропонувати свої фенічки з бісеру."
Віталій Паздрій родом із Західної України. Чоловік згадує ці роки як одні з найважчих у житті його родини. Хоча в селах ситуація все ж була кращою, ніж у містах.
"Нам було дуже важко. Звичайно, були ще сімейні нюанси. Але все ж було дуже важко. Я, коли приїхав у Київ, слухав уважно що відбувалося. А з села завжди привезуть продукти".
Такими були перші роки незалежної української економіки - вкрай болісними та нестабільними. У період з 1991 до 93 року інфляція в Україні досягла астрономічних показників – 10 000%. Це спричинило серйозне погіршення рівня життя. Валовий внутрішній продукт скоротився на понад 20%. І це був найгірший показник серед усіх країн колишнього Радянського Союзу. Криза спричинила зростання безробіття. Далі – бюджетний дефіцит і деіндустріалізація.
Усе це було наслідком прив'язки України до господарської системи СРСР, що і спричинило економічну кризу тривалістю майже десять років. Проблема полягала в тому, що Україна не була готовою до існування у світі ринкової економіки. Господарська діяльність у Радянському Союзі була побудована на принципах господарської залежності 15-ти республік одна від одної у всіх сферах життя. Змінити це виявилося надскладно: потрібно було повністю трансформувати управління державою.
Говорить доцент кафедри бізнес-економіки та підприємництва Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана Віталій Паздрій:
"Українська економіка була надзвичайно сильно інтегрована в економіку радянську. У нас всі підприємства були залучені у величезні логістичні виробничі ланцюжки з підприємствами центрально-азійських країн, Далекого Сходу. Тому якась частинка могла поїхати по 10 тисяч кілометрів туди й назад. І, безумовно, що боротьба за ресурси породила величезний кримінал. Плюс, що до цього була, безумовно, тенденція на сході на Донбасі. Я народився у Західній Україні. Але і у нас теж був криміналітет. А інституції були дуже слабкими щоб це стримати. Та й мотивації це стримувати часто не було. Якби більше було проукраїнської влади, якщо була б більша згуртованість людей, якби була хоч якась частина соціальних інститутів, хоч у якомусь вигляді була збережена, щоб не була знищена – та ж церква, чи якісь кооперативи тощо – то це вплинуло б".
Гучні заяви керівництва Радянського Союзу про те, що вони відпускають міцну та розвинену Україну – міф. Насправді ситуація була дуже непростою. І керівництво СРСР зробило для цього все можливе. Середня заробітна плата в Україні, на час її виходу з Радянського Союзу, була найменшою з поміж усіх республік - на 25% меншою за російську. Найцікавіше цю ситуацію ілюструє оплата праці в колгоспах. Відомий факт, що українські колгоспи мали найвищий показник продуктивності праці, але в рази нижчу оплату тільки тому, що Україна – не росія. Такою була політика Радянського Союзу, який завжди мав на меті лише одне – знищити всі зародки добробуту та можливості самостійного існування республік.
Говорить доктор економічних наук, професор Олександр Савченко:
"Була нерозвинута культура. Витрати на культуру на час розпаду СРСР були, наприклад, у країнах Прибалтики у 3 – 4 рази вищі, ніж в Україні. У росії були у два рази вищі, ніж в Україні. Аналогічна ситуація і з наукою. Було менше докторів і кандидатів наук на 100 тисяч населення. Плюс, на жаль, після розвалу союзу до влади прийшов такий симбіоз – "червоні" директори, "червоні" банкіри, компартійна номенклатура, потім підтягнулися комсомольці й бандити. Це – корупціонери, нашою мовою. І вони створили таку еліту на початку 90-х. і це призвело до ще гірших наслідків, ніж брак культури, брак освіти, брак капіталу".
90-ті роки у нашій економічній історії відомі як період кризових потрясінь, які болісно вдарили по добробуту українців. Усе почалося з грошової реформи прем’єр-міністра СРСР Валентина Павлова у 1991-му, який намагався врятувати тонучий "Титанік" із 15-ма республіками. До речі, вважається, що саме остання грошова реформа та нестабільна ситуація в СРСР і стала одним із чинників, що сприяли розпаду Радянського Союзу. Далі – історичне рішення про відновлення незалежності України.
Стара модель ведення господарських відносин, брак досвіду управління державою в умовах ринкової економіки та безліч помилок державного апарату призвели до виникнення глибинної економічної кризи – безгрошів’я, безробіття, порожніх полиць у магазинах, розгулу злочинності та місцевого "рекету". Уникнути цього було практично неможливо, бо саме на початку 1990-х в економіці пострадянських і постсоціалістичних країн одночасно виникло кілька криз. Вони почалися синхронно, взаємно впливали одна на одну, перепліталися, і від цього посилювався синергетичний ефект.
Продовжує професорка кафедри економічної теорії, макро- і мікроекономіки економічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Тетяна Гайдай:
"Це – початок реалізації трансформаційної кризи соціально-економічної системи України. Це – перехід від планової, або центрально керованої економіки, яка існувала в СРСР, до ринкової економіки. Друга криза викликана розпадом СРСР, як в ті часи казали "єдиного народногосподарського комплексу", у якому були поєднані колишні радянські союзні республіки, але не як самостійні держави, а як органічні сегменти керованої планової економіки. Розпад СРСР означав фактично політичну емансипацію цих республік. Вони перетворювалися на незалежні держави. І у своїх міждержавних відносинах вони вступали у новий тип економічних відносин – у ринкові відносини. І іноді це використовувалося як інструмент тиску, я б сказала, економічного шантажу. У цьому сенсі я б назвала країну, яка досить активно вдалася до такої стратегії, це – російська федерація".
Тобто росія в нових умовах скористалася своєю природною ресурсною монополією, яку вона й так мала за часів Радянського Союзу. Тоді ця монополія не відчувалася, позаяк не існувало ринкових відносин ні між підприємствами, ні між республіками. Щойно отримавши таку можливість, Росія виставила світові ціни на свої ресурси – передусім на нафту і газ. В Україні це призвело до шок-пропозиції – макроекономічного явища, яке окреслюється спадом та скороченням виробництва через подорожчання ресурсів. А це водночас розганяє інфляцію.
Таке поєднання проблем економісти називають стагфляцією. Подібне траплялося і раніше у світовій економіці. Наприклад, стагфляцію відчули західні країни під час нафтової кризи 70-х. Тоді арабські країни усвідомили свою ресурсну монополію і одразу підняли ціни на енергоносії. Схожа ситуація сталася і після розпаду СРСР.
Для України нові ціни були в рази вищими. Ситуацію погіршували ще й три інші економічні кризи, що тоді відбувалися одночасно і паралельно – трансформаційна (коли відбувалася, по суті, перебудова та капітальний ремонт усієї системи управління державою), криза розпаду СРСР та довгохвильова криза індустріальної системи.
Пояснює професорка кафедри економічної теорії, макро- і мікроекономіки економічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Тетяна Гайдай:
"На тлі цих ресурсних ускладнень виявилося, що екстенсивно, тобто вшир, розвивати далі цю індустріальну економіку досить складно в умовах нових ресурсних і цінових обмежень. Якщо простіше – ускладнення виявилися не по кишені навіть розвинутим країнам світу із сталою ринковою економікою. Вони зустріли цю кризу в середині 70-х – на початку 80-х років. І взагалі, треба виходити з-під цього ресурсного диктату країн-монополістів. Західні розвинуті країни, в яких не розпадалися форми державності і не було системної трансформації, обрали стратегію технічної модернізації, технологічного оновлення, інноваційного розвитку. Але поступово і якраз на тлі кризи індустріалізму. Ми її теж зазнали. І стояли на порозі перед цими вимушеними технічними модернізаціями. Їх здійснити було надто складно в умовах загальної економічної стагнації, пов’язаної з попередніми двома кризами. Більш того, я не думаю, що ніхто ні в уряді, ні серед інтелектуалів в галузях економіки взагалі не усвідомлював і не діагностував наявність цієї кризи і тих завдань, які вона ставить перед нашою країною. Тобто, явища, ніби снігова куля, розгорталися, перекликалися і впливали на країну. Але, слід сказати, що пострадянська Україна, це країна в якій система освіти базувалася на марксистській політичній економіці, яка відкидала і макроекономічну теорію, і мікроекономіку. Тому перші уряди мали радянське адміністративно-командне загартування. І вони емпірично, методом спроб і помилок, намагалися виринати з тих глибинних кризових провалів".
Саме невдалі рішення уряду і стали причиною шалених показників інфляції, які, за даними Світового банку, були гіршими за економічний стан країн у світових війнах. Виробництво промислової продукції у 1993-му знизилося на 21%. Місячна інфляція перевищила 90%. Не було достатньої кількості кваліфікованих кадрів, які б могли врятувати від стрімкого падіння.
Пригадує доктор економічних наук, професор Олександр Савченко, який на той час був радником президента і прем’єр-міністра:
"Керівні посади були зайняті неофітами – вчорашніми студентами, які вивчали політекономію соціалізму, "червоними" директорами плюс партійною номенклатурою. Вони й розігнали інфляцію. Сформували бюджет з великим дефіцитом і почали друкувати гроші. Коли ти друкуєш грошей більше, ніж економічна система потребує, починається інфляція і девальвація. І саме уряд розігнав інфляцію і девальвацію до страшних цифр. На щастя, головою нацбанку став Ющенко. І йому десь у 94 році вдалося ціною великих зусиль загальмувати інфляцію, а купоно-карбованці замінити на гривні".
В умовах нестабільного валютного ринку та недовіри до національної валюти, багато підприємств здійснювали операції шляхом обміну товарів і послуг – так званий бартерний обмін. Це дозволяло уникнути проблем, пов'язаних з інфляцією та дефіцитом грошей. Тому для обмеження знецінення купоно-карбованця уряд спершу запровадив фіксований курс купонів стосовно долара, а потім підняв ставку прибуткового податку з громадян, яка сягнула 90%.
Тобто податкова політика, замість заохочення виробника, змушувала його згортати виробництво або ж ухилятися від сплати податків, що зменшувало надходження до державного бюджету. Наслідок - розквіт ринку тіньових послуг та офшорних компаній. Популярними були операції під назвою "гарячі гроші". По суті, це переливання коштів із рук у руки в обхід офіційних банківських систем для уникнення оподаткування або легалізації доходів. Тобто, можна сказати, розвиток тіньової економіки – це результат доволі повільного переходу України у нові реалії з відсутністю необхідних економічних реформ. Цікаво, що ринкоутворення у розвинених країнах відбувалося ще у 15-16 століттях, і його характерною рисою було нагромадження капіталу насильницькими та кримінальними методами. Що, по суті, і відбулося в Україні чотирма століттями пізніше - у 1990-х.
Далі – професорка економічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Тетяна Гайдай:
"Первісне нагромадження капіталу завжди жорстка аморальна епоха. За німецькими економістами Зомбардом і Вебером, першими такими підприємцями стають люди такої соціальної категорії – розбійники. І, зрозуміло, що в умовах виникнення нових відносин - за попередні роки існування СРСР не практикованих - ринкових відносин найбільш правильними, сміливими і навіть "ефективними" стають ті, хто або займався тіньовою економікою в Радянському союзі, так звані цеховики, які навіть відсиджували строки ув’язнення за те, що було заборонене законодавством, або спритні ділки, або представники кримінального сектору, рекету. Інше – в цих умовах виникали ситуації інституційних пасток. Або ж, свідомо не врегульовувалися певні відносини. Це й закладалося в законодавство, зокрема й для того, щоб з цього мати зиск з тими, хто це закладав. А це були суб’єкти ринкових перетворень, політичний клас. Він себе не забував. Приклад – трасти і довірчі товариства. Які багато провернули, в умовах, коли люди зубожіють, проте, коли почала ходити західна валюта, намагалися вкласти свої ці мізерні заощадження в якісь такі довірчі трастові компанії, які обіцяли сто відсотків прибутку! Виявилося, що у економічному законодавстві не була врегульована правовим чином діяльність цих товариств".
В умовах індустріальної кризи 90-х спостерігався значний спад промислового виробництва. До 94-го року вироблений в Україні національний продукт скоротився майже на 58%. Українським підприємствам було досить важко перейти на інший спосіб господарювання.
Фокус був на виготовленні нелогічно ресурсоємної продукції, щоб лише досягти кращого валового показника в Радянському Союзі. Через це у перші роки незалежності України наші товари були неконкурентоспроможними, не інноваційними і дуже дорогими у виробництві.
Старі схеми не працювали. А при спробі торгівлі з Заходом виявилося, що наші товари неконкурентоспроможні. У пріоритеті були менша ціна і вища якість. І цим також скористалася росія.
Пояснює доктор економічних наук, професор, ректор Міжнародного інституту бізнесу Олександр Савченко:
"І раша тоді почала давити нас. Вона вигадувала різні борги. Блокувала розрахунки. Арештовувала гроші. Все в українців забрали. Активи тоді були у ощадбанку, цебто "сбербанку" - усе забрали. Нічого нацбанку! Я тоді почав працювати в Національному банку. Жодного рахунку із західними банками! А у касі нацбанку – 1000 доларів золотовалютного резерву! Уявіть собі. Хабарництво і корупція".
У цей час майже 70% населення опинилися за межею бідності. По суті, у країні не було середнього класу. Наприклад, в одному з найважчих років - 1993-му, середньомісячний прибуток на душу населення в Україні становив 15 доларів. Для порівняння: Польща – 150 доларів, Туреччина – 300 доларів, США – півтори тисячі доларів. У десятки тисяч разів виросли ціни. До критичного рівня знизилася купівельна спроможність. Знецінилися всі соціальні виплати – пенсії, стипендії, різноманітні допомоги, а разом з ними і вклади в Ощадбанк. І на цьому фоні - збільшення податків.
Продовжує доктор економічних наук, професор Олександр Савченко:
"50-54% податок на прибуток. Ви можете намалювати будь-яку цифру. Але ви просто не зберете ці податки. І так воно й сталося. Через три місяці зменшили ці податки. Хаос! По суті, більша половина українців опинилася за межею бідності".
У цей час розквітає популярний серед українців вид заробітку – човникарство. Багатьох тоді врятувала "кравчучка" - різновид ручного візка, що отримав народну назву на честь першого президента незалежної України. Через інфляцію люди масово втрачали роботу, і тому попит на "кравчучки" був шаленим. Двоколісний візок, який, до речі, за паспортом називався "Джміль", випускали на Київському підприємстві "Авіант" у кількості понад мільйон екземплярів на рік. Напевно, це було одне з небагатьох успішних виробництв того часу. Українці почали їздити за кордон вже на початку 90-х. Туди везли все, що залишилося в магазинах: електротовари, інструменти. А звідти намагалися привезти речі першої необхідності – одяг і взуття. Так і почав зароджуватися український бізнес під час кризи.
Руслана Артим – представниця покоління 1990-х. Зараз вона членкиня жіночої ділової палати та власниця бізнесу. А тоді жінка щойно закінчила навчання і намагалася знайти роботу, що було майже нереально на початку кризи. Родина не була заможною, батьки працювали на Львівському Інструментальному заводі, що мав договори про постачання продукції з усім союзом. Однак у 1990-х ситуація змінилася: продукція не реалізовувалася, а заборгованість перед працівниками була вже більше півроку. Згодом зарплатню почали виплачувати товарами, а потім скоротили робочі години. Продукція заводу була нікому не потрібною в умовах нової ринкової економіки.
"Люди були без зарплати, без роботи і трошки в депресії. І, як зараз, пам’ятаю: я разом з мамою в кабінеті директора другого хлібозаводу міста Львів, вулиця Східна з моїм "червоним" дипломом і з проханням – беріть спеціаліста на роботу. На жаль, він відповів: "Дорогенькі мої! Своїх не маю де дівати. Маю скоротити професіоналів, які по двадцять років випікають хліб." Чим займалися мої батьки? Човниковий бізнес. Відповідно заробітну плату на заводі давали частково обладнанням – інструментами. Везли інструменти. І це були долари! Перші долари, які з’явилися в нашій сім’ї. Це був човниковий бізнес, 90-ті роки. Польща".
Родина Руслани Артим згодом почала їздити і до Румунії та Угорщини. Там торгівля була жвавішою і купити можна було майже все. Однак був нюанс – великий рівень злочинності, що процвітав на тамтешніх базарах.
"Там крали шалено! Там треба було до себе прив’язувати усе, що ти хочеш продати, бо його могли у тебе вкрасти. Мала такий негативний досвід у Польщі. А такі були ще люди, які чекали, поки люди продадуть свій товар, щоб їх потім пограбувати. Для багатьох людей середнього достатку це була єдина можливість вижити, протримати свою сім’ю достойно. Тому що на той час вже розпочалася приватизація заводів і фабрик, комунального і державного майна. Мої батьки, звичайно, отримали ці свої сертифікати на частину того заводу. Їх одразу викупили за безцінь. Це було наше життя і наша боротьба у 90-х".
Чи не найважче було науковцям і людям мистецьких професій. Відсутність роботи і брак доходів призвели до того, що українська культурна еліта опинилася в злиднях. Багато хто ніяк не міг пристосуватися до нових умов життя, яке радше можна було назвати виживанням. Мама Людмили Калабухи, нині власниці трьох бізнесів, експертки з продажів та знаної громадської діячки, а тоді студентки, була однією з найпопулярніших театральних критиків колишнього СРСР, тато – відомий дослідник творчості Леонардо да Вінчі, професор філософії. У їхній родині на слово гроші взагалі було табу, бо ж на першому місці мистецтво. Однак із настанням кризи 1990-х ситуація змінилася.
"Заклади, у яких вони працювали, закрили, кіно не знімали, вистави не ставили. І ми знаємо безліч історій, як корифеї сцени працювали вантажниками і прибиральниками у продуктових магазинах. Приблизно те саме очікувало моїх батьків. Я була студентка-відмінниця зоологічного факультету Львівського університету імені Івана Франка. Стипендію мені не платили. Батьки без роботи. На всіх роботах, де я влаштовувалася, мені казали, що я прекрасна, але зарплати мені заплатити нема чим, бо "у нас міліція без зарплати". Жили ми виключно на пенсію діда. І ось настав момент, коли у нас реально не було на що їсти. У нас була дачна ділянка за містом, 17 кілометрів від Львова. Грошей на автобус щоб туди поїхати не було. І ось ми навесні з лопатами пішки йшли туди 17 кілометрів! Цілий день копалися в городі. І так само 17 кілометрів пішки йшли назад до Львова. У нас не було навиків роботи на землі. І єдине, що у нас там родило, це були кабачки. З тих пір минуло 30 років, я до сьогодні не можу їсти кабачки!"
Але на самих кабачках прожити важко. Тому згодом тодішня студентка Людмила Калабуха пристала на пропозицію подруги продавати прикраси. Дівчина ходила пішки від одного офісу до іншого і пропонувала вироби, бо мати захворіла на рак і вона була єдиною людиною, яка могла заробити хоч якісь гроші. Для професорської родини така діяльність доньки була справжньою ганьбою, хоч вона і рятувала сім’ю від голоду. Знайома постачала їй срібні прикраси із Польщі, що було досить непростим завданням для тодішніх бізнесменів. Згадує Людмила Калабуха.
"Не можна було у Польщі зупинятися ні в лісі, ні в полі. І ходили якісь страшні оповідки. Людей попереджали, що пильнує за тими, хто їде з грошима за товаром, українська мафія. Поляки продавали нашим підприємцям прикраси срібні без документів щоб не платити податків. Без бирок, без нічого. Надя ті прикраси везла. Вона їхала машиною з кумом в якийсь прикордонний ліс, знаходила дот часів Другої світової. В ньому вони якось це все спаковували. Вона мені розповідала, що над ними кружляли прикордонні гелікоптери. Прикордонники до них приїжджали на мотоциклах. Їх там перевіряли. Вони відкуповувалися. Тобто, щоб цей товар якось провезти, треба було пройти випробування, а потім стояти ось так на базарі і його продавати! Отак починалося українське підприємництво!"
А от на заході України ситуація була в рази краща. Дефіциту продуктів та голоду там не було, хоча все одно кризовий період давався взнаки – говорить доцент Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана Віталій Паздрій:
"У кожного була свиня, корова, птаство. Чіткий дефіцит м’яса, сиру кисломолочного, сметани, яєць. Тобто базових продуктів насправді не було. Плюс – були поля. Західна Україна у цьому плані трошки не показник. І чому? Тому що у нас право приватної власності існувало до 1939 року. А насправді до 1945 року. Моя бабця, яка ще жива, їй 88 років, пам’ятає де чия земля була, де наша земля була. У нас були колгоспи. Цей процес відбувався. Плюс – близькість кордону. Але, принаймні, з голоду ніхто не вмирав, це 100%. Я дивлюсь по своїх однокласниках – малий бізнес почав дуже сильно підніматися".
Однак у 90-х ще не було чіткого розуміння, як будувати бізнес. Тому українці вчилися на власних помилках. Не було стимулювання й підтримки від держави, яка сама потерпала від індустріальної та трансформаційної кризи. Важливу роль у сповільненні інфляційних процесів відіграло впровадження національної валюти – гривні. Серед пострадянських країн грошова реформа в Україні була впроваджена в останню чергу - до вересня 1996 року в обігу були купоно-карбованці. Проблема полягала в тому, що ця тимчасова грошова одиниця не виконувала в повному обсязі грошових функцій – не могла служити ні інструментом обміну, ні засобом накопичення, ні інструментом інвестицій. Тому була створена група розробників гривні, яку очолив український економіст, професор Анатолій Гальчинський. Працювали майже місяць в умовах суворої секретності під наглядом СБУ в санаторії "Конча-Заспа". Цікаво, що банкнотні купюри гривні були надруковані ще в 1992 році, а саму грошову реформу вдалося реалізувати лише в 1996-му. Серед усього іншого, цьому всіляко намагалася перешкодити російська агентура. Тоді її було дуже багато на території нашої держави.
Пригадує доктор економічних наук, професор Олександр Савченко, який у ті часи працював у команді розробників національної валюти України:
"Агенти Москви намагалися все заблокувати. Але нам вдалося випустити більш-менш нормальну партію валюти. Але цей непрофесіоналізм розігнав інфляцію, яка доходила до кількох відсотків на день. Тобто, ти зранку ідеш купувати хліб за 1000 купоно-карбованців, а вже під вечір коштує 1100. Ось така була інфляція. Відповідно й девальвація. Це була базова проблема чому не можна було зразу піти на гривню: випуск гривні досить дорогий, а вона б під час інфляції спалилася за кілька місяців. І саме тому дійшли висновку, що краще випустити купоно-карбованці, які спочатку частково заміняли радянський рубль. Тобто, безготівкові рахунки у нас були в рублях, а готівкові - у купоно-карбованцях. Але потім купоно-карбованець став справжньою валютою. І це завдяки Кучмі. Кучма пішов на цей крок і заборонив щоб рубль ходив на території України. І правильно! Я ж кажу, що інфляція вимагала друкувати все більше й більше цих купоно-карбованців. І вже не тисячі, а десять тисяч, п’ятдесят тисяч, сто тисяч! А, коли інфляція загальмувалася, і девальвація майже припинилася, ми зробили заміну купоно-карбованців на гривню".
Форми грошей – лише один із важливих аспектів тодішньої ситуації. І якщо монетарна політика молодої держави була досить вдалою, то економічну експерти вважають провальною. Саме фінансова, промислова, структурна політики і спричинили інфляцію та девальвацію. Середня заробітна плата українця в 1990-ті становила критичні 10-12 доларів на місяць.
Розповідає доктор економічних наук, професор Олександр Савченко:
"Неправильно зводили бюджети, неправильно фінансували, дефіцит. Помилки за помилками. І ми зараз по суті розплачуємося за 90-ті роки. Тоді розпродавалося все що можна, навіть армія. Путін вигадував борги. Ми віддавали гроші. Потім віддали стратегічні бомбардувальники за штучні борги, вигадані Путіним. Помилка на помилці. І за все треба платити".
Цікавий нюанс епохи 1990-х полягає у тому, що гіперінфляція по-різному впливала на тих, хто брав кредити. Бо брали кредити повноцінними грошима, а через певний час повертали ту саму суму, але вже знеціненими.
Говорить професорка економічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Тетяна Гайдай:
"Хтось навіть жартував, що брав кредит на побудову будинку, або купівлю автомобіля. А за декілька років повертав вже сумою, яка дорівнювала вартості, скажімо, сірників. І я знаю наших відомих політиків, які теж казали, що вони були економістами середньої ланки десь в науково-дослідних секторах, в якихось підприємницьких інститутах - відчайдушність була брати кредити в цих умовах - і вони вигравали. Фактично вони формально повертали, але вже такою знеціненою сумою, яка вже була невідчутна".
Розворот української економіки у бік стабілізації та зростання почався з середини 90-х. Хоча в стратегії економічного розвитку України 2000 року ознаки економічної стабілізації фіксуються лише в 1999-му.
Із налагодженням економічної діяльності в країні наприкінці 90-х поступово почав втрачати прибутковість човниковий бізнес. З приходом ринкової економіки у польських, румунських та угорських магазинах з’явилися дешеві китайські товари, а з ними було складно конкурувати. Активні підприємці-човникарі почали розбудовувати свої локальні бізнеси вже в Україні, спираючись на отриманий досвід. Хай там як, але чимало українців вважають кризу 1990-х кращим часом за життя в СРСР.
Говорить власниця кількох бізнесів, експертка з продажів Людмила Калабуха:
"Радянський союз це була настільки страшна держава, це була така в’язниця, коли за ініціативність, за підприємницький хист, за намагання покращити своє життя давали термін! І коли це зникло, люди самоорганізувалися. Просто ми найталановитіша нація. Нас нічим не візьмеш! Вони зрозуміли, що доля кожного в його руках, але ніхто, принаймні, не заважає. І наші люди почали брати все в свої руки і утворювати підприємництва, створювати робочі місця".
Чи дійсно економічна криза 1990-х була невідворотною подією в зародженні незалежної України? Чи можна було уникнути 10-ти років падіння економіки та швидше налагодити ситуацію в країні? Пояснює доктор економічних наук, професор Олександр Савченко:
"Коли розвалився Радянський союз у 1991-му, я був у Гарвардському університеті, Canada School of Government, ми розробляли там програму реформ для України. Там не лише для України, а й для Польщі, для Чехії. У цих країнах після колапсу Радянського союзу до влади прийшли молоді ринкові фахівці. Лише в Україні такого не сталося. У нас – тоталітарний застій. І тому там, де Польща пройшла складну ситуацію за один рік, нам знадобилося десять років. У нас не було шансів щось робити, люди були наївні, думали, що всі будуть допомагати, дружити, що Єльцин, чи Путін не обкрадатимуть Україну. Все було зовсім не так. Зараз, я міркую, нація прозріє".
Чому в 90-х Україна не пішла європейським шляхом, як Польща? Між країнами ще в радянську добу була принципова відмінність, яка пояснює різний вектор розвитку. Щонайперше, Польща мала досвід володіння приватною власністю, чого свідомо позбавили Україну набагато раніше – говорить доцент кафедри бізнес-економіки та підприємництва Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана Віталій Паздрій:
"Польща по суті до 40-х років чітко жила у капіталістичній економіці. Україна, на жаль, вже з 1917 року втратила приватний досвід. У нас не було цієї спадковості. Люди взагалі не розуміли що таке право приватної власності, а не цінні папери, коли розподіляли підприємства ваучерами! Бо право приватної власності є основа ринкової економіки. Нема його, все інше буде як стіни на піску. Другий момент. Просто банальний голод тих, хто мав можливість доступу до ресурсу. Тобто, завжди це все було державне, різко стало приватним. І це приватне можна було взяти в свої руки. Маючи силу, зв’язки, чом не взяти? Плюс, у нас банально не було політичної волі. Якщо об’єктивно, весь час були комуністи. Вони просто плавно стали жовто-блакитними, але потім перестали в це грати. І соціалістичне, комуністичне мислення державницьке - що все це треба приватизувати. До 1993-94 року у нас погано йшли усі реформи. Ми, насправді, втратили час. У Польщі такого питання не було. Там одразу все зрозуміли. Перше, була дуже згуртована нація. У нас в Україні солідарності не було. Був поділ на схід-захід аж до 2014, тоді все це нам вилилося. Потім ще й Кримське питання. Ми йшли постійно в хвостах".
Оскільки будь-яка криза – це завжди випробування, то в умовах пострадянської України плата у вигляді падіння виробництва, гіперінфляції та безробіття була неминучою. У світовій історії чимало подібних прикладів – наприклад, та ж революція, якою пишаються французи. Від штучно нав’язаного командно-адміністративного устрою Україна мала нарешті повернутися на орбіту загальної цивілізаційної епохи розвитку – на європейський шлях, який настільки ж непростий, як і теперішній шлях українців до мирного, вільного, незалежного життя на своїй землі.
