Фото з відкритих джерел
"Театральний бум ― не лише столичний"
Чи відчуваєте ви День театру як якийсь особливий? Про що це свято для вас?
Протягом тривалого часу для мене це був просто робочий день. У ці дні проводилися зазвичай різні концерти, але зараз я відчуваю певні цінності. Цього дня в Україні оголошують лонглист фестивалю-премії "GRA" ("Great Real Art", заснований Національною спілкою театральних діячів України у 2018 році ― ред.). І це дуже важлива подія, бо фестиваль охоплює діяльність усіх театрів України, різних регіонів, різних форм, приватних, національних, академічних. Відбувається дуже серйозна ревізія театрального процесу в Україні. А враховуючи зацікавленість української спільноти театром, це важливий момент.
Цього року на премію подалися 136 вистав? Це багато чи мало?
136 вистав ― це дуже багато. Коли ми починали фестиваль ― а цьогоріч у нас VII "GRA" ― було близько 70 заявок. Ті роки були без ковіду й без війни. У 2022 році ми не проводили фестиваль, у 2023-му проводили за два роки і мали 134 заявки. Але цьогоріч ми не очікували такої цифри, це серйозний челендж для експертної ради, адже ми маємо все це передивитися на відео й ухвалити рішення. Отже, інтерес до театру, цей театральний бум ― не лише столичний, він відбувається у багатьох областях України.
Маска, яку вручають переможцям фестивалю-премії "ГРА". Facebook/Фестиваль-Премія ГРА
"У 1990-ті український театр в Україні існував у нездоровій конкуренції із російським театром"
Протягом трьох років повномасштабної війни ми справді пильно стежимо за театром і розуміємо, що цей прорив не відбувся на якомусь порожньому місці, йому передували певні обставини. Які закономірності та процеси зауважуєте особисто ви?
Цей прорив справді стався, але не лише завдяки театру і театральним діячам, а й завдяки обставинам. Тому що всі 1990-ті український театр в Україні існував у нездоровій конкуренції із російським театром. Сюди їздили багато гастролерів, російськомовних театрів, російської драматургії. Правди ніде діти ― у цій нездоровій конкуренції зазвичай український театр не вигравав. Потім обставини почали складатися інакше ― і з’явився сталий інтерес до свого. І це не суто театральні процеси, вони пов’язані з культурними процесами загалом ― з літературою, кіно тощо. Виявився міцний сегмент українського театру, до якого зберігався сталий інтерес. А зараз ми вже маємо український театр поза конкуренцією, і це теж не дуже здорова ситуація. До нас не їдуть на гастролі, це зрозуміло. І весь процес не сприяє тому, аби збагнути загальну картину. Але можемо сказати, що український театр сьогодні має певну сталість, розуміння себе та своєї невторинності, неменшовартості, своєї потрібності та необхідності. І далі вже питання ― як він буде із цим працювати. Чи не буде він входити у кон’юнктуру, користуючись своєю позаконкурентністю? Це серйозні питання та виклики майбутнього, виклики перед митцями. Тут можуть бути різні небезпеки.
"Копродукція всередині країни різних театрів різних рівнів ― у цьому є сенс"
Війна поставила наші театри у дуже нерівні умови. Яку прогресію ви бачите щодо регіональних театрів?
Регіональні театри існують більш-менш локально і викликають зацікавлення саме в локальному колі. Зараз найважливішим буде сказати про різницю можливостей творчо реалізуватися у різних частинах країни, які по-різному безпечні та небезпечні. За моїм досвідом, театри, які працюють у дуже складних безпекових умовах, роблять неймовірні речі. Мені особисто це дає велике натхнення, бо я бачу, що люди реалізуються через творчість, вирішують багато психологічних проблем. І йдеться про театри саме у небезпечних регіонах. Театри, які працюють у більш безпечних регіонах, мають більш сталу консервативну позицію і не дуже швидко міняються. Це, чесно кажучи, не радує. І ще важливий момент ― у нас театри часто нарікають на недостатній ресурс, малу кількість грошей тощо. Але я бачу, що в центрі України театри мають великі ресурси, акторський склад і сцену, проте творчості там чомусь мало. І навпаки ― невеличкі колективи, часто незалежні, вони орендують якісь приватні приміщення і дуже наполегливо працюють. Мені здається, тут треба було б об’єднання зусиль, тому що ця креативна сила, яка зробить цікавий і важливий продукт, не завжди є там, де все добре налагоджено. Можливо, ця сила існує на маргінесі. Гадаю, театральним митцям треба трохи ширше дивитися на цю ситуацію та, можливо, об’єднуватися. Ще до повномасштабної війни у нас була копродукція із зарубіжними колективами, вона і зараз є. А от щодо копродукції всередині країни різних театрів різних рівнів ― у нас цього значно менше. Але мені здається, у цьому є сенс.
Ганна Веселовська. Фото: Facebook
"Мати інститут театру для нас дуже важливо"
Як ви гадаєте, що тут можна зробити на інституційному рівні, щоб сталі інституції виконували свою функцію у контексті театру?
При ЮНЕСКО є Інститут театру. Це така стала міжнародна інституція, дуже впливова, яка працює із цілою низкою критиків різних країн та має свої видання. В Україні немає інституту театру. Може якось формально це представництво існує, але історія ця триває довгий час, давно йшлося про те, що у нас має бути інститут театру. І це не ті люди, що роблять вистави, а ті, хто відстежує цей процес, дає експертну оцінку. Там можуть бути різні дорадчі органи, залучення різних митців для розвитку копродукції тощо. І це українське представництво входило б далі у різні міжнародні інституції. А у нас доходить до того, що український театр на міжнародних майданчиках можуть представляти люди, не компетентні у внутрішній ситуації. І це дуже негативно впливає на наш імідж. Я стикалася з тим, що люди, які ніколи не бачили реально українського театру, не були в Україні, але мають якісь амбіції писати про це і представляти нас десь на міжнародній арені. Тобто варіант ― Україна без України. Отже, мати інститут театру для нас дуже важливо.
"Театр працює не прямо ― у цьому його цінність"
Поставлю провокативне і маніпулятивне запитання. А навіщо театр? Чи не переоцінюємо ми його силу та вплив на життя? Невже Гітлер, Сталін чи Путін не бачили крутих вистав, які б спонукали замислитися?
Щодо надмірної цінності, то у наш час, можливо, театр і не має такого тотального впливу, як це було в античній Греції або у ХVIII столітті. Зараз кількість людей, які відвідують театр, набагато менша. Але мені здається, що театр впливає не прямо. На згаданих вами "монстрів" він і не міг вплинути, бо вони були орієнтовані на інше. А щодо людей, які мають здатність відчувати, розуміти, думати, проєктувати себе на ситуацію, тобто людей ширшого думання і чуття ― для них театр дуже важливий. Я не є прихильницею, коли кажуть, що театр виховує. Ні, він нікого не виховує. Театр може провокувати, давати гаму почуттів, якої комусь недостатньо або забагато. Але він запускає свої щупальці значно глибше у суспільство. Ми бачимо зараз цей феномен. Люди, які ніколи не читали повісті Квітки-Основ’яненка, саме через театр раптом дізнаються, що таке ― є. Тобто театр працює не прямо, і в цьому, мабуть, його цінність. Тому що, наприклад, популярне кіно працює відкрито, і ми можемо навіть побачити результат впливу одразу. У театрі все влаштовано складніше, тому й відповідальність тих, хто ним займається, більша.
