Мар'яна Завійська у студії Українського Радіо
Близько 9 місяців люди залишаються без регулярних фінансових надходжень
Нині в Україні зареєстровано понад 1,2 мільйона ветеранів. По завершенню війни їх може бути орієнтовно 5-6 мільйонів. Нещодавно ви презентували результати нового дослідження "Як грошова допомога гуманітарних організацій допомагає ветеранам війни та їхнім сім'ям". На якому місці питання грошей в контексті повернення ветеранів до цивільного життя?
Наша компанія вивчає питання грошової гуманітарної допомоги ветеранам уже два роки. Наше завдання – щоб через звіти, дослідження люди, отримувачі, ті, хто через війну так чи інакше постраждали і мають гуманітарні потреби, доносили інформацію до тих, хто може ці потреби задовольняти, надавати допомогу або системно закривати потреби людей. У нашому дослідженні ми спілкувалися з людьми, які мають серйозні наслідки для свого здоров'я в результаті війни, серйозні поранення або проблеми зі здоров'ям, пов'язані з військовою службою і досліджували, як вони проживають цей досвід від моменту поранення, отримання якоїсь грошової підтримки від надавачів і повернення до цивільного життя. Люди, які зазнали поранення, певний час залишаються за межами можливостей забезпечувати себе засобами існування. Їхні сім'ї стають надзвичайно вразливими, тому що хтось із дорослих повинен здійснювати доглядальну функцію, зазвичай це дружина або хтось із батьків пораненого військовослужбовця, відповідно, сім'я залишається без засобів до існування.
Держава надає грошові виплати, але з моменту поранення до моменту отримання цієї допомоги може минути чимало часу. В середньому від 6 до 9 місяців, інколи ще довше. Це означає, що близько 9 місяців люди залишаються без регулярних фінансових надходжень. А їхні потреби такі ж, а часом навіть і більші, аніж до моменту поранення. Залишається потреба утримання сім'ї, дітей, таких засобів до існування, як одяг, їжа, ліки. І це гостра проблема. Військові нам розповідали, що вони витрачають свої заощадження, якщо такі були або йдуть у борги. Довготривалий вплив цієї ситуації на фінансовий добробут та психологічне здоров'я сім'ї очевидний: люди не можуть дати собі раду, забезпечити базові потреби, які не закінчуються, тільки-но людина отримує реабілітацію та компенсації від держави. Часто ці фінансові потреби пов'язані з речами, про які раніше ніхто з них навіть і не думав: це і адаптація житла до нових потреб, розширення дверей, якщо людина починає пересуватися на кріслі колісному, встановлення додаткових поручнів, якщо людина пересувається на протезі, облаштування подвір'я тощо. І все це несе суттєві фінансові витрати.
Після завершення війни 15% населення матимуть статус ветерана або колишнього учасника бойових дій
Допомога від держави і від гуманітарних організацій – це різні допомоги?
Так, це різні гроші. В Україні система гуманітарної допомоги для населення, яке постраждало від війни, достатньо масштабна. Якщо говорити про 2024 рік, то 8,5 мільйонів українців отримали різну гуманітарну допомогу, не тільки грошову. Працює близько 700 різних міжнародних і українських організацій, які займаються гуманітарним реагуванням. Відсоток грошової допомоги в Україні порівняно з іншими гуманітарними кризами у світі є безпрецедентним. Люди отримують дуже великі грошові виплати порівняно з іншими країнами. Але ветерани, які постраждали внаслідок війни, залишаються поза увагою системи. І це велика проблема.
За різними підрахунками, після завершення війни 15% населення матимуть статус ветерана або колишнього учасника бойових дій. Це дуже велика кількість людей, і гуманітарна система їх практично не бачить. На це є різні причини. Вони пов'язані з тим, як функціонує гуманітарна система. Раніше гуманітарні організації працювали в контекстах, де були локальні гуманітарні конфлікти. Де, умовно кажучи, в межах одного села могли бути дві сторони конфлікту. Цей досвід не рефлексується і не переноситься на ситуацію, де є країна-агресор і країна, яка потерпає від збройної агресії. Але ми маємо те, що маємо. Ветерани залишаються поза увагою гуманітарних організацій. В нашому дослідженні ми намагалися розібратися, що отримують ветерани, як вони це отримують, і чи можемо ми через дослідження адвокатувати і підштовхувати гуманітарну спільноту звертати більше уваги на ветеранів.
Ми збирали інформацію в січні 2025 року. Ми знаємо щонайменше про одну системну програму, яка працює з ветеранами. Її організовує міжнародна організація International rescue committee в партнерстві з українськими громадськими організаціями. Вони надають гуманітарну допомогу на дев'ять місяців ветеранам або військовослужбовцям, які зазнали серйозних поранень. Найімовірніше, ці люди не повернуться до виконання бойових завдань. Цю програму реалізовують переважно через реабілітаційні центри, де відновлюються поранені військовослужбовці. Це не дуже невеликі кошти, які пропонуються ветеранам: 700 € на 9 місяців. Це наймінімальніша сума, яку можуть забезпечити гуманітарні організації. Ці кошти покликані на те, щоб забезпечити бодай якісь базові потреби. Але кількість ветеранів, яку можуть забезпечити ці організації, досить маленька. З іншого боку, також є складнощі з тим, щоб мотивувати ветеранів і військовослужбовців подаватися навіть на ці невеликі кошти, які можуть допомогти вирішити питання тієї ж адаптації житла для нових умов функціонування. І гуманітарні організації мають певні складнощі, щоб побудувати місточок до колишніх військових та ветеранів.
Є й хороші приклади побудови містків довіри
Як змінити цю ситуацію?
За допомогою цього дослідження ми намагалися сформулювати адвокаційні повідомлення для донорської спільноти й ініціювали діалог з організаціями, які працюють тут в Україні, щоб допомогти сформулювати аргументи для того, аби військовослужбовці та ветерани ставали бенефіціарами таких програм. Це не професійні військові, це колишні цивільні, які змушені були через російську агресію взяти зброю в руки, щоб захищати свою країну.
Війна в Україні відрізняється від інших воєнних конфліктів та гуманітарних криз, де раніше переважно працювали міжнародні гуманітарні організації. Допомога ветеранам не буде викликати розділення і поляризації в громадах. Бо в інших середовищах, де в межах одного села, як ми наводили вже приклад, могли бути дві сторони конфлікту, гуманітарні організації тому й уникали допомоги колишнім військовим, щоб не створювати додаткової поляризації і розділення. В Україні ситуація зовсім інша. Населення підтримує свою армію, населення підтримує ветеранів. Тому потрібно комунікувати ці аргументи з донорами і знаходити точки, як можна адаптувати ці гуманітарні принципи до ситуації в Україні.
Якщо говорити про побудову довіри і комунікації між ветеранами і гуманітарними організаціями, то справді, ця проблема є. І вона частково пов'язана з тим, що колишній військовослужбовці та ветерани часто стикаються з шахрайством, пов'язаним з грошима. На жаль, шахраї знають, що військовослужбовці можуть отримувати бойові виплати, що в них на рахунках можуть бути кошти, які люди збирають для того, щоб забезпечити той чи інший підрозділ необхідною технікою тощо. І, на жаль, такі історії є. Військові потерпають від такого шахрайства. Волонтери також потерпають від такого шахрайства. Тому під час опитування нам розповідали, що коли вперше почули про такі програми, дуже насторожено ставилися до будь-якої допомоги, пов'язаної з грошима та банківськими переказами. Бо мали вже негативний досвід.
Але ми чули й хороші приклади, як можна будувати ці містки довіри. Це співпраця з патронажними службами, які створені в деяких підрозділах і яким довіряють. Патронажні служби спілкуються з родинами на всіх етапах реабілітації і підтримки ветерана. Тому ті організації, які залучають патронажні служби, мають більший кредит довіри. Другий хороший приклад, який ми бачили – це робота через реабілітаційні центри та соціальних працівників, які там працюють. Вони теж є таким місточком довіри, вони знають, в якому стані перебуває той чи інший ветеран, як знайти для нього правильні слова. І мабуть фінальна хороша практика, яку ми ще не спостерігали, але будемо намагатися її впроваджувати. Це коли самі ветерани стають амбасадорами таких програм і від людини до людини доносять потрібну інформацію. З одного боку, це і для них цінно з точки зору відновлення соціалізації і налагодження нових соціальних зв'язків. З іншого боку, ті, до кого доноситься ця інформація, також більше довіряють своїм колишнім побратимам або тим, з ким вони знаходилися в реабілітаційному центрі.
