Революція на граніті. Фото з архіву Анжеліки Рудницької
Вийшли не лише студенти, а й учні шкіл
35 років тому відбулася "Революція на граніті". Історики і учасники цих подій так назвали її дещо пізніше. Тоді, коли кияни приходили подивитися на дещо екзотичну, як для тодішнього Києва подію, казали – студентське голодування. Що спонукало вас вийти, і як було обране місце дії? Тоді, не зважаючи на те, що в липні було ухвалено Декларацію про державний суверенітет, Україна рухалася в бік створення нового Радянського Союзу.
Олександр Доній: Хлопців і дівчат, які створювали студентські організації, об'єднувало бажання, щоб Україна була незалежною. Незалежно від декларації. Ми йшли цілеспрямовано в ці організації, щоб боротися за Незалежність України. Я й в університет йшов з цією метою. Після школи я почав пошук підпілля. Тому перипетії, які відбувалися у Верховній Раді, були для нас не головними подіями. Нашим завданням було виборювання Незалежності. І студентську "Революцію на граніті" потрібно розглядати, як один з етапів боротьби за Незалежність. Ці події абсолютно нівелюють вигадки російських істориків та політологів про те, що Незалежність, мовляв, нам впала з неба. Або з'явилася завдяки підписам трьох осіб в Біловезькій пущі. "Революція на граніті" перекреслює ці нікчемні тези. Бо Україна боролася, і в цій боротьбі взяли участь вже не лише десятки героїв шістдесятників, які йшли в тюрми і табори, розуміючи, що це закінчиться смертю.
Наше завдання, яке ми перед собою ставили, це масовий рух. Головною ідеєю студентських ватажків був студентський страйк. Це була наша не перша спроба. Ми проводили напередодні мітинги і страйки, які завершувалися ув'язненням наших активістів. Їх не лише виганяли з університетів, вони отримували реальні терміни. В КПЗ відсидів весь і київський, і львівський актив. А це вже була наймасовіша організація мітингу, коли застрайкував весь студентський Київ і студентські Львів. Окрім вищих учбових закладів, вийшли всі середні, всі ПТУ і технікуми. І навіть старші класи шкіл. Нещодавно звільнений з російського полону Буткевич був на той час саме школярем. Школярі теж страйкували. І це справило найбільше психологічний ефект. Молодіжний Київ повстав за незалежну Україну.
Анжеліка Рудницька, Олександр Доній і Наталія Грабченко в студії Радіо Культура
Люди, які жили всупереч системі
Але ж те покоління вчилося в радянській школі і було дуже сильно оброблене радянською ідеологією. Де взялися люди, які жили всупереч системі?
Анжеліка Рудницька: У мене все починалося в родині. Якби не мої мама і тато, якби не дідусь з бабусею, інші родичі, серед яких репресований прадід, імовірно, я могла б і не опинитися там. Мені постійно розповідали про те, як мої предки боролися за Україну. Можливо, це були певною мірою і дитячі розповіді, адже коли починалися "дорослі" розмови, дітей прибирали. Але мені завжди було надзвичайно цікаво послухати те, що вони розповідали. Це були різні родинні історії про боротьбу, про те як Радянський Союз ламав талановитих, завзятих, патріотичних людей. І знаючи це все, неможливо було любити цей "совок" і бути на його боці. Мрію наших батьків, дідів, прадідів ми спробували реалізувати. І нам це вдалося.
Олександр Доній: У визвольній боротьбі я брав участь завдяки мамі і дідусю. В нашій сім'ї дотримання принципів справедливості було не просто нормою, мене виховували, що за справедливість потрібно боротися. При тому, що ніяких розмов в нашій сім'ї про український визвольний рух не було. І попри те, що я жив в російськомовній родині і читав російськомовні книжки, мама мене завжди підтримувала. Я добре пам'ятаю той день, коли я, навчаючись ще в дев'ятому класі, посадив маму на кухні і сказав, що йду в університет Шевченка, бо там є залишки підпілля. Мовляв, потім мене ув'язнять, потім у нас будуть обшуки, а потім мене виженуть з університету. В 1988 році мене виганяли з університету за так званий український буржуазний націоналізм, і саме за те, що я намагався зробити диспут, був в Україні Голодомор чи ні. І для цього я запросив вже нині покійного з дисидента Сергія Набоку. В 1990 році у нас вдома був обшук, під час якого шукали закордонні книжки і зброю. А в січні 1991 року мене посадили в Лук'янівську в’язницю. Але я вважав, що маму я про це попередив. І я завжди знав, що у мене від неї є підтримка. Вона, до речі, ходила зі студентськими активістами на пресконференцію на мій захист, коли я сидів. В моїй родині ніколи не було тиску і нерозуміння. Я завжди знав, що родина – це моя підтримка. Й іншого шляху, ніж боротьба за справедливість, в родині не зрозуміють.
.jpg)
Анжеліка Рудницька, Вікторія Радченко, Костянтин Іванченко та Сергій Таран на Революції на граніті. Фото з архіву Анжеліки Рудницької
В гуртожитку № 2 філософського факультету народилася ідея страйку
Які вимоги висували мітингувальники під час "Революції на граніті"? Це були ультимативні речі до чинного уряду і до Верховної Ради?
Олександр Доній: Ви будете здивовані, але технологія боротьби була для нас важливішою, аніж самі вимоги. Нашою ідею була Незалежна Україна. Студентський страйк – це була технологія. І це відрізняло нас від інших більш потужних організацій, таких, наприклад, як Народний рух України або Українська гельсінська група, яка згодом стала Українською гельсінською спілкою. В гуртожитку номер 2 філософського факультету у мене народилася ідея страйку. Був зроблений один дзвінок до Львова, де була значно потужніша організація, ніж у нас: Студентське братство Львова, очолюване Мареком Іващишиним. Я сказав, що у нас є ідея акції, потрібно узгодити її деталі, і для цього потрібні представники зі Львова. Місцем переговорів стала Литва, бо в Україні за нами стежили. А нам потрібне було абсолютно конспіративне місце. Від Студентського братства Львова був Олег Кузин і Тарас Давидяк. А я поїхав зі своїм заступником Юрком Зубком.
Там ми узгодили формат акції – студентське голодування. Головною ідеєю було поставити намети на Майдані Незалежності, тоді ще площі Жовтневої революції. І оголосити голодування. Все. І ми почали готуватися. Жодних вимог на той момент ми не узгоджували. Півроку ми готувалися конспіративно і паралельно зі львів'янами. При цьому ми навіть з ними не зідзвонювалися. Для того, щоб на нас КДБ більше не тиснуло. Відповідно вимоги ми формували осібно. Я сформулював дві вимоги. І на перших листівках, які з'явилися за два дні до акції, були дві вимоги: перевибори до Верховної Ради на багатопартійних засадах, щоб змінити комуністичну номенклатуру і націоналізація майна КПСС ВЛКСМ. Тому що для того, щоб провести вільні вибори, потрібні рівні умови. В комуністів було все: і будинки і гроші, відповідно, це потрібно було націоналізувати. На наступний день прийшло розуміння що, попри те, що ідея Незалежності ще, можливо, не сприймається населенням належним чином, але ми повинні цей пункт також додати. Цю ідею ми подали в завуальованій формі: відмова підписання нового Союзного договору. Оця третя вимога і була завуальованою ідеєю Незалежності України. Горбачов тоді носився тоді саме цією ідеєю – перезаснувати СРСР. А оскільки Україна від цього відмовляється, це формально і є Незалежністю. І оці три вимоги були в наших перших листівках.
Олександр Доній на Революції на граніті. Фото з відкритих джерел
20-річні активісти показали приклад абсолютно системної і продуманої акції
Львів'яни приїхали напередодні. Як я вже зазначив, ми весь цей час з ними не спілкувалися. У них було дві вимоги, які були популярними в середовищі Народного руху України: відставка прем'єра Масола і служба в армії українських юнаків на території України. Особисто я вважав відставку прем'єра дрібницею, оскільки вважав, що потрібно усунути всю комуністичну владу, а не лише виконавчий комітет. А щодо служби українців на території України, за два тижні до цього вже була така постанова Верховної Ради. Але якби ми почали сваритися і доводити, чиї вимоги важливіші, ми б завалили акцію, як це дуже часто, на жаль, буває серед українців. І щоб не сваритися, ми всі наші вимоги об'єднали. І я відстоював вимогу відставки прем'єра, як свою. А вони – наші. Логічно виникало запитання, хто повинен стати лідером акції. У Марека було більше ім'я, а я був ініціатором акції. Хто повинен керувати? Якби ми почали змагатися, ми б також завалили акцію. Лише об'єднання Києва зі Львовом дало можливість провести студентську "Революцію на граніті".
Також ми заснували інститут співголівства. Щоб показати, що ми єдині, ми взяли ще одного співголову зі Сходу. Ми запропонували Олега Баркова. І це було дуже важливо. Також до нас приєднався Медуниця з Сум. У них не було стільки студентських організацій, як у нас. Але вони почали дивитися на цю акцію і долучатися зі Сходу. Вахтанг Кіпіані в останні дні приїхав з Миколаєва. Наявність Олега Баркова, як третього співголови, теж була надзвичайно важливою. Ми показали, що Україна соборна. 20-річні активісти мали стратегічне мислення. Це приклад абсолютно системної і продуманої акції.
Революція на граніті. Фото з архіву Анжеліки Рудницької
Коли тобі 18-20 років, бути максималістом і вірити в свої сили – це абсолютно нормально
Прибрати комуністів від влади, та ще й забрати їхнє майно – це була фантастика на той час. Чому ви вірили, що це реально?
Анжеліка Рудницька: Коли тобі 18-20 років, це абсолютно нормально – бути максималістом і вірити в свої сили. Це був найсерйозніший масовий організований протест. А скільки всього йому передувало! Мітинги, демонстрації, рок-концерти, зокрема легендарна "Червона рута", які фактично були рухом опору. На вулицях вже з'являлися жовто-блакитні прапори, а біля пам'ятника Тарасу Шевченку постійно збиралися студенти. Ми всі носили саморобні прапорці, які в університеті змушені були ховати. Нас перевіряли, чи ми їх носимо. Також в університеті ми всі вчили марксистсько-ленінську теорію преси, читали "Капітал" Маркса і твори Леніна. І у нас було відчуття, що все це вже йде на смітник історії. Якщо дорослим, можливо, було б важко наважитися, то молодим людям – те, що треба!
І мене теж дуже дратує теза проте, що Незалежність нам впала в руки. І про це іноді говорять навіть досвідчені журналісти, які чомусь системно просувають цю ідею. Пам'ятаю, коли було 30-ліття Незалежності, у ще живого Да Вінчі, я пригадую, як жахливо нам відгукувалося оце бравурне святкування. Коли ми виступаємо на фронті під вибухами і пострілами, ховаємо і поминаємо друзів, а в тилу – святкування з салютами і розповіді про те, що, мовляв, Незалежність далася нам просто, а от тільки тепер ми її виборюємо. Це було страшенно боляче, і я б не хотіла, щоб нам нав'язували цю думку. І не хотіла б, щоб ми її підтримували. Давайте будемо мудрішими і пам'ятатимемо хоча б найближчу свою історію.
Страйки відбувалися не лише в Києві, а через кілька місяців почалися репресії
Який ваш найяскравіший спогад про Революцію на граніті?
Олег Медуниця: Мій найбільший спогад про Революцію на граніті пов'язаний не з Києвом. Попри те, що голодування я почав в перші дні і займався встановленням наметів, найяскравіші мої враження – це той час, коли я повернувся в своє рідне місто Суми. Я пройшов свій університет, зустрівся з великою групою молоді з різних інститутів Сум, і ми вирішили робити в Сумах те, що робили в Києві. Піднімати студентів. І от мої найбільші враження – це те, наскільки все легко у нас вийшло. Звісно, всі знали що відбувається в Києві. І наші ідеї дуже швидко поширилися в студентському середовищі. Тож ми також дуже швидко змогли організувати великий студентський страйк. Майже всі вищі навчальні заклади вийшли на центральну площу, попри те, що викладачі, керівництво і місцеві комуністи намагалися все це зірвати. Але тисячі молодих людей вийшли до пам'ятника Леніну, він тоді ще стояв, і провели великий мітинг. Після нього ми започаткували свої структури в вищих навчальних закладах, і наша боротьба набула організованих форм.
Чи вплинули ці події в подальшому на розвиток вашої особистості?
Олег Медуниця: В тих подіях ми брали участь усвідомлено, ми не були випадковими людьми. Ми вже тоді належали до організованого молодіжного націоналістичного спротиву. Ми вже тоді мали як всеукраїнську, так і місцеву структуру, яка називалася Спілка незалежної української молоді, яка вирішила боротися за українську державу так, як боролися наші попередники, зокрема і з ОУН. Тому для мене ця революція – це один з початкових етапів боротьби. Тоді у нас не було широкомасштабних акцій. Ми поширювали газету, їздили на різні заходи, наприклад, в Полтаву на вшанування Петлюри, поширювали серед великої кількості людей ідею українського спротиву. Але це була перша велика акція, яка принесла нам успіх. Ми відштовхнулися від неї і вийшли сильнішими. Хоча лише за кілька місяців після того, як все стихло, і ніби вимоги студентів були виконані, пішов уже період реакції: ближче до зими почалися репресії і переслідування. Для мене це був величезний досвід. І далі ми продовжили боротися сильнішими і з більшою кількістю людей. Нас в Сумах тут довго переконували, що цей український націоналізм закинутий сюди штучно, що він, мовляв, має галицьке походження. Але нам вдалося вистояти.
Революція на граніті. Фото з архіву Анжеліки Рудницької
Хор "Гомін" приходив до нас не лише співати, а й приносив нам термоси з гарячою водою
В суспільстві тоді неоднозначно сприйняли ці події. Одні підходили зі словами підтримки, інші – із обуренням, навіщо, мовляв, все це треба. Що вам давало внутрішню силу і впевненість, що ви на правильному шляху, і ви переможете?
Олег Медуниця: Для мене – це вчинки наших ідейних попередників. Це були борці за волю Україну України, котрі загинули в цій боротьбі. Вони робили нас такими ж непримиренними і переконаними, як вони.
Олександр Доній: Ми були абсолютно стійкі у своїх переконаннях, і ми йшли переконувати інших. Жовто-блакитні прапори масово почали з'являтися саме на "Революції на граніті". До нас підходило багато киян, оброблених комуністичною пропагандою. І тут же на площі були діти і онуки цих киян, які переконували їх в своїй правоті.
Анжеліка Рудницька: Люди, які не були свідками тих подій, бачили багато фотографій, де ми сиділи або лежали на Майдані. Але фотоапарати зафіксували лише окремі епізоди. А насправді ми постійно рухалися, кожен ходив в свій інститут, спілкувався зі своїми однокурсниками, агітував приєднуватися. Ми постійно спілкувалися з людьми. Так, були люди, які переконували, що комуністичні ідеї – найкращі в світі. Але таких було дуже мало. Всі, хто приходив, просто хотіли почути від нас, що ж ми хочемо. І зрештою ці люди ставали нашими адептами. Нам приносили теплий одяг. Вчора ми згадували і сміялися з того, що нам приносили пиріжки. Ми ж голодували! Нам приносили теплу воду. І хор "Гомін" приходив до нас не лише співати, а й приносив нам термоси з гарячою водою. І ми знали, що цю воду можна пити. Адже воду теж приносили різну, і треба було бути дуже уважним. Більшість людей, з якими я спілкувалася, були налаштовані нас почути.
Провокації були, але менше, ніж ми очікували
Чи здійснювалося проти вас якісь провокації?
Олександр Доній: Менше, ніж ми очікували. Ми не планували, що нам дадуть поставити намети. За планом, ми повинні були собою переповнювати КПЗ. Ми думали, що заберуть одразу нас, а коли вже місць в КПЗ не залишиться, це стане поштовхом до великого страйку. Але влада вже тоді захиталася. Один зі студентських діячів, якого я в перший день виганяв копняками, намагався зірвати акцію. Це Володимир Чемерис. Він єдиний, хто прийшов перший день і відмовляв студентів розбивати намети. Ми про це мовчали дуже багато років. Але після повномасштабного вторгнення його затримало СБУ за проросійську агітацію. Був ще один персонаж, якого я виганяв вже через кілька днів. Прийшов п'яний, а потім зізнавався, що він був засланий КДБ. В'ячеслав Піховшек. Але потім він знову пробився до студентського руху і брав участь у його зруйнуванні. Така діяльність проти нас була.
Анжеліка Рудницька: Я під час голодування ходила на пари, особливо до улюблених викладачів. Пам'ятаю, як мене викликали прямо з пар, вели у велику порожню аудиторію. На мені ще була, пам'ятаю, хустка, яка була у мітингувальників. Нам їх подарували наші прихильники. Навпроти мене в аудиторії сидів чоловік з КДБ і розповідав мені, що така хороша дівчинка, як я, не може в одному просторі знаходитися з цими "алкоголіками і наркоманами", які насправді не голодують, а їдять. Я відмовлялася з ним говорити. Це добре, що у мене від природи є характер. Адже далеко не кожен може чинити спротив. Але зараз я думаю про те, що університет мене не захистив. Адже вони могли, наприклад, сказати, що мене немає на парах.
Багато відомих людей псували собі некрологи, заявляючи з трибуни Верховної Ради "нехай не їдять, нам більше буде". Або казали, що міліція їх не розганяє, бо вони самі довго не протягнуть.
Олександр Доній: А депутат Рева пропонував проїхати по мітингувальниках танками.
Ви не боялися?
Анжеліка Рудницька: Я, чесно кажучи, не вірила, що на людей поїдуть танками. Ми були внутрішньо організовані і мали установку – не реагувати на жодні провокації.
Олександр Доній: Про танки і страх є історія. Олег Медуниця правильно зауважив, що "Революцію на граніті" люди знають, а про репресії, які почалися згодом, ні. 7 листопада ми реально пішли під танки. Був останній військовий парад в Києві, і єдина організація, яка вирішила його зупинити – це Українська студентська спілка. Також до нас долучився ваш колега журналіст Дмитро Тузов. А з депутатів, окрім Степана Хмари, ніхто нас не підтримав. Хмара влаштував одиночний пікет на Майдані Незалежності, за що був ув'язнений. А нас, 300 чоловік, які вийшли зупиняти танки, за три хвилини розбили кийками. ОМОН зібрали тоді з усіх міст України. І вони нас били. Але ж 300 людей вийшли! Значить не боялися навіть танки зупиняти.
Єдина акція, яка нам не вдалася – це захоплення Верховної Ради
Фінал цієї історії пов'язаний з відомими кадрами, де худенький молодий юнак Олександр Доній стоїть на трибуні Верховної Ради, а перед ним хвилюється море комуністів, які скаженіють.
Олександр Доній: Єдина акція, яка нам не вдалася, яка також була спланована заздалегідь, це захоплення Верховної Ради. Натомість був виступ. За півроку до того я виписав чіткий план, про який знали лише дві людини – Маркіян Іващишин і В'ячеслав Кириленко. Решта активістів про захоплення Верховної Ради не знали. Про все повідомлялося за півгодини до початку. Але більшість людей одразу почали падати біля Верховної Ради, і ми таким чином захопили ще один простір, і розбили ще одне наметове містечко біля Верховної Ради. Більшість просто не знала, чи потрібно йти далі. Ідея була в тому, щоб захопити будівлю, як ми захопили Червоний корпус університету, і вже з середини диктувати свої вимоги.
Це єдине, що не вдалося нам із запланованого. Натомість був виступ. Виступ як виступ. Вони сказали оголосити наші умови. Я відмовився це робити. Всі наші вимоги вони добре знали. Я їм так і сказав, що наші вимоги за два тижні ви повинні були вивчити напам'ять. Але в нас з'явилися дві нові умови. Підвести звук до тих, хто перебував під стінами Верховної Ради. А також я їм дав дві години для того, щоб вони підготували для нас годину прямого ефіру на телебаченні. А щоб вони були більш зговірливі, я повів колону захоплювати Червоний корпус університету. Ми захопили Червоний корпус, вони здуру злякалися і дали нам годину прямого ефіру.
Я розподілив між п'ятьма людьми, хто яку вимогу буде оголошувати. Ми говорили годину і закликали до загальнонаціонального страйку. Верховна Рада була змушена відступити, тому що після цього почалася вже підготовка не просто студентського страйку. Нам фабрики-заводи повідомили, що вони готові до нас приєднатися.
В чому перемога "Революції на граніті"?
Анжеліка Рудницька: Рівно через дев'ять місяців після "Революції на граніті" була проголошена Незалежність України. Це ідеальний час, вивірений Всесвітом. Не прописаною, але головною вимогою для нас була Незалежність України.
