Ілля Жеведь у студії Радіо Культура
"Сержант – це міст між солдатами і командирами"
Хто такий головний сержант?
Головний сержант – це каркас армії. Важлива людина в системі армії, тато і мама одночасно. Це людина, яка піклується, дає натхнення солдатам, є радником для свого командира і помічником для солдатів. Це людина, на яку покладена велика відповідальність і яка повинна мати симбіоз інтелекту, відповідальності, виконання і бути психологом. Сержант є мостом між солдатами і командирами. Усі завдання покладаються в основному на сержанта. Уся організація і підготовка лежить на сержантах.
"У Києві було багато важливої роботи, але мене тягнуло на Донбас"
Коли ви почали свій шлях військового?
12 травня 2014 року я вступив в добровольчий батальйон "Київ-1", який розпочав свій шлях за територіальну цілісність України боями під Слов’янськом. Потім була Мар'їнка, Красногорівка. Потім відбулася реформа добробатів і я перейшов на службу в поліцію. Я хотів знову воювати, проте в поліції такої можливості не було. У Києві було багато важливої роботи, але мене тягнуло на Донбас. Я шукав куди йти служити і знайшов. Під Києвом у Гостомелі з’явилася бригада швидкого реагування "Рубіж". Я пройшов відбір і почав свій нацгвардійський шлях.
АТО – гарна підготовка до повномасштабного вторгнення
Якою була ваша служба в 2014-2015 роках? І як воював противник?
Противник здебільшого був не так підготовлений, як зараз, не такі були штурми. Ми штурмували, робити зачистки. Ми виходили в розвідку з підрозділами ЗСУ, допомагали місцевому населенню, евакуювали. Противник тоді був інакший. Це були переважно люди з Донецької, Луганської області, які повелися на російську пропаганду і вірили у відродження радянської влади. Ворог дуже добре працює в напрямку пропаганди, яка є зброєю 21-го століття непрямої дії. На людей впливають через розум. Люди зазомбовані, під страхом, з вірою в ілюзорні ідеали йдуть вмирати, захищати незрозуміло що. На тому напрямку, де ми були, не було КАБів, стільки артилерії крупного калібру. Звісно, були гарячі напрямки: Піски, Зеніт, аеропорт, але в масштабах АТО це були локальні дії. А в нас зараз вся така лінія фронту. Тоді була гарна підготовка до повномасштабного вторгнення. Ми всі розуміли, що російське повномасштабне вторгнення – це питання часу. Питання Донбасу просто так не вирішиться. Путін хоче внести себе в історію поруч із постаттю Гітлера і Сталіна і навіть перевершити.
Який вигляд мали перемир’я після Мінських домовленостей?
Це був наш м’який тиск, щоб противник вийшов без бою. Росія теж не могла ввести війська, хоча постійно приховано допомагала "ЛДНР" зброєю – нібито гуманітарними вантажами. Росія намагалася зберегти своє обличчя адекватності.
Якщо перемир’я буде оголошене на пів року, у нас буде максимум 2 місяці
Чи можливе перемир’я зараз?
Це складне неоднозначне питання, на яке немає відповіді. Тут є багато чинників. Перемир’я потрібне всім. Проте питання в тому, як ми його використаємо. Якщо ми будемо нарощувати м’язи, робити системні дії щодо покращення своєї обороноздатності, розвиватися, тоді це можливо. Проте якщо це перемир’я буде оголошене на пів року, не варто розраховувати на пів року, максимум на два місяці. З Росією не можна розраховувати на чесність. Вона ніколи не виконує своїх зобов’язань.
Окупанти відловлювали людей на вулиці й уже за кілька днів ті йшли на штурм
Як відбувалася оборона Рубіжного?
Зараз така кількість боїв, що інформаційний простір не встигає все охоплювати. Повномасштабне вторгнення ми зустріли під Сєвєродонецьком. Там були перші три дні боїв у полях. Потім ми відійшли до міста Сєвєродонецьк і закріпилися там. Ворог спробував підійти, але отримав міцно по зубах. Ми навіть контратакували і просунулися трохи вперед і тримали позиції дуже міцно. При всіх намаганнях ворога, в нього нічого не виходило. Потім ми отримали наказ висунутися в місто Рубіжне. Там наш підрозділ тримав оборону зі сходу. Ми не заходили на позиції, а вже в самому зіткненні з противником займали оборону. При тому шквалі російської артилерії та КАБів це було неочікувано. Зараз 2025 рік і вже всі розуміють, як воно відбувається. А тоді це було вперше. Під час масованого штурму загинуло 50 окупантів і стільки ж було поранено. Це дуже великі втрати за пів дня. Я думав, що буде кілька днів перерви. Проте наступного дня відбувся такий самий штурм з боку окупантів. Коли ми брали в полон окупантів, серед них були нормальні люди. Там були вчителі, слюсарі тощо. І вони розповідали, як вони потрапили на війну. Людей відловлювали на вулиці і вже за кілька днів вони йшли на штурм. Тих, хто відмовлявся, катували або вбивали. Тобто в людей не було вибору. Було страшно, що українці вбивають один одного. Але це все робить саме Росія.
Ілля Жеведь і Тетяна Трощинська у студії Радіо Культура
"Вдень при тій артилерії і штурмах можна було померти щодня два-три рази"
Де ви зазнали поранення?
Це було в 2023 році в районі Озарянівки, південніше Бахмуту. Надійшов наказ створити плацдарм для подальших наступальних дій. Ми повинні були разом із побратимами 28-ї бригади вийти на околиці Озарянівки для подальшого просування наших Сил оборони. Це була щільно замінована посадка. На кожних 5-7 метрів були міни. Коли ми там перебували, там було два окопи, де ми планували пересидіти удари артилерією. Ми пробили собі стежку крізь щільне замінування і вже планували, як робитимемо наліт на противника. До противника було менше ста метрів. Надійшов наказ іти на штурм. Тоді ми звільнили близько 4-5 км фронту. Три рази ми пробували штурмувати. То був щільний артилерійський обстріл і ми не виходили, то зв'язок гуляв. Третій раз ми все ж таки почали просуватися посадкою. Нас супроводжував коптер. До противника залишалося менше ста метрів. Я був командиром групи. Прийшли до точки, я розосередив хлопців і викликали саперів для розмінування стежки. Я був третій в групі. Перший був сапер, переді мною раптор. Я стрибнув в окоп і тут стався вибух. Відчув, що не можу встати, пальці ніг були розірвані. Я засмутився, що не зможу далі продовжити штурм. Я тоді був головним сержантом взводу розвідки першого батальйону. Хлопці залишилися без командира. Хлопці мене дістали, наклали турнікети, викликали евакуацію. О 6:58 я зазнав поранення, а о 8:00 я вже був у Дружківці на столі. Група евакуації пробігла по замінованій посадці й не підірвалася. Як ми не підірвалися по дорозі – невідомо. Не раз біля нас падали міни і нам вдавалося залишилися неушкодженими. Тому ми жартували, що на війну треба їхати з доброю кармою. В Рубіжному ми жили з 5 до 9 ранку. Якщо ти вижив до 9 ранку, ти починаєш жити до 13. Якщо ти дожив до обіду, ти доживаєш до 17-18. В районі 18-19 штурмові дії затихали. Відбувалися логістики, поповнення. Наш підрозділ іноді проводив штурмові дії вночі. Ми були підготовлені. В нас були нічники і всі необхідні засоби. Тоді не так було страшно. А вдень при тій артилерії і штурмах можна було померти щодня два-три рази. Ми мали би померти ще в перший місяць. Ми думали, що нас перетре ця м’ясорубка війни. Ми дуже багато втратили наших хлопців.
"Є твоя особистість і любов до України"
Ви хвилювалися, що підвели командира своїм пораненням, але ж ви отримали Героя України.
Я не вважаю себе героєм. У нас є герої. Коли мені подзвонив командир і сказав готуватися до нагородження, я запитав, чим? А він сказав: побачиш. Я тоді почав здогадуватися і сказав, що не хочу, оскільки просто робив свою роботу. Проте Віталій Литвин наполіг і сказав, що я заслужено отримую свою нагороду. Цивільним дуже складно зрозуміти військових, які були в активних бойових діях, їхню свідомість і їхнє ставлення до життя. Люди, які перебувають дуже багато часу на межі життя і смерті, по-іншому відчувають життя і в них інші цінності. Вони по-іншому бачать своє призначення у житті. Воно дуже відрізняється від цивільних. Це різні рівні розуміння та свідомості. Немає ніякою стійкості. Є твоя особистість і любов до України. Є твої побратими і відповідальність перед народом України, перед загиблими побратимами і родинами, які втратили своїх близьких.
Читайте також: "Повномасштабне вторгнення я зустрів у степах Донеччини та Луганщини" — Герой України Литвин
