Мене звуть Артур Петров. Я стендап комік, сценарист, батько, українець, чоловік коханої дружини.
Для мене перший день вторгнення почався за компом. Я сидів всю ніч перед монітором, читав новини, готувався. Я працюю в масмедіа і оця звичка читати багато новин, вона є, тому я просто чекав. Почув вибухи і зрозумів, що почалося. Я пішов будити дружину. У нас були зібрані тривожні рюкзаки, цим дружина займалася. Але ми вирішили поки що залишатися вдома. Поснідали, почали обзвонювати родичів, я пішов у супермаркет набрати їжі.
Повертаюся, а дружина по зуму матюкається і свариться дуже сильно зі своїми родичами із Севастополя. Ми з нею вже 20 років разом, але я вперше почув від неї матюки. Її бабуся, яка живе в Севастополі, почала розмову зі слів: «Да ета нєнадолга. Вас асвабадят і всьо будєт нармальна». Ну, більше вона нічого не встигла сказати, по суті.
Пам'ятаю дивний момент, коли друг кинув відео, як летять гелікоптери над Дніпром. Питаю: «Де ти це побачив? Звідки відос?» Він каже: «Ти приколюєшся? З вікна зняв». А він у Вишгороді живе і побачив це зі свого вікна. Тоді вже страшно стало. Я живу на Оболоні, це північ Києва. Почали з'являтися ці новини про ДРГ, про те, що якісь групи прорвалися. Ми вирішили, що поїдемо до сестри моєї дружини на лівий берег у приватний сектор.
У якийсь день ми йдемо з одним з родичів у магазин, а продавчиня до мене придивляється і запитує: «Це ви там висите на стовпі як диверсант?» І тут я розумію, що нічого не знаю про цей приватний сектор, навіть не пам'ятаю номер будинка. І це максимально дивно виглядає. Ми вийшли, а біля нас зупиняються машини, мотоцикли підʼїжджають. Я повертаюсь, а на стовпі висить оголошення про розшук диверсанта і фотка роздрукована чорно-біла на принтері – і там тупо я. Це була максимально схожа на мене людина з такою ж бородою, такими ж окулярами, з таким же капелюхом. Все, я розумію, чому вони так всі реагують. Ми пішли в тероборону пояснювати, що все нормально. Якщо чесно, на стресі не було якоїсь паніки, але досвід був цікавий.
Ми багато виступаємо перед військовими, в клініки їздимо, в частини. Я помітив таку штуку, що коли ти приїжджаєш до військових і перед виступом ви спілкуєтесь, пережартувати військових взагалі нереально.
Вони жартують про те, про що нам не можна. І у них достатньо такий чорний гумор. Я розумію звідки це. Гумор – це захисна реакція мозку на якусь супер страшну стресову ситуацію. Це як в Гаррі Поттері. Якщо тобі страшно, треба це висміяти. Щоб перемогти свій страх, треба його перетворити у щось смішне для тебе. Мабуть, тому у військових дуже-дуже чорний і дуже смішний гумор.
Свій емоційний стан я би назвав трішки розфокусованим. От чесно. Дуже важко концентруватися на чомусь, дуже багато інформації. Відмовитись від цієї інформації ти не можеш, здається. Я якось відписався від усіх телеграм-каналів, а потім все одно до дружини бігав і питав, які новини. Все одно ти якось мусиш за цим стежити.
Я помітив, що за оці три роки жодного разу не зміг подивитися фільм з першого разу, не витримую сфокусуватися на півтори години на якійсь історії. Потім вичитав у психолога, що треба читати книжки. Щоб ви розуміли, я за три роки почав читати п'ять книг і жодну не дочитав.
Я сценарист, якось ми з другом розробляли серіал. Він мав називатися «Розфокус». У нас був герой – військовий журналіст. Через ПТСР він не міг сконцентруватися ні на чому. Мала статися якась стресова подія, щоб він був у фокусі. Мені здається, ця проблема у легкій формі є зараз у всіх українців. Але в моменти ось цієї стресовості ти збираєшся і робиш те, що потрібно.
Ти можеш цілий день бути в розфокусованому стані, розібраний, в депресії, а увечері в тебе концерт на 400 людей, треба бути веселим, віддавати енергію, бо це великий благодійний концерт «Підпільного» – і ти збираєшся і робиш.
