Антоніо Лукіч і виконавці головних ролей в його фільмі "Люксембург, Люксембург" Аміл Насіров та Раміл Насіров. Фото: ФБ-сторінка фільму
Ти народився в Ужгороді — і дебютний повнометражний ігровий фільм "Мої думки тихі" частково знімав там. Як би ти міг описати Ужгород? Як змінилося твоє уявлення про місто після зйомок?
Закохати людей у рідне місто — це, можливо, місія кожного кінематографіста. Хоч як пафосно, інакше не скажеш. Коли на Q&A мене питали про надмету цього фільму, я казав, що хотів привабити більше туристів у рідний регіон. Це було у 2019 році. А нещодавно я виступав на форумі "Re:Open Zakarpattia", де казав, що жоден фільм не привабить так багато людей, як небо без ракет і шахедів, — і, оскільки Ужгород страждає від цього найменше, людей приїхало дуже багато.
У мене абсолютно фантастичні враження від свого міста. Звісно, вони різні: я не схильний нічого абсолютизувати, тому бачу й негативні моменти, як-от утрату архітектурної цілісності, візуальну засміченість. Водночас Ужгород сповнений компактності, любові, гарних людей.
Я помітив, що Мукачево й Ужгород продають певне уявлення про Захід України: класне літо, сакури… Яке в тебе сформувалося уявлення про цей регіон саме через кіно, а не власні спостереження?
За допомогою кіно цікаво було помітити, підгледіти певні стики красивого і не дуже, як-от сакуру і смітник, що стоять поряд. Узагалі творчість має будуватися на подібних стиках, які визначають спостережливість автора. За допомогою камери ти ніби все бачиш — і красу, і потворність одночасно. Бачиш Божий задум у найбуденніших місцях. Насправді ми не так багато знімали в самому Ужгороді. Було завдання, яке впиралось у сюжет: Вадим хотів поїхати з України, а мама хотіла закохати його в рідні місця, і ми намагалися показати місто її очима. Вулиця Довженка, одна з найкрасивіших у світі, вид із мосту, сакури — стереотипні красивості. Але куди ж без них?
Тебе критикували за це зображення стереотипності на кшталт смітників?
Смітники — це не найстереотипніше. Навпаки, добре, що вони є і сміття не лежить просто на вулиці. Не критикували, бо Ужгород був лише частиною маршруту. Це взагалі нормально — розказувати історію про місця, які добре знаєш. Реальна історія про звукорежисера, який поїхав записувати звуки тварин, відбулася в Черкаській області. Я просто адаптував це під регіон, який, здавалося, добре знаю. Хоча й у школі, і зараз дуже часто почуваюся тут чужинцем, на жаль.
Розкажи, будь ласка, про досвід туризму. Пам'ятаю, коли виходив фільм, ти як режисер одним із перших запропонував подорожувати стежками своїх персонажів. Чи вдалася тобі місія врешті-решт залучити туризм в Ужгород через кіно?
Чув історію про людей з Японії, які, подивившись фільм, поїхали на термальні води. Я тоді так пишався: думав, якщо хоч один екзотичний турист опиниться на Закарпатті, місію виконано.
Для японців, напевно, сакура — не якась дивна річ.
Але побачити сакуру на незвичному тлі — наприклад, чехословацької чи української архітектури — уже доволі дивно. Здається, туристів таки вдалося залучити, і це класно. Ідея виникла після давньої поїздки в Берлін. Ми їздили пітчити "Мої думки тихі" й тоді захоплювалися фільмом "Good Bye, Lenin!". Було цікаво побачити в Берліні місця, де стрічка знімалася, ми там фоткались. Відтак я подумав, що, мабуть, комусь захочеться колись пофоткатись у місцях, де знімалися "Мої думки тихі". Фільм живе власним життям. Я навіть не почуваюся автором цієї історії, якщо чесно. Що більше минає часу, то більше задум трансформується, збагачується сенсами. Турфірми були зацікавлені зробити подорож місцями зйомок — там гарні краєвиди, варті того, щоб їх побачити.
Чи думав ти про туризм, натхненний фільмом "Люксембург, Люксембург", щоб люди відвідували Лубни, скажімо?
Не думав, але це відбувається. У Лубнах є краєзнавчий музей, і я обіцяв відправити їм речі зі стрічки, позаяк буде невеличка виставка. Мені подарували магнітик із фільмом. Там, звісно, не натовп туристів. Утім, люди з цікавості можуть поїхати в Лубни й побачити знайомі місця, які полюбилися їм саме з фільму.
Чому ти вибрав саме Лубни? Чи були альтернативні варіанти?
Ми шукали місто, яке пасувало б до суржику головних героїв. Оскільки кінематографісти за допомогою певних інструментів мають на меті вміло проманіпулювати людськими емоціями, то цілісна історія викликає більше довіри. У нас були хлопці на безальтернативній основі, які мали зіграти близнюків — вони були і прикольні, і талановиті, і з суржиком. І Лубни підходили. Ми дивилися ще на Ніжин та Миргород, проте Лубни співзвучні до Люксембургу. Тим паче я мріяв зняти щось у Лубнах давно, ще зі школи, коли вперше почув про це місце.
Яке враження про Лубни ти мав до зйомок — і чи змінилося воно після?
Коли мені було 12 років, ми їздили з Ужгорода в дитячий табір біля Херсона. Здавалося, мене складно здивувати якимсь діалектом, але я вперше почув незвичні слова — "хадить", "гаварить", "балить" і тому подібне. Неодмінно додавалися матюки. Я поцікавився, звідки ті цікаві хлопці родом, і вони сказали, що з Лубен. "Місто Лубни, — подумав я тоді, — колись я до вас обов'язково приїду". І це сталося, коли ми з командою шукали місця для зйомок.
Як ти працюєш із менеджером з пошуку локацій? Напевно, він з'являється вже на стадії, коли проєкт більш-менш сформовано. Які вказівки ти даєш, щоб знайти потрібні місця?
Найголовніша вказівка — щоб історія підсилювалася за допомогою локації. Якщо, наприклад, герой живе у квартирі, то вона має збагачувати історію деталями, має щось додавати. Скажімо, якщо у нас високий герой, то, звісно, квартира мусить бути маленька, в якій йому незручно, бо всі мої фільми — про незручність. Залежно від задуму локейшн-менеджер шукатиме певні помешкання. Приміром, для "Люксембург, Люксембург" ми шукали маленьку, тісну, небагату квартиру з червоними стінами. Червоний — агресивний колір Колі, нашого героя. Однак є певні моменти з точки зору продакшну. Якщо квартира нам дуже подобається, але розташована далеко від місця, де знімаємо попередню сцену, то ми її не розглядатимемо, бо незручно переїжджати. Це умови зйомок з дуже обмеженими бюджетами.
Для "Моїх думок тихих" у нас мав бути багатий стіл при бідних стінах. І ми шукали будинок зі скромним оздобленням, де виграшно виглядатимуть такі продукти як пармезан, салямі, оливки. На цьому стику ми будували сцену. Крім того, це мав бути будинок діда: дім, де все тримається на скотчі або ізоленті, все підмотано, підв'язано, і в цих підмотках є зв'язок з історією, що там відбувається.
Режисер — це фільтр реальності. Коли локейшн-менеджер бере сюжет, ти його брифуєш — означуєш, що саме потрібно. Надходить мільйон фотографій, і ти фільтруєш, які подобаються, а які ні — не спираючись на "я так хочу" чи "я так бачу". Так роблять бездарні нераціональні режисери. Раціональні запитують себе: як це підсилить мою історію, як додасть змісту? Якщо додає, дивишся наживо й потім затверджуєш конкретну точку, з якої зніматиметься кадр.
Наша кіноіндустрія зосереджена на зйомках у Києві, адже так дешевше і зручніше. І тут український режисер їде в Люксембург, щоб знімати там. Чи не розглядалася можливість знайти схожі локації в Україні?
Під час промотуру, коли ми їздили Україною і представляли "Люксембург, Люксембург", пощастило побачити міста, яких я не бачив раніше — наприклад, Кам'янець-Подільський. Майже кожну зустріч із глядачами я починав із того, що, мовляв, якби опинився у вашому місті до написання сценарію, обов'язково знімав би люксембурзьку частину тут. Частково це правда, адже не можна повністю відзняти Люксембург у Кам'янці-Подільському, але якісь частини — так.
Як ти досліджуєш говірку регіону, в якому знімаєш? Щодо "Люксембургу, Люксембургу" з'ясували, а для решти фільмів — це починається зі сценарію чи згодом пропрацьовуєш уже з акторами?
Те, як говорить мій герой — перше питання, бо в цьому все. Це визначає, звідки він, скільки йому років, яке життя він живе, чи говорить він тихо, чи голосно, чи має якісь слова-паразити, чи він з маленького містечка, чи з великого. Звісно, коли знаходиш акторів, повністю переписуєш сценарій, адаптуєш його на репетиціях, бо написане тобою стикається з реальною людиною, змінюється і збагачується. Зйомки і робота над постановкою фільму — це постійне збагачення історії правдою, яка в результаті викличе у глядача довіру.
У тебе одна з найпомітніших масовок у фільмах. Розумію, це більше робота кастинг-директорки Алли Самойленко, але чи важливо для тебе, щоб усі актори були саме з того регіону, де знімаєш? Згадується, наприклад, "Мої думки тихі" і сцена з прикордонниками: здається, такого не вигадаєш з акторами, які не живуть у цій місцевості.
Ясна річ. Якщо герой говорить, важливо, щоб він був із правильного регіону. Якщо мовчить, то не важливо.
Тобто ти вибираєш лише за мовою, якщо потрібно?
Якщо потрібно, так. У наступному фільмі, над яким ми працюємо, я ще не визначився, звідки головна героїня. Коли визначусь, історія стане кращою, бо відпаде все випадкове. По суті, зробити фільм — це взяти життя, викинути звідти випадкове й нудне і загострити його до максимуму конкретики.
До речі, про твій третій фільм: позаяк це міжнародний проєкт, чи є в тебе локація мрії за кордоном?
Немає поки. Оскільки частина нової історії відбуватиметься в Ірландії — а я погано знаю ту реальність, був там усього 2-3 дні — наразі беру все з фантазії та з інтернету. Як Джеймс Чейз писав у своїх детективах про Америку, де ніколи не був, приблизно так я нині пишу про Ірландію.
Напевно, тут можемо говорити про фантазію, сформовану через кіно. Які фільми ти дивився, де була Ірландія?
Мабуть, усі фільми Мартіна Мак-Дона. Знаю, якісь частини "Гаррі Поттера" знімали в Ірландії. Коли пишу новий сценарій, постійно уявляю два фільми — ділюся по секрету: "Гаррі Поттер" і "Сутінки" з Крістен Стюарт та Робертом Паттінсоном.
Чи уявляєш ти, що Ірландію можна зняти в Україні?
Якщо в Кам'янці-Подільському — думаю, можна. Мене він вразив, по-перше, фірмовою бруківкою, а по-друге — схожістю на Ужгород. Ціную такі міста.
Я б хотів іще згадати серіал "Секс, інста і ЗНО". Ти знімав його у Вінниці — чому саме там?
Я хотів надати цій історії конкретики. Не думаю, що там вдалося зробити місто частиною історії, бо існували серйозні обмеження і в бюджеті, і в часі.
Що потрібно, щоб зробити місто частиною історії?
Важливо там знімати. От серіал "Пуститися берега" ("Breaking Bad"): його місце зйомок, здається, визначилося обсягом податків, які регіон повертає кінематографістам, тобто було дуже вигідно там знімати. Вінс Ґілліґан адаптував історію з Лос-Анджелеса на Альбукерке — і воно стало частиною драматургії, стало героєм.
Ти знімаєш багато реклами. Як велика війна впливає на вибір місця зйомок і як змінилося кіновиробництво з повномасштабним вторгненням?
Дуже змінилося. Звісно, є місця, де не можна ні знімати, ні ходити; уночі теж не познімаєш. Мабуть, це незначні перепони, адже, якщо є задум, його можна реалізувати. Власне, реклами зараз знімається небагато, ця індустрія теж у поганому стані. Реклама — спосіб емоційно донести інформацію, там працюють відважні люди, професіонали своєї справи. Мрію, щоб кіно знімалося б за такими ж принципами, як реклама, де немає нічого випадкового. Я поважаю рекламу. Нещодавно зізнався другові: якби я знімав лише кіно, моя сім'я не мала б що їсти. Кінорежисер, навіть успішний в Україні — це доволі сумне життєве становище. Добре, що є реклама, якась нормальна робота. Кінорежисер із двома повнометражними фільмами — це просто ніщо, не можеш у магазин сходити.
Як ти ставишся до реклами в кіно — маю на увазі продакт-плейсмент? Зрозуміло, він стає поширеним в Україні, бо немає інших джерел фінансування. Як ти на це дивишся?
Є певна міра. Є талановитий продакт-плейсмент, не дуже нав'язливий. Через рекламні бренди найлегше показати, як минає час. Згадай, як показані бренди, наприклад, у фільмі "Космічна одіссея" Стенлі Кубрика — одразу все зрозуміло, коли бачиш етикетку "Кока-коли" з 80-х і сьогодні. Щодо продакт-плейсмент є чимало позитивних моментів.
Чи може український кінематограф прожити без реклами і продакт-плейсмент?
Знаючи, про які суми мова — думаю, що так, принаймні станом на сьогодні.
Хочу зачепити тему кіно, що знімалося на території України за радянських часів. Виникає етичне питання: що нам робити з цими фільмами? Багато стрічок фіксують деякі пам'ятники, ландшафти, місця, яких уже не існує. Що робити з радянською спадщиною, особливо якщо там зіграли актори, які донині живі й проголошують себе представниками "русского міра"?
Коли я даю лекції про сценарії, запрошую зазирнути в музей радянського фільму, скажімо, Отара Іоселіані чи Георгія Данелії — грузинських режисерів, які знімали в системі радянського кіно. Що вже казати про того ж Довженка. Якщо мені важливо навести приклад, можна створити історію про те, як його осмислити. Мені все-таки йдеться про осмислення минулого, бо не можна просто взяти й викреслити те, що було. Розумію, що суспільство поляризоване щодо цієї теми, але, можливо, натхненники поляризації не бачили жодного фільму. Таке саме питання, зокрема, щодо Кіри Муратової. Ми тоді залишимося з двома-трьома історіями, які вкладаються в концепцію "правильного" фільму. Однак були й "неправильні" стрічки, і це треба осмислювати. Тож на лекціях я запрошую в музей кіно, знятого в тоталітарній системі, щоб подивитися, як тоді робили, і заохочую доходити висновків.
Тобто, по суті, ти пропонуєш додавати контекст до цих стрічок: отака була епоха, отакі труднощі доводилося долати авторам фільмів?
Велика трагедія сьогоднішнього суспільства стосується соціальних мереж, адже людству подарували інструмент дуже небезпечної комунікації — коли людина, яка в житті прочитала дві книжки і не здобула освіти, має мільйон підписників і експертну думку. Це велика біда, що такі індивіди впливають на маси — зокрема, можуть поляризувати спільноту щодо тем, які ми зараз обговорюємо. Наводячи приклад фільму, який я вважаю доречним згадати, додаючи необхідний контекст, — це тверезе осмислення. Звісно, захоплюватися, ставити за взірець не варто, мова геть не про це.
Ти згадав про Кіру Муратову. Пам'ятаю, за твоїм запитом на "Київському тижні критики" показували її стрічку.
Це було давно, коли ще було можна. Сьогодні я б так не ризикнув.
Чому?
Мав би сумніви. Тут питання якості і доречності: не можу сказати, що ці фільми неякісні — але, можливо, недоречні. Вони провокуватимуть на негатив людей, які й так страждають багато від чого. Це просто не на часі.
Запитання на фінал: в якому місті чи області ти хотів би зняти кіно? Окрім Кам'янця-Подільського, можливо, є ще якийсь варіант, включно з нині окупованими територіями?
За останній час я багато був у Харкові. Думаю, це місто дуже заслуговує на класну, якісну, потужну історію. Інша річ, що людям, які там живуть, зараз точно не до кіно. Коли ми знімали кліп для гурту "Жадан і Собаки", я відчув, що, можливо, речі на кшталт зйомок зараз дратуватимуть. А в майбутньому зняти щось про цей регіон було б напрочуд цікаво.
Через архітектуру?
Він провокує і подразнює творчі емоційні рецептори. Не знаю, як це пояснити. Через розміри, історію, сьогоднішній стан, людей — носіїв цієї історії, певну контроверсійність…
Пригадую, Аґнєшка Голланд у "Ціні правди" показала Держпром у незвичному ракурсі, його ледве можна було впізнати. Ця будівля, як ми знаємо, постраждала внаслідок нещодавніх обстрілів — це до теми, що кіно як документ може зафіксувати речі, яких потім не повернути назад.
Це правда. Кіно справді документує не лише стан архітектури, а й емоційний вимір. Коли не знімаємо кіно, ми не ведемо розмову з наступними поколіннями. Загалом мало хто сьогодні живе з думкою про те, що буде років через 50 чи 100, особливо щодо кіноіндустрії. Кіно — це завжди розмова між поколіннями, спроба поєднати минуле з теперішнім, а теперішнє — з майбутнім. Коли ми його не створюємо, втрачаємо зв'язок із нащадками.
