Я дядя Женя, стендап-комік, резидент «Підпільного Стендапу», свідомий громадянин і активний українець.
Почну здалеку. У мене дуже тривожна дружина. Її непокоїть все, навіть чи правильно припаркована наша машина у дворі. Вона може опівночі сказати, що треба піти перепаркуватися, щоб гілка на машину не впала.
В ніч повномасштабного вторгнення вона дуже пізно заснула, тому що читала новини: «Тут пишуть в інтернеті, що росія нападе. Ось Путіна пресконференція, він дав наказ». Я її заспокоював, бо треба поспати, завтра на роботу. Нарешті десь о другій ночі ми вже заснули. І раптом вона мене будить і каже: «Там вибухи за вікном». Я не повірив, а потім чую вибух і бачу спалах за вікном. Єдина думка була на той момент: треба врятувати дитину. У нас маленька дитина, тоді її було три рочки. Було дуже страшно, тому що руйнувалося все життя – соціальне, робоче, особисте. У тебе є мрії, плани, які будуть зруйновані. Я розумів, що все, що залишилося від мого життя, вмістилося у маленькому рюкзаку. Ми виїхали з Києва і потрапили у величезну пробку на Житомирській і Одеській трасах. І ти розумієш, що цього всього не має бути. Так виглядає пекло.
Як я жартую зараз на стендапі, в цей момент я вирішив відмовитися від російської мови назавжди. Я навіть всю російськомовну літературу здав, була акція «Міняємо російську культуру на танк». Я здав все, навіть іноземних авторів – Марка Твена, наприклад, і ОʼГенрі. Це американські автори, просто вони були у перекладі на російську. Пам'ятаю, колись дуже радів, що мені вдалося купити ці книги, бо в радянські часи це було важко. Але я вирішив навіть відмовитися від них. Хочеш із задоволенням прочитати ОʼГенрі, значить, треба чекати, коли з'явиться український переклад. Хочеш, щоб ОʼГенрі був у твоїй бібліотеці? Перекладай, видавай. Це не так складно, як здається.
Пам'ятаю, що перші три або чотири місяці волонтери скаржилися, що уповільнилася робота Нової пошти. І це дуже заважало відправляти на фронт потрібні речі. Я за два тижні після початку повномасштабки дуже сильно захворів. Смертельно небезпечно. Роздуло ногу, вона стала втричі більше, ніж треба, я не міг ходити і потрапив у лікарню. Там я мав час допомагати в комунікації між магазинами і покупцями. Подзвонив знайомий: «Знайди в гуглі, у кого можна купити 40 л мастила для зброї. Хлопцям немає чим чистити. Не встигають підвезти або на складах немає». Я сидів по декілька годин, шукав магазини, зідзвонювався, домовлявся про доставку, щоб військові могли продовжувати робити свою роботу.
В середині травня мій стан стабілізувався, я почав одужувати, дружина з дитиною повернулися в Україну з Румунії. Тоді мене запросили взяти участь в стрімі «Підпільного Стендапу», на якому збирали кошти на ЗСУ. Я дивився майже кожен випуск, але взяти участь не міг. Не міг сидіти в ефірі і жартувати. Аж дивувався, як це робити. І ось коли повернулись мої додому, я почав повертатися до життя. Я зміг вийти в ефір і там жартував. І дивувався, що виходить жартувати на рівні з усіма і не випадати з обойми. Я собі такий плюсик поставив: бачиш, ти вже подолав цю сходинку.
У мене не дуже гарний настрій загалом по життю. Деколи знайомі пишуть: «Давай зустрінемось, посміємося, пожартуємо». Я завжди кажу, що стендап-коміки – це дуже нудні люди. Вони більше серйозні, ніж смішні. Є галузь, віконечко в світ, через яке я жартую. А от у житті я максимально серйозний і навіть сумний.
Я жартую для того, щоб сказати, що я думаю про те, що відбувається навколо. Хай люди сперечаються зі мною, але розуміють, що є ось така точка зору. Намагаюся давати їм якийсь поштовх до думок.
