Фотоколаж із відкритих джерел
Цей день – нагадування про те, що російсько-українська війна триває вже 11 років
Сьогодні ми вшановуємо пам'ять загиблих під Дебальцевим. Розкажіть вашу історію і вашу участь в боях за Дебальцеве.
Насамперед, дякую за те, що ви згадаєте ті події. Це – можливість згадати не лише тих хлопців, які не повернулися чи були поранені. Це ще й нагадування про те, що російсько-українська війна триває вже 11 років. Саме дебальцевський плацдарм – це розмова про героїзм наших захисників і захисниць, які тоді воювали. Наш підрозділ з вересня 2014 року був в районі села Чорнухине. В той час в світі відбувався Мінськ-1 – перемовини в Мінську між Україною, іноземцями та РФ. Пам'ятаю, як російський генерал Лєнцов в супроводі ОБСЄ говорив нам тоді, що домовленості вже є, і цій війні кінець. А в лютому 2015 року, коли був вже Мінськ-2, цей же генерал був вже командувачем так званої "ЛНР" в цивільному одязі. І всюди на російських каналах його показували не як військового, а як цивільного. Ми тоді отримували різні смс-повідомлення від окупантів, в яких нам пропонували здатися і говорили, що навколо одні росіяни. Ми, звісно ж, не вірили всім цим маніпуляціям.
Росіяни не очікували такого шаленого опору
Тоді дуже добре відпрацювала українська артилерія по скупченнях російських військ. У нас було завдання не дати просунутися росіянам. Для того, вони не вийшли і не захопили на той час Артемівськ, зараз це Бахмут, а також Краматорськ. Далі була дорога на Харків. Наші втрати були заради втримання від ворога кожного метру нашої української території. Насправді росіяни не очікували тоді, що з нашого боку буде такий шалений спротив. З їхнього боку там були десантники з Бурятії, "вагнерівці", кадирівці та інші підрозділи. І тоді ми вкотре пересвідчилися, що росіянам вірити не можна. В медіа постійно звучали російські маніпуляції.
Історії, які вражають
Хочу згадати кількох хлопців, які зазнали тоді тяжких поранень, але їхні історії вражають. Першим хочу згадати Вадима Свириденка, який втратив всі кінцівки, потрапив в полон, згодом його повернули. Зараз він вже пройшов повне протезування. Також хочу згадати хірурга Олександра Зазалюка, по якому декілька разів проїхав танк. Але він вижив, і попри те, що втратив руку, зараз продовжує службу. І таких випадків можна згадати багато. Ці хлопці, ці дівчата завжди знали, що все одно перемога буде за нами. І зараз теж ми в це віримо.
Ми 16 лютого відзначали День військового журналіста. І в цей день ми також згадуємо загиблих військових журналістів. І цю дату обрали не випадково. В цей день, 16 лютого 2015 року під Дебальцевим загинув військовий журналіст Дмитро Лабуткін. Йому було 28 років, і він був першим загиблим військовим журналістом.
10 років тому війна була зовсім іншою
Які уроки ми винесли з тих подій? Який досвід отримали? Як ви оцінюєте тезу Генштабу про те, що виведення українських підрозділів було тоді однією з найскладніших операцій української армії?
Тоді у нас було дуже мало інформації. 10 років тому війна була зовсім іншою. Тоді не було безпілотників, було дуже погано зі зв'язком. Ми були обмежені в доступі до реальної інформації щодо того, що відбувається. Ми отримували наказ, і підрозділ його виконував. Ці люди втримували позиції і робити все можливе, щоб захистити Україну. Щодо залишення Дебальцевого, дійсно під час бойових дій дуже важливо розуміти, що найважливіше – це життя. Життя солдата, сержанта, офіцера. І кожен командир повинен співставляти ту ситуацію, яка є, і зберегти свій особовий склад. Якби в тій ситуації не було відходу українських підрозділів, наші втрати були б набагато більшими. Ворог переважав і зброєю, і кількістю. Українці зробили все для того, щоб в той час, коли були переговори, втримати максимальну кількість території. Це було непросто.
Костянтин Вінніченко. Фото: hromadske.radio
Щодня о 9-тій згадуйте тих, хто віддав життя за Україну
В районі дебальцевського виступу в лютому російські терористичні війська стягнули понад 19 тисяч осіб, а безпосередньо в районі Дебальцевого наших військовослужбовців було 4 тисячі 700.
Ви маєте рацію. І потрібно не забувати, що цей плацдарм дуже вузький і довгий, відтак логістика була дуже ускладнена. Постачання боєприпасів і всіх необхідних речей було теж дуже ускладнене. Це була боротьба на виживання. Це був героїзм. В кожному місті є свої стели пам'яті хлопцям, які там загинули. Сьогодні там збираються і родини полеглих, і ті побратими, які зараз вже не виконують бойові завдання. Але я хотів би нагадати, що не лише сьогодні, а кожного дня о 9 годині ранку ми маємо зупинятися і згадувати про всіх, хто віддав своє життя за Україну, за те, що ми з вами живі.
Як змінюється почуття патріотизму після пережитого в таких боях?
Воно збільшується. Коли ти вижив, у тебе з'являється зобов'язання перед тими, хто не повернувся. Ти не маєш про це мовчати. Я киянин. І мене запрошують в ліцеї, в школи для того, щоб я розповів підліткам про те, що відбулося, про свій бойовий досвід, про те, з чого почалася війна. Я нагадую про перших військовослужбовців, які загинули. Я розповідаю про Сергія Кокуріна, першого українського військовослужбовця, який загинув від кулі діючого військовослужбовця РФ. Ми не просто так маємо це пам'ятати. Це розуміння того, що ми постійно живемо поруч з сусідом, який хоче нас знищити. Ця боротьба назавжди.
Люди, які пережили війну, мають змінювати нашу державу
Ви зараз займаєтеся зокрема ветеранською діяльністю. Які виклики нині стоять перед ветеранами, які інтегруються в мирне життя?
Зараз, як ніколи, ветерани, які повертаються після участі в бойових діях, повинні заходити на ті посади, від яких буде залежати доля України. Люди, які пережили війну, мають змінювати нашу державу. Ми всі повинні реагувати, коли державі складно. І ми це робили добровольцями в 2014 році. Ми робили це в 2022. Зараз я теж служу. І коли я повернуся в цивільне життя, я теж буду брати участь у всіх можливих змінах для нашої України.
