Марія Левитська. Фото: facebook
"Мені просто пощастило в цьому житті"
Скільки років Ви працюєте в Національній опері?
Понад 30 років…
Як народжується театральний художник?
Мені чотири роки, бабуся дала ляльки з лялькового театру. Якимось чином вона їх робила, з ними десь виступала. Це вже був кінець 50-х, 60-х років, дала мені ними погратися. Я взяла їх в руку і… все. Їх було 5-6. Вони зараз в мене є. Я зберегла їх. Ляльки стилю 50-х років, страшний такий реалізм-реалізм. І потім я багато років займалася ляльковим театром, батько з матір'ю дозволяли. Потім я сказала мамі, що хочу бути художником чи лялькового, чи театру, але я не вмію малювати. Мені треба вчитися. Вона взяла мене за руку і повела в художню школу. Мама сама видатна художниця-монументалістка і портретистка – Ірина Георгіївна Левитська. Три станції метро в Києві її. І фантастичні портрети. Частина зараз знаходиться в Музеї театрального мистецтва, акторів вона дуже гарно малювала. Не реалістичні, а образні. Але вона недооцінена була. Вона була колористом, пейзажистом. Потім був Федір Нірод (український театральний художник шведського походження, головний художник Київського театру опери і балету, народний художник СРСР – ред.). Я в другому класі зайшла в його світ. Він був аристократом від малювання, естетики, культури, від рівня, від білого паперу, чистих рук і олівця. А потім прийшло моє кохання – Данило Лідер (український художник-сценограф, педагог, дійсний член Академії мистецтв України, член Національної спілки художників України, Національної спілки театральних діячів України, Комітету з Державних премій України імені Тараса Шевченка – ред.). Десь мені було 14 чи 15. Може тому я і стала художницею. Найкращим у моєму житті, найкрасивішим, найбожественнішим був Лідер. В мене раз… і все склалося.
Ваш шлях у театральне мистецтво був яким?
Мене запросили на кіностудію художницею по костюмах. І я там щасливенько 10 років в блаженстві з ранку до ночі, з ночі до ранку провела. Дитина спала на тих ящиках з костюмами. І десь в цей час якісь робила вистави. Кілька зробила вистав в оперному театрі. І 13 квітня мені подзвонив Левко Венедиктов, на той час директор театру, головний хормейстер. І сказав: "Прийдеш завтра- післязавтра, напишеш заяву на головного художника". Це ж не просто так, це вже було після кількох вистав. Мені просто пощастило в цьому житті. Мені пощастило, що взяли на кіностудію.
Оперний театр – це магія
А ви тоді до кінця уявляли, що на вас чекає?
Я нічого не усвідомлювала, навіть і зараз не усвідомлюю. Я нічим не керую, я існую. Я на службі. І це магія. В оперному театрі фантастичні спеціалісти. Кожний зі свого фаху. Художники, декоратори. Таких немає в Європі. Все ручками, ручками, ручками. Не на комп'ютері, не пальчиком по клавіші, а ручкою з пензликом півтора метри довжиною. У них у всіх права рука накачана. Столярка, художники, пошивочні цехи, машиністи на сцені, освітлювачі – всі високої категорії. От вчора нічого не було, а сьогодні все буде. Їм ніхто не може сказати "робіть це". Вони самі. Якась така система фантастична…
Коли говорять сучасний оперний театр і що він має бути дуже сучасний в сучасних прочитаннях. Це який театр?
Мені важко сказати. Сучасний, сучасний… Скажіть, а хто з тих, що зараз декларує про сучасний театр, реально його бачив? Де? В якій державі, в якому театрі, скільки коштує квиток? Декларувати можна все. Ми вже в Європі (іронічно)... Моя родичка була колись там ще до війни, їздила, дивилася у Версалі опери. Це великі гроші. Але це все одноразово. Це не систематично. Ти не живеш в Парижі і щодня відвідуєш новий театр і в тебе є картина сучасного. Ти відкриваєш інтернет і одним оком підглядаєш, що хтось виклав. Все, що цікаве – сучасне.
Хто пропонує різноманіття? Режисер, художник чи це симбіоз?
Це симбіоз абсолютний в будь-якому випадку. Якщо його не буде, буде режисура сама по собі, сценографія чи декорації самі по собі. І результату не буде.
"Коли падають бомби, щоб не нервувати, я йду малювати"
Нещодавно у вас відбулося дві виставки, зовсім різні за змістом, за смислами. І вони ніби не стосуються театру. Одна з них пов'язана з Азовом, де резонує тема війни. Інша – з художником Франческо Гварді.
Перша виставка була в галереї Portal 11 у Ігоря Глоби. Це був вересень 2024 року, проєкт полонені "Азовсталі" (повна назва "АЗОВСТАЛЬ. Полонені. Заручники війни" – ред.). Якось мене ця тема зачепила. Я їх вже робила десь п'ять-шість місяців, основні п'ять великих картин два на два метри кожна. Я ніколи не писала фігури, ніколи не писала обличчя. Це почалося з Праги, коли я в кінці лютого, на початку березня 2022 року з дитиною опинилася там. Мені було дуже важко. Я нікому не була потрібна. Розчавлена і абсолютно ніхто. Я згадала, як моя мама казала, що коли тобі важко, ти маєш робити те, що ти робиш щодня. Я пішла і на останні гроші купила фарбу, мольберт, вийшла у двір, бо в хаті було темно і там не можна було малювати. І почала малювати свою уяву про Маріуполь, війну і "Азовсталь." Я ніколи не бачила, як будинки горять. І там почала творити. А потім ці роботи довгим шляхом привезла в Україну і почала продовжувати, тема розвивалася. Я познайомилася з жінками, дівчатами, з Катериною Прокопенко (українська ілюстраторка, громадська активістка, волонтерка, дружина українського офіцера, Героя України Дениса Прокопенка, командира 1-го корпусу НГУ "Азов", командира операції битви за Маріуполь (2022) – ред.). І пів року по 10-12 годин я відкрила для себе інший світ. Я з ними розмовляла, я знала, хто живий, я здогадувалася про це. Я збирала матеріал, бо його дуже важко було зібрати, фотографії російські, на жаль. І дуже поганий гатунок цих фотографій. Я годинами, тижнями вдивлялася, вдивлялася, вдивлялася… Уявляла собі, фантазувала, як склалося життя цієї людини. І якось так пережила. Я вважаю цей проєкт, в першу чергу, не художнім, а громадянським. І в академії в березні цього року ще доробила кілька робіт, бо бетон "Азовсталі" мене не відпускає. Я весь час уявляю бетон, який падає на обличчя, на тебе падає. Це ж найжахливіше, що може бути – плити бетонні. Цей жах мене не відпускає. Коли падають бомби, щоб не нервувати, я йду малювати. Бу-бух… а ти рівною лінією проведеш, щоб рука не здригнулася. Це тебе витягне, це тебе врятує.
Цей цикл завершений? Чи ви будете його продовжувати?
Я не знаю. Я зробила у Глоби виставку, потім вона рік постояла, всі ці роботи, потім я взялася і знову зробила три нові роботи. Може ще буде, а може… не знаю.
Проєкт "La mia Venezia" – присвята Франческо Гварді
Проєкт "La mia Venezia".
Ця виставка вже готова стояла в мене до коронавірусу. Я за тиждень до його офіційного початку приїхала з Венеції. Туди їздила, як діти до школи ходять. Ще тоді літаки були дуже дешеві. Я в Києві малювала, малювала, малювала просто для себе.
Ви враження малювали від цих мандрівок? А чому це присвята Франческо Гварді?
Франческо Гварді я ж оригінали бачила, він мене зачепив своєю нервовістю. Коли почався коронавірус і в мене якось із фантазією стало важкувато, бо ж виходити не можна було… Кажу: "Маша, ну що ти тут скиглиш, дивишся тупо в стінку. Візьми, спробуй зробити копію Франческо Гварді". І я десь місяць сиділа. В мене телевізор, я збільшувала його роботи, бо оригінали маленькі, сантиметрів 30-40. А я збільшувала на екрані. І така в нього малесенька гондола, менше мізинчика пливе. Я її збільшила, зазирнула всередину, що ж вони там роблять? Це був фантастичний час. Ніколи не пізно навчатися. Копія — це найкраща лекція. Воно виходить само. Це не математика, хоча… математика має бути теж в композиції. Потім я у всіх своїх роботах брала тему ridotto. Я її вивчала десятками годин. І всі персонажі, які я собі створила, родом з ridotto. Це Баута (класичні маски, не пов'язані з театром, одна з найбільш поширених і популярних масок, була відома з XVII ст., назва походить від італ. bau або babau – вигадане чудовисько, яким лякали маленьких дітей – ред), це плащі, характеристика фігур.
Але ця виставка вийшла дуже атмосферною і театральною. Таке враження, що ви намацуєте якісь нові театральні простори для вистав певних. Можливо, це десь відгукнеться?
Дай Боже, щоб відгукнулося. Це реакція на війну, на те, що зараз менше ми робимо вистав у зв'язку з ситуацією.
"Я можу себе назвати найщасливішим художником театру, якого так вшанували і подякували"...
Хор Національної опери заспівав Вам "Многая літа"…
Я цього не очікувала. Коли вистава закінчилася і після поклону завіса почала закриватися, я розвернулася з квітами і бачу – диригент хору рукою… І вони заспівали. Я стояла, стояла і думала… Я ледь не розплакалася.... 30 років… Я пам'ятаю, як я прийшла ще досить на той час молодою жінкою. І як мені багато хто розповідав, як треба. Скільки ж треба було вкласти роботи, взаєморозуміння, що якщо я кажу, що це гарно і хористи виглядають на сцені гарно, то щоб вони повірили... Кажуть, що в залі глядачі почали зупинятися і слухати, тому що це було неймовірно. Я вражена… Національна опера все дала і… все забрала. Але, мабуть, воно того варте. І, мабуть, я можу себе назвати найщасливішим художником театру, якого так вшанували і подякували: і керівництво, і співаки, і мої колеги.
Треба любити не себе в мистецтві, а мистецтво в собі. І починаючи робити, треба думати не про свою творчість, а про їхнє візуальне і не тільки візуальне існування на сцені. Я себе не вмію одягати. Виходить казна що!!! Коли ж я роблю образ, то це абсолютно інша справа. Завдяки оперному театру чи тим драматичним вистам, в яких я колись брала участь. Я не брала сучасні фільми, мені не треба було. Мені цікаві образи на конкретного актора.
Що зараз на вашому робочому столі, що у ваших думках, над чим працюєте?
Відносно театру ми ще трошки почекаємо, відносно вистав. Зараз я, поки цих секретів розкрити не можу, але щоб професіоналізм не губився, то кожні свої вісім-дев'ять годин я вимальовую щодня. Я зараз готую новий проєкт про геноцид української культури, козацькі хрести, занедбані татарські кладовища, розбиті, розбомблені росіянами степові баби. Що з того вийде, поки не знаю. Але свої 8-10 годин я відробляю щодня. І десь якісь вистави, але поки до прем'єри я ніколи не називаю. Хваляться тоді, коли закривається завіса після поклону. Я ніколи не приймаю поздоровлення прем'єрні, поки завіса не закрилася.
