Микола Яковченко. Кадр із фільму "За двома зайцями"
Потенціал Яковченка був набагато більший і глибший, ніж експлуатувався
Його називали найнароднішим серед заслужених, найзаслуженішим серед народних. Що це за акторське явище? Що це за акторський типаж? Що це за унікальна творча доля? Чи міг він вийти за межі свого амплуа?
Петро Ільченко: Він і вийшов. Якщо ми згадаємо його останній фільм "Дід лівого крайнього", то саме там і побачимо, що він вийшов за рамки амплуа. Було видно, що його потенціал набагато більший і глибший, ніж експлуатувався. Але що робити, мистецтво хоче мати результат. А Яковченко в тих рамках, в які ставили його режисери кіно і театру, давав стовідсотковий результат. Так буває з багатьма акторами, які змушені бути в певному амплуа. Але це зовсім не свідчить про їхню обмеженість.
Але дехто з акторів через оцю обмеженість відчуває себе нещасливим у професії.
Петро Ільченко: Минуло 50 років. А його енергія, його позитив, його сонячність мають й досі величезне значення. Тому для нього є особлива ніша. Й досі жива вдячність глядачів – через багато років. Якщо взяти галерею і поставити в ряд його роботи, ми побачимо різні ролі. Нібито вони виражені одними засобами, нібито зіграні в одному амплуа, нібито створені в певній обмеженості, але ви ніколи не сплутаєте роль з "Максима Перепелиці" із роллю в фільмі "Вечір на Івана Купала". А "Дід лівого крайнього" ви ніколи не переплутаєте із "За двома зайцями". Ніби засоби й одні, а всі ролі різні.
До нього, як на мене, було дещо упереджене ставлення. Мовляв, він вдягав маску. Але ця маска була дуже зігріта його далеко не комічним досвідом. У багатьох моментах – навіть трагічним досвідом. Це людина з неабиякою самоіронією, яка давала часто собі не досить позитивні характеристики. Але висота цієї людини від цього не применшувалася.
Феномен образу
У сквері перед театром Франка у Києві стоїть пам'ятник Миколі Яковченку. Він сидить на лавці, поряд собака. І люди тягнуться до нього, попри те, що можливо не бачили всіх його фільмів. Адже старі фільми – не часті гості в медіа просторі. В чому особливість і феномен цього образу?
Дмитро Яковенко: Мені здається, що його феномен у щирості й доброті. Актори, які виходять на сцену, мають всередині себе своєрідний згусток енергії, яким вони діляться з глядачами. І Яковченко – це актор, який мав колосальну кількість цієї енергії. І він дуже щедро роздавав її глядачеві. Я також спостерігав у скверику за людьми, які, судячи з віку, не застали Миколу Федоровича, але вони реагують на пам'ять. Цей пам'ятник робили дуже талановиті люди, які змогли передати позитив навіть через скульптуру. До речі, у нас у Прилуках на Театральній площі стоїть пам'ятник-близнюк.
Пам'ятник Миколі Яковченку у сквері біля Театру імені Івана Франка в Києві. Фото: commons.wikimedia.org
Петро Ільченко: Мені здається, що рекламу своїм фільмам, своїм ролям, своєму баченню світу робив сам Микола Федорович. З одного боку, він, якщо говорити народною мовою, був ніби простакуватий. Але це не зовсім так. Він мав надзвичайно гострий розум і величезну самоіронію. І це були вроджені якості. В результаті, йому почали приписувати історії, які, ймовірно, навіть не з ним були. Він став персонажем фольклору.
"Микола Федорович міг вискочити на вулицю взимку в сандалях на босу ногу"
А ще – мемів і анекдотів. Я пам'ятаю, коли я вступила до театрального інституту, я чула безліч історій, які виявилися звичайними вигадками. І цих історій було дуже багато.
Петро Ільченко: Хоча серед них були і реальні історії. Я їх чув, наприклад, від Дмитра Гнатюка, з яким ми не один рік разом працювали на кафедрі. Незважаючи на те, що Микола Яковченко працював у першому театрі України, він був досить бідною людиною. Із Дмитром Гнатюком вони жили в сусідніх будинках. У Дмитра Михайловича було розкішне пальто, шапка з хутра, він був тепло одягнений, а Микола Федорович міг вискочити на вулицю взимку в сандалях на босу ногу. Дмитро Михайлович заводив розмову, розпитував у Миколи Федоровича, як справи, над чим він працює. І в якийсь момент Микола Федорович не витримував і говорив із криком: "Дмитре, влітку поговоримо!". І ця історія справді сприймається вже як мем, як анекдот. Дмитро Михайлович, до речі, завжди згадував Миколу Федоровича. І Дмитро Михайлович пишався знайомством з Миколою Федоровичем.
"Радянської епохи немає, але залишилася епоха Яковченка"
Про Миколу Яковченка говорять, що у нього були печальні очі. Навіть книга така є у Ірини Матяш "Блазень з печальними очима". Його життя не було простим: дружина рано пішла, донечки хворіли, одна також рано пішла. І напевно, переживаючи драматичні події, не просто грати комедійні ролі. Хоча нещодавно мені розповіли, що у нього в очах завжди була неймовірна іскринка, справжні бісики, шалена жага до життя. Отже, людина не може бути завжди однозначною, завжди печальною, або завжди веселою.
Петро Ільченко: Він був людиною культури, людиною природи. Попри те, що він народився в місті, цивілізаційно він місто не сприймав, а був людиною природи, людиною стихії. І правила міста, та ще й радянської епохи, явно завдавали йому болю. Він розумів, що він не людина цієї епохи, він на периферії. Він так і пройшов на периферії. А як сьогодні виявилося, центр за ним: в його фільмах, його ролях, його житті. Бо радянської епохи немає, але залишилася епоха Яковченка.
Яковченко – бренд Прилук
Дмитре, ви родом із Прилук, як і Микола Яковченко. Що ви знаєте про той період його життя? Чи підтримується нині в місті тема, що воно дало українському театру таку визначну постать?
Дмитро Яковенко: У мене завжди було сприйняття, що Прилуки – дуже театральне місто. Починаючи з Яковченка, і продовжуючи величезною кількістю талановитих людей, які родом з цього міста. Був чудовий час, коли корифеї нашого театру дуже активно їздили по периферії. І ця умовна периферія могла бути дуже конкурентноспроможною до столичних або обласних театрів. І складала їм блискучу конкуренцію. На одному з таких гуртків був і помічений Микола Федорович. І зрештою він пов'язав своє життя із театром.
У нашому місті є ентузіасти, які багато роблять для того щоб Яковченко для міста був брендом. Наприклад, Олександр Овдієнко, котрий зараз приєднався до "Вовків да Вінчі", в 2023 році він активно до цього залучав спільноту Прилук. І це досить потужні й важливі речі. Зокрема, для того, щоб молоде покоління звертало на це увагу. В 2023 році вони зібрали кошти і намалювали величезний мурал на дев'ять поверхів – Яковченко в образі козака. Це чудовий мурал, який був навіть представлений на європейському конкурсі муралів. Також у місті збираються актори з різних театрів для того, щоб згадати Миколу Яковченка, разом співати пісні, які він виконував в кіно. Сашко Овдієнко також створив календар, в якому були використані різні цитати і образи Миколи Яковченка. І мені здається, що така комерція допомагає осучаснювати його образ, відкривати його для тих людей, які його не застали.
.jpg)
Петро Ільченко, Дмитро Яковенко і Наталія Грабченко у студії Радіо Культура
Знайомство з Яковченком
Пане Анатолію, ви особисто знали Миколу Яковченка. Яким він був?
Анатолій Паламаренко: У 1962 році я почав роботу в філармонії, як артист художнього слова. І на сцені я зустрічався з Миколою Федоровичем. Я з дитинства маю звичку спостерігати за людьми. І якщо мені людина цікава, я починаю її копіювати. Я копіював учителів у школі. А коли я зустрівся з Миколою Федоровичем, за лаштунками почав за ним спостерігати і просто ковтав його слова і рухи. І поступово навчився копіювати його голос. А він був учасником програми на радіо "Від суботи до суботи". І якось 1 квітня мене запросили провести цю програму голосом Миколи Яковченка. І коли він мене зустрів у коридорах радіо, він сказав, що чув, як я його копіював. І попросив, щоб я це ще раз зобразив. Про Миколу Яковченка справді існує дуже багато кумедних історій. Він жартував постійно. Якось запитує у мене, чи знаю я, навіщо в людини хребет? Я відповідаю, що ні. А він каже – для того, щоб голова в штани не впала.
Або запитував, чи знаю я, навіщо у людини в носі перегородка. Виявляється, для того щоб кози не парувалися! Він мав дуже непросте життя, але навколо дарував людям дуже багато радості й позитиву. Він завжди намагався подарувати людям хороший настрій. У нього була дуже лагідна душа. У нього справді була дуже непроста доля. Але він зміг зберегти оцю неймовірну людську наповненість. Ми й досі його пам'ятаємо, і ця любов буде завжди.
"Жан Габенко"
А за що Яковченка виганяли з театру?
Петро Ільченко: На жаль, він зловживав спиртним. Таким чином він намагався заглушити той біль, який переживав у житті. Життя його не дуже балувало. На жаль, він був непоодинокий в театральному середовищі з цією проблемою. Однак, я переконаний, що це не фундаментальний гріх. Він душу свою не продавав. Гнат Юра не хотів позбавляти глядача такого яскравого явища. Адже його порівнювали з Чарлі Чапліним. Або ж називали "Жан Габенко". А Жан Габен справді був для багатьох актором номер один. Хоча сам Микола Яковченко порівнював себе зі знаменитим коміком Фернанделем. Але він і без цих порівнянь був самодостатнім. Але тоді такий був контекст. Ми жили в закритій країні. Вирватися за її межі було неможливо. Але в межах цієї країни він був надзвичайно популярний.
Дмитро Яковенко: Микола Яковченко був дуже високоосвіченою людиною. Портрет згаданого вами коміка Жана Габена висів в його кабінеті, і він спостерігав за його творчістю. І у Франції нині дуже цінують і пам'ятають своїх акторів. Ми не маємо знецінювати акторів, які були у нас. Дуже важливо зараз по-новому відкривати і переоцінювати постать Миколи Яковченка.
