Ілюстративне фото з відкритих джерел
Дві різні Кореї в одній країні
Щоб збагнути міць тієї частини корейського народу, яка хотіла йти демократичним шляхом і занадто високою ціною заплатила за створення проривних економічних показників фактично з нуля, треба зрозуміти характер корейців і трохи заглибитися в історію. Згадаймо 1910-й рік. Тоді незалежність була примарною перспективою для Кореї, чиї землі колонізувала Японія після анексії за підсумками японсько-російської війни. Спочатку був протекторат, потім анексія і зрештою напередодні Другої світової війни японці привселюдно заявили, що немає і ніколи не існувало такої нації як корейці, а вся ця територія завжди була японською. Вони намагалися знищити все корейське і перетворити захоплені землі на повноцінну частину Японської імперії — розповідає кандидатка історичних наук Київського національного університету імені Тараса Шевченка Марія Кравченко:
"Імперіалістична історія про загарбані землі і про те, що корейці, це недояпонці, яких треба перевиховати. Під час Другої світової війни ця справа лише погіршувалася. Тому що ця територія і населення використовувалися як ресурс. Ілюстративним прикладом можна згадати, що доля корейських жінок була дуже прикрою, тому що їх на системному рівні залучали до проституції для обслуговування японських солдатів – учасників Другої світової війни. Це було поставлено на потік. Це – травма. Звісно, корейці, м’яко кажучи, не любили японців після Другої світової війни. Їхня доля на Каїрській зустрічі, де були Черчилль та Рузвельт, ще була невизначеною. Адже це 43-й рік, ще не відомо хто там ще виграє у війні. І вони говорили, що робити зокрема і з Корейським півостровом. Є такий документ – Каїрська декларація, бо саме у Каїрі вони зустрічалися. У цьому документі про долю Кореї зазначено: вона має право на самовизначення, самоуправління, але коли прийде час. Тобто, вони визнавали те, що корейський народ досить довго був бездержавний, не має своєї традиції державності, немає еліт, освічених людей, які б могли зайнятися управлінням країни. Тому, вочевидь, вони на жаль не визначилися що ж вони будуть робити. Паралельно у Штатах шукали вихідців з Корейського півострова, які потенційно могли співпрацювати потім з американцями у відновленні Кореї, як незалежної країни. І таки знайшли Лі Син Мана, який далі відіграє важливу роль у Південній Кореї".
Підвалини корейського економічного дива Південної Кореї були закладені ще за декілька десятиліть до Другої світової війни. Якщо спробувати проаналізувати економіку тогочасної Кореї, то до 1910 року, тобто до анексії, вона була нерозвиненою східною країною, дуже далекою від цінностей західної цивілізації. І якраз японське вторгнення з одного боку перетворило Корею на виробничу колонію Японії (понад 70% потужностей належали виключно Японії), а з іншого — принесло в Корею перші інституції, чого не було раніше – пояснює партнер консалтингової компанії Ukraine Economic Outlook, економіст Григорій Кукуруза.
"Принесли фактично цивільний кодекс, позбавили країну форми рабства. Перший етап розвитку якраз припав на японську колонізацію. Ніяк інакше. І вони, справді, інвестували. Вони інвестували у промислові підприємства на півночі. Чому північ? Тому що там вугілля, там залізна руда. А для розуміння, наскільки це бідна, відстала країна – 40% всієї економіки, це сільське господарство. Базова, якась суперпроста промисловість не складала навіть 5%. Південь же тоді був біднішим, ніж північ. Фактично японці інвестували туди. Вони не передавали технології. Усі керівні посади, менеджмент – усім займалися японці. Не було на той момент в країні освіченої робочої сили, яка могла освоїти і технології, і менеджмент, і інженерні технології. Фактично вони виконували функції дешевої робочої сили. А для розуміння який розрив був станом на завершення японської окупації – 1945 рік – у 8 разів перевищувало виробництво електроенергії у Північній Кореї у порівнянні з Південною. Приблизно такі розриви. Це були абсолютно різні дві Кореї, незважаючи, що формально це була одна країна. Приблизно ось в такому стані вони зайшли у завершення Другої світової війни, коли Північна Корея була багатша, більш цивілізована, а Південна Корея – абсолютно сільськогосподарська країна".
Корейський американець проти комуніста
Після капітуляції Японії в серпні 1945 року, Корею поділили на дві зони окупації вздовж 38-ї паралелі. Північ контролював Радянський Союз, а південь – Сполучені Штати. Вийшло так, що визначення долі Кореї стало частиною глобальної боротьби між двома супердержавами в умовах Холодної війни. У 1947 році ООН втрутилася у вирішення корейського питання, коли стало зрозуміло, що США і СРСР не можуть домовитися про єдину форму управління. Організація рекомендувала провести вибори в країні, але Радянський Союз і КНДР бойкотували їх. Тому у травні 1948 року, під наглядом ООН, відбулися вибори лише на півдні, і це призвело до створення Республіки Корея у серпні 1948 року. Її першим президентом став Лі Син Ман — активний прихильник незалежності, який мав підтримку США і проводив антикомуністичну політику. Свого часу він повернувся зі Сполучених Штатів Америки, щоб допомогти своїй країні відновитися і відродитися. Саме тому історики часто називають його корейським американцем. Але цікаво, що тоді звільнити Корею від Японії цілком могла і радянська армія, якби американці на чолі з генералом і головнокомандувачем сил союзників у Тихоокеанському регіоні під час Другої світової війни Дугласом Макартуром вчасно не втрутилися. До слова, для США було неприпустимим дозволити СРСР мати повний політичний вплив на півострів. І поки з кожного боку військова адміністрація контролювала розполовинену Корею, у самого корейського народу вже були свої плани. Продовжує кандидатка історичних наук Київського національного університету імені Тараса Шевченка Марія Кравченко.
"Лі Син Ман, якого американці привезли робити державотворення, собі підгрібав на південній частині. А Кім Ір Сен, комуніст, – на північній частині. Усе це відбувалося без відома. Але так сталося, що усі намагання Радянського союзу і США щось зробити з об’єднанням Кореї просто розбивалися вщент власне тому, що не було спільного бачення взагалі. Не доходили спільної згоди. Взагалі спочатку домовилися, що справою Корейського півострова займатиметься ООН. Буде тимчасова комісія, яка проведе під наглядом вибори. Виберуть Національні збори і так далі. Але Радянський союз вперся, що в ООН США мають більшу політичну вагу, отже все це буде заангажовано. Була спеціальна спільна комісія, щоб щось зробити, але вони нічого не змогли довести. І зрештою американці здалися. Вони дозволили Лі Син Ману, який тільки того й чекав, провести вибори лише на Південній частині, щоб розвиватись демократичним шляхом. В цей час у Кім Ір Сена усе йшло за комуністичним лекалом. Це все завершилося створенням у 1948 році двох окремих держав – Республіка Корея на півдні, і КНДР – на півночі. Американці вирішили, що їхня місія закінчилася. Вони просто вивели війська і Радянський союз теж, начебто, вивів. Це було, як писали потім історики, запрошенням до нападу Північної Кореї на Південну. Усе через те, що держави, які створювали і Республіку Корею, і КНДР, від початку заявили, що тільки одна сторона є легітимною, а друга – ні. І це буде виправлено. І цю «історичну несправедливість» почали виправляти, тільки-но один контингент пішов з острова".
Вторгнення у Південну Корею
25 червня 1950 року Північна Корея (КНДР) за підтримки СРСР і Китаю здійснила масштабне вторгнення у Південну Корею. Війська швидко просувалися, захопивши столицю Сеул і більшу частину території півдня. Південнокорейська армія була погано підготовлена і постійно відступала. Спостерігаючи за цією ситуацією, США ініціювали рішення ООН про військову допомогу Південній Кореї. До операції приєдналися 16 країн. Генералом союзних сил був призначений Дуглас Макартур. Саме він здійснив ризиковану висадку десанту біля порту Інчхон, розташованого неподалік від Сеула. Операція була блискуче спланована й призвела до оточення північнокорейських військ. Союзники звільнили Сеул і почали контрнаступ, перетнувши 38-му паралель. Війська ООН та Південної Кореї зайняли більшу частину території КНДР, дійшовши до річки Ялу на кордоні з Китаєм. Макартур планував повне знищення КНДР, однак ці дії викликали реакцію Китаю. Він відправив майже 300 000 солдатів, які атакували союзні сили. Війська ООН були змушені відступати, а Сеул знову опинився під контролем КНДР. Уже наступного року союзні сили відновили контроль над Сеулом. Однак конфлікт перетворився на затяжну війну із численними жертвами з обох сторін. Південна Корея і до цього була небагатою на заводи та економічно дохідні галузі, а ця війна знищила навіть ті зародки, що існували.
Більшість капіталу і земель до незалежності перебували у власності японських колонізаторів. Ці активи були конфісковані на користь держави і приватизовані після завершення Другої світової війни. Часто покупцями ставали потужні родинні групи зі зв’язками.
Чеболі
Якими були перші кроки бідної аграрної країни? І яку роль у цьому відіграли чеболі – сформовані родинні бізнес-групи? Пояснює економіст Григорій Кукуруза:
"У них еліта була сформована при всіх внутрішніх проблемах на те, щоб залишатися у Південній Кореї. І таких феноменів, як у нас, приміром, що, ми сформуємо певний капітал і з ним емігруємо за кордон, у них просто не існувало. Можна по-різному критикувати Південну Корею. Я навіть знайшов пресу, статті 40-50-х років, де багато висвітлено проблем. Але я не побачив проблему, порушення валютного законодавства, виведення значного капіталу за кордон. Тобто, їхня еліта була сформована і орієнтована виключно на Південну Корею. Коли фактично завершилася війна Південної та Північної Кореї, до 70% всієї промисловості Південної Кореї була зруйнована. Країна була повністю зв’язана з міжнародною допомогою. Не лише була допомога США, ще була допомога ООН. І разом вони складали у різні роки від 6% до 10% ВВП.
Лі Син Ман до 1960-го року, приблизно 7 років його керівництва, якраз були сформовані ці перші чеболі. Це були абсолютно диверсифіковані бізнес-групи в різних напрямках, у них був як текстиль, так і сільське господарство, інші формати промисловості. На той момент насправді вся промисловість найбільше зводилася до текстилю, звичайно. І вони формували умови, у яких капітал, навіть міжнародна допомога, більше перерозподілялися на користь чеболі, порівняно з населенням середнього класу, незахищеними категоріями населення. Це фактично було і першим основним джерелом формування капіталу чеболі, який потім і став основою економіки. У майбутні періоди – 70-ті, 80-ті роки у Південній Кореї не навчилися залучати зовнішні інвестиції. У них ніколи прямі заміни інвестиції не перевищували 1% ВВП. Весь капітал, який вдалося сформувати, це все були внутрішні накопичення".
Чеболі з'явилися під час відновлення країни після Корейської війни. Уряд президента Лі Син Мана та генерала Пака Чона Хі активно підтримував великі корпорації, щоб стимулювати швидкий економічний ріст. Більшість чеболів були засновані однією родиною, яка продовжує контролювати компанію через складну мережу володінь акціями. Передача управління часто здійснюється між поколіннями. Після Корейської війни уряд Південної Кореї активно підтримував чеболі, надаючи їм кредити, податкові пільги та сприяючи виходу на міжнародні ринки. Вони отримали значні державні кредити для інвестування в промисловість: особливо у важке машинобудування, автомобілебудування та електроніку.
Чи був тут корупційний аспект? Міркує економіст Григорій Кукуруза.
"То був певний уряд. І в уряді були їх представники, умовно сім’ї, які представляли чеболі більшою мірою. Якщо ми говоримо до 1961 року, коли стався військовий переворот, міжнародна допомога дійсно формувала певні умови. Вони не могли не формуватися. Якщо ми візьмемо певний період, наприклад після 1945 року, експорт країни – 20 млн $ на той час, імпорт – 370 млн$. Як не намагайся балансувати, такі речі не коригуються ні в девальвацію, нічим. І вони пішли всіма стандартними методами. Спочатку ліцензування імпорту. Ясно, яким чином ти отримаєш ліцензію – хто наближений, той і отримає ліцензії. Неймовірно високі тарифи на імпорт. Різна сітка цих тарифів. Елемент корупції там був, тому що така різна сітка тарифів на готові товари! Вона починалася, здається від 40% і за різними джерелами могла сягати 77%, бачив навіть до 100% могли доходити імпортні тарифи на товари готової продукції. Також вони сильно захищали продукцію сільського господарства – 15-25% і навіть вище. І значно нижчі були імпортні тарифи на імпорт капіталу, імпорт обладнання. Там дійсно спостерігалися оптимістичні тенденції. Тобто, споживчий імпорт – десь 1953 рік – був приблизно 70%. Імпорт промислового обладнання до тарифів був приблизно 4%, після введення тарифів зріс до 11% . У тих складних умовах, у яких вони знаходились, вони лобіювали певні кроки по захисту внутрішнього ринку. І поступово вони приводили до певних позитивних зрушень".
Незручна правда про корейське економічне диво
Лі Син Ман, перший президент Південної Кореї, — це головна політична постать у перші десятиліття після звільнення Кореї від японської окупації. Він відіграв важливу роль у відродженні країни, хоча його правління залишило досить неоднозначний спадок через авторитарні підходи та скандали. Цікаво, що Лі Син Ман обіймав посаду президента тричі. Незважаючи на земельну реформу, його політика часто підтримувала великих землевласників, що викликало невдоволення серед селян. І досі асоціюється у пам’яті корейців з корупцією та маніпуляціями виборами. Продовжує історикиня Марія Кравченко:
"Вирішив піти, мабуть, найлегшим шляхом – концентрації влади. Оголосив поправки до конституції, які дозволили йому залишитися при владі декілька термінів поспіль. І це все завершилось тим, що у 1960-му році вийшли студенти на демонстрації і його скинули. Що робили при цьому американці? Вони бачили що Лі Син Ман не відповідає навіть наближеним демократичним цінностям, але вони не втручалися. Коли власне знесли Лі Син Мана, американці теж за нього не вступилися. Тобто весь час була їхня військова присутність у цій країні, дуже сильно допомагали економічно. Але політично демократія якось не йде. І до влади прийшов Пак Чон Хі. Це військовий. Можливо, це для багатьох українців буде відкриття, але у Південній Кореї довгий час не було взагалі цивільних урядів. Із 1960-го року по кінець 1980-х там при владі були військові. Кожен раз вони приходили до влади у якийсь насильницький спосіб. І це теж така незручна правда про корейське «економічне диво». Бо ми всі знаємо про Samsung, ми всі знаємо про LG і Hyundai. А те, що паралельно відбувалося у політиці, якось не дуже цікавить. А це важливо, щоб нам не калькувати це корейське економічне диво. Тому що не у всьому воно було ідеальним".
Після успішної земельної реформи, яку провів Лі Син Ман, рівень концентрації землі знизився. Тобто, земля стала доступною для кожного. А оренда як явище майже зникла. Кожен, хто хотів займатися дрібним фермерством, міг це зробити. Продовжує економіст Григорій Кукуруза:
"Дрібний бізнес більше зводився до дрібного сільського господарства. Ця земельна реформа, проведена за рахунок радників, у тому числі із США, була достатньо успішною. Рівень концентрації землі зменшився. Бар’єрів по входженню у дрібний бізнес не було. 85% того, що вироблялося в країні, було пов’язане у торгівлі з Японією. Це такий просто майданчик, де привезли, виробили, забрали. Весь цей капітал, який залишився після Японії виставили на приватизацію. Під час приватизації його забрали так звані чеболі біля уряду. Чимось дуже грубо, але схоже на наш процес приватизації".
Пак Чон Хі — батько корейських "пʼятирічок"
Переломним періодом для Кореї, що забезпечив економічний прорив, відомий як "корейське економічне диво" стали рішення та вдалі реформи другого президента Кореї Пака Чона Хі. Однак його авторитарні методи управління залишають неоднозначний слід в історії. Після Корейської війни (1950–53 років) Південна Корея була однією з найбідніших країн світу. Економіка залежала від сільського господарства та іноземної допомоги, особливо з боку США. А після відставки Лі Син Мана в 1960 році країна переживала політичний хаос і слабке керівництво. Пак Чон Хі, генерал армії, здійснив військовий переворот, виправдовуючи це необхідністю стабілізації політичної та економічної ситуації. Потім запровадив серію п’ятирічних планів економічного розвитку, які стали основою для стрімкого зростання. Хоч трохи й нагадує управлінські принципи радянського союзу, однак суть таки була іншою – пояснює історикиня Марія Кравченко.
"На відміну від Радянського союзу, у якого ці 5-річні плани теж складалися з різних моментів, у тому числі й політичних, в Кореї було все про економіку. Що цікаво – там були прописані конкретні галузі, які мали розвиватися у цих 5-річних планах. Не дивлячись на те, що під боком був ворог, не знайдете, як у Радянського союзу, який кидав гроші на оборону і на космос, там кидалися гроші на електроніку, у науки. Тобто, людей хотіли навчити нафтопереробній, хімічній промисловості, електроенергії. Дуже цікаво, що вони забили на сільське господарство, хоча роками ця країна розвивалася у цьому плані. Сільське господарство від цього не дуже постраждало. Тому що коли вся країна рухається, і воно теж підтягнулося".
У Південній Кореї існувала рада економічного планування, яка й складала згадані "п’ятирічки". Над ними працювали найфаховіші економісти, які заклали в ці плани дійсно прогресивні речі, говорить економіст Григорій Кукуруза.
"Сиділа група професійних корейських економістів, брали на той момент надзвичайно прогресивна історія, таблицю «модель витрати-випуск», рахували у яких галузях найвищі мультиплікатори, куди потрібно інвестувати, і розвивали саме ці галузі. Уявіть рівень середнього підприємця у той момент, чи міг він підходити зі стратегічним бідним плануванням? Він би пішов в якусь суперпросту чи текстильну промисловість, чи у виробництво одягу, чи там, де був на той момент вищий рівень прибутковості".
А який інтерес переслідували Сполучені Штати Америки, допомагаючи Південній Кореї і фінансово, і військовим контингентом? З офіційних джерел зрозуміло, що американці робили все, щоб створити дієві інструменти для самофінансування Південної Кореї, бо щороку виділяти на їхню підтримку 10% ВВП було досить обтяжливо. Тому основне завдання – досягнути макроекономічної стабілізації, а вже потім сприяти розвитку. Інших прихованих вигод, на думку економіста Григорія Кукурузи, у США не було.
"Сказати що у них була якась така хитра задумка, якось експлуатувати, не було. Тобто були якісь проблеми уряду із США, що уряд Кореї думав направляти американські кошти на субсидування текстильної промисловості і заходити на ринок США. Ринок США ясно, що вони закрили. Там в уряді Кореї був скандал. Вони не могли зрозуміти, чому інші країни нічого не дозволяють ввозити, ставлять шалені імпортні тарифи, ліцензії, квоти. Також були списки що можна імпортувати, що не можна залежно від того, чи воно виробляється в країні, чи не виробляється. Я б тут бачив більше роль США не те що позитивного — у них у плані консалтинга було абсолютно позитивно, тому що їм потрібно було якось вивести Корею на рівень самофінансування".
Фінансово-промислові конгломерати – рушійна сила корейського "економічного дива"
Але все це не заважало бурхливому розвитку чеболі – це суто корейська назва фінансово-промислових конгломератів. Інакше кажучи – перебування бізнесу в руках однієї родини. Саме вони і стали рушійною силою "економічного дива" Південної Кореї, починаючи з 1960-х років. Відомі своєю величезною економічною потужністю та впливом на корейське суспільство, чеболі становлять основну частину економіки Південної Кореї. Лише 10 найбільших чеболів (включно з Samsung, Hyundai, LG та SK Group) генерують понад 80% ВВП країни. Наприклад, Samsung самостійно становить приблизно 20% корейської економіки. Більшість чеболів керуються родинами-засновниками. Керівництво передається у спадок: від батька до сина, а іноді й до доньок, хоча формально чеболі – це публічні компанії. Родини контролюють чеболі через складну систему перехресного володіння акціями дочірніх компаній. Тобто у них існує неофіційний кодекс правил роботи, якого дотримуються десятиліттями – розповідає кандидатка історичних наук Київського національного університету імені Тараса Шевченка Марія Кравченко.
"Пак Чон Хі підтримував розвиток таких конгломератів субсидіями. А субсидії зі свого боку також брав у американців як допомогу, або від ООН. І знову ж таки підтримував окремі родини. Наприклад, як LG, яка була заснована ще у 40-х роках. Його засновники починали із побутової хімії взагалі. Розшифровується як "щаслива діжка". Потім, коли прийшов Пак Чон Хі, вони якось затягли з цим і з часом перекваліфікувалися ще на побутову техніку. Так само, як і Samsung – одна з найуспішніших таких компаній".
Пак Чон Хі по суті був авторитарним правителем, диктатором серед демократичних представників США, які фінансували та виступали союзниками у відбудові Південної Кореї, і він ніколи цього особливо не приховував. Парадоксально, але його грубе правління давало результати. У 1969 році до влади у США прийшов Річард Ніксон, який вирішив згорнути фінансування на далекому сході. Корея — не виняток. У відповідь Пак Чон Хі поглибив політику імпортозаміщення, створив нову конституцію та оголосив новий державний лад. У чому була її суть? І хто продовжив політику Чона Хі після його смерті? Марія Кравченко: "Новий державний лад, якщо його розтлумачувати, це – самодостатність, виробляти все, що потрібно. Він був диктатором, переслідував опозицію, і кінець його теж диктаторський, адже диктатори самі не помирають. У 1979 році його застрелив директор місцевої ЦРУ. І коли його вбили, то не складалося у корейців з нормальними урядами. У 1980 році до влади прийшов інший диктатор, Чон Ду Хван. Був такий рух кванжу – найвідоміший демократичний рух у корейців. І його Чон Ду Хван не просто розігнав, а ще й багатьох ув’язнив. І одного з його лідерів Кім Де Джуна кинули у в’язницю. А американці його викупили. Потім у 2000 році він став президентом".
Цікаво, що попри диктаторські настрої очільників країни, Південна Корея продовжувала роками активно розвиватися, тоді як Сполучені Штати Америки особливо не втручалися у внутрішньополітичні та економічні процеси. Ні про захист прав людини, ні про бізнес не йшлося. Американці лише висловили побажання щодо монетарної політики – щоб не друкували надто багато грошей. У цей час уряд Кореї готовий жертвувати добробутом громадян і направляти всі доходи на чеболі. Однак американські радники всіляко намагаються змінити вектор і перенаправити гроші на покращення добробуту населення. Для цього, до речі, було серйозне підґрунтя – пояснює економіст Григорій Кукуруза.
"Якщо ви просто друкуєте гроші, ви їх віддаєте чеболі. А за рахунок інфляції ви їх забираєте у населення. Якщо ми подивимось на статистику інвестицій і збережень, то до 30% у ВВП у них складали інвестиції до ВВП. Це чудовий показник. Якщо більше 20%, це вже країна зростає, у неї забезпечене середньострокове зростання за рахунок капітальних інвестицій. Вони тримали рівень 25-30%, за рахунок чого воно фінансувалося. На третину це були кошти держави. На третину — прибутки чеболі. І лише на третину – збереження населення, в які якось потрібно було залучати депозити. Всі банки були націоналізовані. За рахунок цих депозитів видавати кредити на чеболі. Це вже був борговий капітал. Коли вся банківська система належить державі, і ви видаєте їм кредити, а кредити це емісійний механізм, там достатньо високі були рівні приросту і інфляції, і друку коштів, у них інфляція постійно знаходилася у коридорі 15-25%. Ясно, що ставки по депозитам не покривали цей рівень інфляції".
Палі-палі
Яким був рівень життя простих корейців у часи зародження і розвитку чеболів, у період правління далеких від демократії лідерів, які часто і за рахунок добробуту пересічних громадян намагалися підняти економіку країни? Розмірковує економіст Григорій Кукуруза.
"Дійсно, це був неймовірний рівень бідності. Якраз американські радники на той момент, і МВФ, і Світовий банк після другої половини 40-х років акцентували на високому рівні нерівномірності розподілу доходів. Тобто, всі прибутки формувалися у чеболів. Вони там і залишалися. Вони реінвестувалися. Були звільнені від податку на прибуток, якщо залишали це у певних галузях. Прибуток спрямовувався далі в інвестиції. Державні гарантії також на залучення якихось. Насправді, японських більше кредитів, ніж американських. Тобто, держава все зробила, щоб у великого бізнесу було максимальна кількість субсидій і привілеїв для формування капіталу. Про населення — наскільки взагалі вже були зовсім складні етапи, де доводилося мігрувати. І рівень безробіття ймовірно був високий, напевне, десь до 1953 року. Вони завжди орієнтувалися на дешеву робочу силу до початку 80-х років, як основне з джерел конкурентоспроможності".
Отже, в чому секрет корейського дива? Кандидатка історичних наук Київського національного університету імені Тараса Шевченка Марія Кравченко впевнена, що вчасно склалися в єдиний пазл кілька важливих чинників, і авторитарний стиль правління цьому допоміг.
"Корейці справді готові були багато працювати. Є у них навіть такий термін "палі-палі". Перекладається це як "швидше-швидше". Тобто, вони намагаються зробити усе швидко. Люди рухливі, швидкі, з чіткою метою завдяки тому, що їм ставляться такі плани з правильною розстановкою пріоритетів. Бо пріоритети ставилися не на те, щоб більше видобути сировини і швидше заробити гроші та збагатити своє найближче коло, як можна було зробити. Плани ставилися на перспективу, що могло спрацювати і воно насправді спрацювало. Не останній фактор іноземної допомоги, яка йшла і від Штатів напряму, і від ООН опосередковано також. Ще б я додала фактор цих унікальних конгломератів, типу Samsung, LG. Але це теж фактор, притаманний саме людям, – заздрість. Сьогодні Південна Корея це не тільки ці технічні гіганти, але й найостанніші молодіжні тренди. Це і k-pop. Популярну музику молодь зараз слухає. Корейська косметика дуже відома. Всі тренди, неформальні течії. Можливо, бачили дітей, які одягають хвости, котячі вушка. Це теж від Кореї все пішло. Принаймні, кілька десятиліть ідуть не шляхом військової диктатури. Але це у них було. Я дуже сподіваюся, що нам для нашого післявоєнного дива не знадобиться військова диктатура. Але, коли ми згадуємо про корейське диво, нам не варто забувати, що в політиці у них було так".
Яких показників економічного розвитку досягла Південна Корея? Наскільки їй вдалося вирости з економічної точки зору? Аналізує економіст, партнер консалтингової компанії Ukraine Economic Outlook Григорій Кукуруза:
"Корея зараз — це країна з ВВП на душу населення в 33 тис$. І, в принципі, це не топовий світовий показник. Диво Кореї у тому, наскільки вони вистрибнули з бідності до рівня Західної Європи, до розвинутих країн. Але вони не вистрибнули кудись у космос. Тобто, у них до цього часу ВВП на душу населення нижче, ніж в Японії, нижче, ніж у США, нижче, ніж в Німеччині. Вони просто на одному рівні із Західною Європою. Вони пожертвували доходами населення, благоустроєм фактично на 20 років. Вони розуміли, що кошти їм ніхто не надасть на зовнішніх ринках. Прямі іноземні інвестиції до 1% ВВП вони сформували свої власні бізнес-групи, які були диверсифіковані, могли конкурувати на світовій арені, зав’язані були виключно на експорт. У Південній Кореї зараз експорт це 40% ВВП. Це надзвичайно високий показник".
Сьогодні Південна Корея – це високорозвинена країна, член «G20»; посідає 12-те місце в рейтингу економік світу і п’яте — за експортом високотехнологічної продукції, поступаючись лише Китаю, Німеччині, США та Сінгапуру. Корейські суднобудівні компанії контролюють 40% світових замовлень на будівництво морських суден. За легкістю ведення бізнесу країна посідає п’яте місце у світі (згідно з рейтингом Doing Business). А в рейтингу Глобального індексу інновацій Південна Корея на 14-му місці. Там майже всі працюють. Рівень безробіття становить лише 3,5%, що є дуже низьким показником.
Досвід зростання південнокорейської економіки – це досвід конкретної країни, який не варто переймати повністю. Адже у кожної країни має бути своя формула успіху. Хоча й не без деяких корисних запозичень. Наприклад, щодо Південної Кореї, то це численні програми навчання за кордоном для фахівців із зобов’язанням повернутися й працювати у своїй країни. Звісно, важливою є і працьовитість, яка також притаманна українському народові. От тільки нам потрібно вчитися правильно стимулювати продуктивність праці і сам бізнес у цілому.
