Юрій Сиротюк. Фото: facebook.com/Yuriy Syrotyuk (Юрій Сиротюк)
"Гірше війни з Росією може бути лише мир із Росією"
Юрій Сиротюк є автором терміну "Революція Гідності". Історик, правник, політик, був народним депутатом та організатором проєкту "Бандерівське читання", заснував аналітичний центр "Українські студії стратегічних досліджень", що займається аналізом безпекових питань.
Сто років тому ми пережили трагедію, коли бездержавна нація могла отримати державність, які і всі сусідні нації. Тому що кінець ХІХ і початок ХХ століття ― це була епоха становлення національних держав у Європі, адже імперії падали. Ми таку нагоду отримали у 1917 році, але втратили її. Сьогоднішні війна ― це та ж сама війна з тим самим ворогом, бо ми живемо в умовах незакінченої столітньої української національної революції. Щойно українці виходили на революцію ― Москва нападала. У 2014 році Росія напала, бо Україна стала занадто українською. Сто років тому ми програли, бо були одурманені вірусом соціалізму, що всі пролетарі всіх країн мають бути єдині, що армії не потрібні й українське керівництво армію розігнало. А Росія вважала, що першим завданням більшовицького перевороту є знищення України. І поки ми в Києві сварилися, у грудні 1917 року з Білорусі війська Муравйова пішли на Україну ― по залізниці, через станцію Крути. А з часів Мазепи є така річ, що ми "самі себе звоювали". Тому я маю таку думку, що гірше війни з Росією може бути лише мир із Росією, і ми завжди програвали в результаті внутрішнього фронту. Зараз я кілька днів у Києві і маю таке внутрішнє відчуття, що нам не треба зупинятися стріляти, маємо продовжувати бій і максимально намагатися знекровити Росію.
"Поки ми можемо вбивати московитів, то ще маємо шанс нашу столітню революцію закінчити"
Зараз ми перебуваємо на Часовоярському напрямку, село Іванівське. На одному з будинків я побачив прапор, дуже схожий до нашого, але з білою стрічкою посередині. Наші хлопці по 160 днів були в оточенні, це така міністалінградська битва, на місці цього села нічого не лишилося. У повному оточенні ми воювали проти 4-ї окремої мотострілкової бригади полку спеціального призначення "Ахмат". Але я чітко розумію, що цих бурятів та якутів погнали на війну злидні, і ми воюємо з Російською імперією. Коли московити починали, рахунок був сто до одного, у нас не було шансів. Але наш успіх ― у єдності української нації, це воля та віра в перемогу. Нам треба йти вперед, бо не буде куди вертатися назад. Поки ми можемо вбивати московитів, то ще маємо шанси нашу столітню революцію закінчити. Тож головний урок ― зберігати синергію суспільства.
"На твоїх очах людина виростає у мегавоїна, не маючи військової спеціальності"
У 5-ї штурмової бригади цікаве гасло ― "На вістрі списа".
Ця бригада сформувалась у перші дні війни. Полковник Павло Паліса ― офіцер нової формації, який навчався в Америці. Коли почалася війна, він приїхав в Україну і почав формувати з нуля полк, вирішив робити його на натовських стандартах та на досвіді козацьких полків, такого собі козацького "спецназу". Спочатку у нас був кістяк добровольців, ми мали свої правила. Ми щоранку бігали. Інші грали в карти, а ми вчили тактику. Увечері на березі Дніпра я читав лекції для охочих про російсько-українські війни. Бо людина має розуміти, за що вона може віддати своє життя. Суть цієї війни ― не пояснена. Люди дивляться "експертів", але якщо тобі постійно кажуть, що все погано, чи захочеться тобі воювати? Я не розумію людей, які постійно кидають цю "зраду" в полум’я. Чи допомагало воно за Хмельницького, за Мазепи, за Петлюри? Мільйон речей робилося не так. Хтось хоче розказати, як треба воювати? Іди воюй. Люди не народжуються воїнами-героями. Є багато показових людей, вони ходять стрункі, з орденами, але у воєнній ситуації проявляють себе по-різному. А є тихі й мовчазні хлопці, які починають робити дива. У мене був побратим, він зараз у полоні, війна ― це не його, такий мовчазний і боязкий, він зламався у перші дні війни, шукав, як цього уникнути. Я йому казав: "Друже, йди зі мною і роби, як я. Я ― колишній народний депутат, недоторканний, депутати не вмирають. У мене домовленість із Путіним, я не приїхав на війну помирати". І той хлопець почав їздити зі мною на позиції, а з часом каже, мовляв, давай, я буду стріляти з гранатомета. Колись під Іванівським ми добу вели вогонь, гранатомет червонів, і мене просто вирубило. Ми сиділи в окопі, де валялись трупи московитів. І цей героїчний хлопець сам стріляв, а потім отримав золотий хрест. Інший приклад. Є у мене сусід Олексій, наші діти ходи в один клас на Лісовому масиві. Коли почалося вторгнення, він приходить і питає, куди будемо втікати. Я йому кажу: "Куди втікати? Московитів будемо валити!". І цей простий прораб Льоха із Києва зараз у нас командир протитанкового взводу і має позивний "Льоха-війна". Він будь-яку бойову позицію перетворить у фортецю, наносить туди купу вогневих засобів. На твоїх очах людина виростає у мегавоїна, не маючи військової спеціальності.
У нас є певні внутрішні правила, за якими ми живемо. Це стосується, наприклад, української мови, вітання в армії. Мене тіпає, коли у нас вітаються російським "Бажаю здоров’я", це кальковане царське вітання. А ми завжди вітаємося "Слава Україні".
"90% часу витрачаю на ідеологічну роботу, розповідаю про російсько-українські війни"
Національна визвольна війна ― це найбільша справа для будь-якого чоловіка. На початку повномасштабної війни я був спершу на Оболоні, потім частина свободівців поїхали на Ірпінь-Бучу, а частину кинули на північ, де вихід до Сумської траси. На війну пішов я, сусід Льоха, сусід Василь із Букрина, мій син Святослав і мій похресник Богдан. 24 лютого мій малий так дивився мені в очі, що коли я його з собою не візьму, це буде найбільша зрада для дитини, адже він весь час виховувався у козацьких таборах. Зараз ми вже три роки живемо у ритмі, що ми ― солдати, а тоді все було інакше. Святослав зараз в університеті, закінчує навчання. Коли ми пішли у військкомат, його не хотіли брати, бо йому ще не було 18 років. А тепер він прийде після військової кафедри офіцером. Я бачу, що важко міняти армію знизу, працює лише твій особистий авторитет. Зараз я головний сержант роти, можу давати накази будь-якому солдатові, але ці накази нічого не важать, якщо ти не є авторитетом. 90% часу я витрачаю на ідеологічну роботу, просто спілкуюся, розповідаю історію, описую російсько-українські війни, тому що має бути якась мотивація. Бо люди не знають історію ні своєї родини, ні свого краю.
Якби у нас було хоч трошки історичної пам’яті, а при владі були б люди, які хоч трошки вчили історію, то вони знали б, що Третім Універсалом Центральної Ради Східна Слобожанщина, Воронежчина та Курщина, етнічні українські землі, були включені до складу наших кордонів. А Четвертим Універсалом ці землі були визнані незалежними. Берестейським мирним договором у лютому 1918 року Українська держава в таких етнічних землях визнана європейським співтовариством, і московити підписали цю угоду, визнавши, що Суджа ― це Україна. А потім ці ж московити Суджу незаконно анексували, і згодом українці писали листи, видавали газети, до речі, з 1992 року виходила українська газета на сході Воронезької області. Наші солдати зараз прийшли туди, почули українську мову і здивувалися.
Немає нічого гіршого, ніж переживання за своїх побратимів
Що найстрашніше для тебе на війні?
Втрачати побратимів ― це найстрашніше. Посилати когось на завдання, він іде й не виходить на зв’язок. Коли ти йдеш, то мусиш робити, мусиш виживати. А коли йде товариш, ти рацію слухаєш ― а там невідомість. Я зараз головний сержант роти. Інколи, перебуваючи на пункті управління, мушу ухвалювати рішення по рації, наступати чи відступати. Немає нічого гіршого, ніж переживання за своїх побратимів. Ми жодного разу не відмовлялися від жодного бойового завдання. Були в Соледарі, у Бахмуті. Коли ми відбили позицію, я нарахував 43 трупи московитів, а було літо, трупи розкладалися... Дуже запам’ятовуються моменти, коли ти врятував людину.
"Дуже хочу, щоб суспільство повернулося до стану 2022 року ― дорослого суспільства супероб’єднаних людей"
У нас одна мрія на всіх ― перемога.
У мене мрія ― завоювати світ. Тобто помандрувати по світу. Але зараз треба трохи повоювати, зціпити зуби. Найбільше нас починають бити не спереду, а в спину. Але треба триматися. Маю таке відчуття, що цей рік ― рік "чорних янголів", і московитам може прилетіти так, що ми навіть не уявляємо. Треба бути готовими ту гідру добити. Якщо ми Москву не доб’ємо, війна не закінчиться. Як іти в бій, якщо ти будеш думати, що війна не закінчиться і перемоги не буде? Коли ти дивишся вперед, програти неможливо. Я дуже хочу, щоб суспільство повернулося до свого стану 2022 року, коли це було доросле суспільство супероб’єднаних людей. Поки українська нація почуватиме себе єдиною, нас ніхто не переможе.
