Фото: ФБ-архів Анжеліки Рудницької
90-ті роки були дуже складним часом, і треба було якось вирулювати з цієї безнадії. Тому "Територія А" мала стати джерелом оптимізму. І надією попри все
Анжеліко, вітаємо тебе з 30-річним ювілеєм "Територія А" – створеної тобою і колегами програми, яка запустила незворотній процес українізації сучасної популярної музики в Україні!
Дякую, колеги! Але як це усвідомити? Мені-то всього 18 років, а Території А – 30! (сміється). Не розумію!
Більше скажемо: Радіо Промінь в цьому році – 60! (всі сміються).
До речі, Радіо Промінь я слухала змалечку, тому що тоді було мало джерел інформації, а на Промені завжди було багато музики. Тому подекуди ми з татом змагалися, на яку кнопочку на радіоприймачі натиснути – на першу чи на другу, де й мовив Промінь.
Фото: Анжеліка Рудницька і Віктор Павлік
Хочемо привітати тебе, побажати й надалі мати наснагу й сили творити всі твої сотні культурно-соціальних проєктів – це "Книжка на Схід", "Територія Різдва", різноманітні благодійні акції. До речі, з початком війни, ще 11 років тому, ти відмовилась святкувати свій день народження – на користь допомоги спочатку прифронтовим зонам, школам, дитячим садкам, а далі поширила цю діяльність на всю Україну і на міжнародний рівень. І за це хочемо тобі подякувати і низкь вклонитись. Всі твої численні таланти перелічити фактично неможливо. Але один з проєктів знають всі – це "Територія А". Якими ти згадуєш ті часи, коли з’явилась ця без перебільшення епохальна програма на українському ТБ?
90-ті роки були дуже складним часом. Магазини були порожні і навіть якщо там щось траплялось – купувати це не було за що. Їсти також особливо не було чого, і треба було якось із цього всього вирулювати – з цієї безнадії. Тому ми мали стати джерелом оптимізму. Надією попри все. Це був такий таємний план (сміється). Але найважливіша місія, яку "Територія А" для себе ставила – це все ж таки зробити українське популярним в Україні. Щоб українці перестали були меншовартісними і зрозуміли, що українське – це круто. Зараз українців в цьому фактично не потрібно переконувати. А тобі це був якийсь такий камінь, який не можна було зрушити з місця.
Тому ми орієнтувалися в першу чергу на тодішню молодь, на юних людей. Ну, ми і сами тоді такими були, якщо чесно (сміється).
Ми ж розуміємо, що тоді українська культура була потужною зброєю – як і сьогодні. Скільки було спротиву, скільки було чинників, які не давали їй розвиватись, намагались змалати. Що схожого у тій ситуації і сьогоднішній? Що нам важливо знати і завжди тримати на олівці?
На початку 90-х був прорив (нас тоді ще не існувало, я сама була ще мала, але дуже добре пам’ятаю) – такий прорив свободи, коли все українське раптом стало видимим. Воно завжди було й існувало – але перебувало на другому плані. Те саме ми відчували в 2022-му році, коли нові пісні зв’являлись швидше, ніж повітряні тривоги.
І ми зараз знову бачимо, як потрапляє в наші музичні топи українська музика. Наприкінці 90-х теж було щось подібне. Тому я зараз просто кричу: "Люди, ну давайте ж будемо трохи мудрішими! Ми вкотре знову заходимо на це коло!". Давайте будемо пильними, давайте максимально підтримувати своїх виконавців. Якщо вони роблять щось не так – завжди можна підказати. Але не треба хейтити одне одного настільки жорстко, як ми це зараз робимо, не треба топити.
Давайте підставляти один одному плече і робити разом багато класних справ – бо ми це можемо. І зрештою, те, про що ми мріяли в 90-х – щоб українське стало експортним товаром! Щоб ми могли свою креативну сферу показувати світові. Бо ми ж того варті! Нам є що показати. Лише війна примусила українських митців їхати закордон, бо нам треба розповідати правду про те, що з нами відбувається. І нам треба заробляти гроші для того, щоб підтримувати свою армію.
І нам треба розуміти, що місія мистецтва – набагато більше, ніж розважати. Чомусь багато хто про це забуває – як серед митців, так і серед тих, хто їх хейтить.
