Лєране у студії Українського Радіо
Історія родини Лєране – це історія всього кримськотатарського народу
Коли Лєране розповідає про себе, то завжди каже: "Я – кримська татарка з Криму". Хоч народилася вона в Узбекистані, та й нині живе у Львові, все життя жінки, її думки, бажання і мрії повʼязані саме з Кримом. Історія родини Лєране – це історія всього кримськотатарського народу. Будучи корінним народом півострова, ці люди через великоімперські амбіції Росії у всіх її історичних проявах не можуть спокійно жити на своїй землі. У різні часи, починаючи від царату, росіяни намагалися позбавити кримських татар не лише ідентичності, а й намагаються позбутися їхнього фізичного існування на півострові. Цей корінний народ не раз виселяли з Криму. Найбільш масовою стала депортація 18-20 травня 1944 року. Тоді за кілька годин майже усіх кримських татар зігнали у вагони і відправили до віддалених регіонів Радянського Союзу – від північного Передуралля до республік Центральної Азії. Усього, за даними самоперепису Національного руху кримських татар, рідні місця вимушено залишили 423 тисячі 100 осіб. Радянська статистика занизила дані більш ніж удвічі. Приблизно від третини до половини усіх переселених загинуло під час виселення та в перші роки проживання на новому місці.
Говорить Лєране: Те, що сталося в травні 1944 року, це була кульмінація геноциду кримськотарського народу. Страшна подія в кожній кримськотатарській родині, стала трагедією для всіх. Це все я дізналася, звичайно, в дитинстві вже після того, як ми переїхали в Крим з родиною. Історія моїх двох бабусь якраз сталася в Криму в той страшний день, майже однакового віку вони були. Це бабусі, мама мого тата і моєї мами. Коли ставалася розмова в родині чи згадувалися певні історії, певний контекст, то бабусі розповідали нам. І одна бабуся попала в Сибір. А друга бабуся попала в середню Азію, в Ферганську долину, Андижанська область, причому в місто маленьке, яке називається Мархамат, що з узбецької перекладається "Ласково просимо". Така була насмішка долі, коли кримських татар в Узбекистані ніхто не чекав. Навпаки, була така радянська пропаганда, що приїдуть люди з копитами і одним оком на лобі. Це потім узбеки розповідали моїй бабусі. Там були перші роки дуже важкі. Для моєї бабусі Міднішерфе, уже покійної, так її звали, вона мала щастя повернутися в Крим і побачити Крим і навіть своє маленьке селище Тарактаж біля Судаку. І останнє, що вона пам'ятає перед очима, невеличка каструля голубців з виноградного листя. У нас називається це автентична традиційна страва – сарма. Всі знають, може, зустрічали як долма. Ось цей запах, аромат, якраз у травні листочки винограду дуже такі ніжні, ароматні. І ця страва стала такою символічною для нашої родини, яку ми готували вже в Криму на кожне 18 травня.
Родичів Лєране з боку батька відправили до Сибіру. Можна лише уявити, як почували себе люди, які все життя провели в теплому Криму, а потрапили в місця, де літо можливо два місяці влітку, а взимку лютий холод, а ще вічна мерзлота.
Лєране: І вони там кілька років все пережили. Роботу на лісопилках і життя в бараках спільних. Те, що їх не сприймали, і смерті, і в дорозі, і в перші роки. Що тримало бабусю мою там, в Сибіру, в скрутні часи. Вона дуже любила каву. Каже, так хотілося кави, справжньої з кавових зерен, але, каже, на той час не мала тієї кави. І смажили зерна вівса на сухій пательні, перемелювали їх в млинку і заварювали таку каву. І здавалося б, просто філіжанка кави тримала, оця жива традиція кримських татар, кавова традиція, яка, до речі, внесена в перелік нематеріальної культурної спадщини України. Це жива традиція, настільки давала щось неймовірне. Перша зміцнювала надію, що це все закінчиться і народ повернеться. Бабуся просто розказувала, каже, ми просто коли треба було знайти в собі сили. Ми заварювали цю каву і всім бараком пили ту каву. Тому що цей час колективного кавування давав паузу в житті. Зібратися силами. Ти доєднуєшся до колективного кавування. Ти приєднуєшся до тих людей, які теж мають надію. І це для зміцнення і родини, і дружніх зв'язків. І словом, оця "арпаха віси", кава з вівса, на той час для кримських татар, у тяжкі часи та і нині, вона так тримає один одного. Хоча бабуся казала моя, каже, що я знала, що в моєї мами там за пазухою є справжні зерна, кавові, які вона просто захопила собою в ці товарні вагони, але вона тримала, каже моя мама, ці кавові зерна для гостей. У нас прийнято найкраще тримати для гостей. Ми цю каву в перші часи, поки вона не закінчилася, заварювали для гостей.
Люди за пів години мали ухвалити рішення, що взяти в таку довгу невідому дорогу. Бійці НКВС, яких залучили аж 32 тисячі, слідкували, щоб кримські татари не намагалися прихопити із собою багато речей. Того, хто чинив якийсь спротив, або довго збирався, – розстрілювали. Бабусі Лєране встигли взяти з собою дві книги Корану, які нині є родинною реліквією:
"Я досі дивуюся силі мого народу"
Лєране: Я потім це просто бачила, що кожну п'ятницю мої бабусі вже в Криму відкривають цей Коран, дістають зі спеціальної такої сумочки, яка називається "Коран Капа", читають Коран. І ці Корани були привезені з Криму. Тому що є така традиція, в кожній родині має бути ця книга. Одна із бабусь взяла марама. Це така накидка на голову. Вона вдягала, коли в кожну п'ятницю читала молитви з Корану. Оце ті речі точно я бачила в своєму дитинстві, вони досі цікаві. Книжки живі, хоча бабусь уже немає. Якась їжа, я вже згадувала про каву, ще щось було. Ті дві книжки, вони вже були деякі сторінки порвані, й вони дуже старі. Вони зберігаються зараз вдома, в Криму. Я досі дивуюся силі мого народу. Іноді я стараюся відповідати тому. Не завжди в мене виходить. Але уявіть собі, коли жінка в товарняку народжує дитину, вагітна жінка, а тут поряд лежить сусід, який помер через серцевий напад, це все відбувається 18 травня, везуть тебе невідомо куди, душно, сморід, блохи, воші, солона риба, яку тобі просто кидають як тварині, не даючи воду. І при тому всьому народ зберіг силу не бути злим, не обізлитися на то все. Радянська влада була налаштована вороже, м'яко кажучи, до кримських татар, але як мій народ проніс всю любов до життя, оця сила, це сила любові до Батьківщини. От не позиція жертви. А шалена просто любов до Батьківщини.
Основною причиною геноциду кримських татар стала начебто масова співпраця з нацистами під час Другої світової війни. Водночас офіційні радянські джерела спеціально применшували внесок кримських татар у загальній боротьбі проти нацизму.
Лєране: Тато мами, вітчим, із ним розмов не було, хоча він пройшов Другу світову війну. Я ніколи не бачила кітеля його з орденами. Він як висів у шафі, так і висів. Тобто, він не ходив ні на паради, нікуди, і його розмов не було. Взагалі ні про що. Він був завжди мовчазний, хоча при цьому дуже відкрита людина, позитивна. А про війну і про депортацію він нічого не розповідав. Якщо була депортована родина двічі Героя Радянського союзу Амет-Хана Султана, нашого льотчика-винищувача, про що можна було говорити. І то він був наполовину осетин, наполовину кримський татарин, наскільки мені відомо. Але всі були депортовані. Шоком було для багатьох, у день депортації люди говорили, жінка говорила: "мій чоловік – офіцер, зараз в армії, що ви робите". І це не стало якимось цим захистом для того, щоб не виселяти. Виселили всіх. Потім ще тисячі історій про те, як чоловіки потім шукали свої родини. Тисячі історій, коли діти губилися в дорогах".
Через кілька років після депортації родичі Лєране, яких виселили до Сибіру, знайшли спосіб переїхати до Узбекистану, де їх зустріли знайомі кримські татари. Там одружилися батьки Лєране, там вона народилася.
Лєране: Бабусі вдалося знайти своїх земляків з одного села. Вони опинилися в Намангані, в Узбекистані. Старша бабуся мусила працювати на двох-трьох роботах, щоб забезпечувати свою родину, бо вона була старша. Сестра і брат її молодші померли в тому товарному вагоні, вона мусила їх забезпечувати, оскільки її батько, тобто мій прадід, був репресований у 1937 році, і інформації про нього немає. Бабуля моя працювала на трьох роботах. По кримськотарських стандартах, якщо можна сказати так, вона вийшла заміж дуже пізно, 31 рік. В ті роки українські татарки виходили заміж 20-20+. Мусила виростати, поставити на ноги своїх братів та сестер. Про ніяку освіту не йшлося, вона бралася за будь-яку фізичну роботу. А інша бабуся теж не було в неї можливості вчитися, та й не давали там можливості. Треба було просто вижити. І бабуся, вона шила на дому, її вчила її мама, а потім вона працювала кухарем і стала шеф-кухарем в дитячому садочку, в який ходила я. Власне, може, через то вона мені прищепила ту любов до кухні, я тепер займаюся цією справою. Я всім розповідаю, що у нас був такий дитячий садок, де ми не їли вівсяну кашу чи манку, ми їли манти, ми їли люля-кебаб, ми їли плов.
Повернення додому: " І це сталося в день мого народження"
У 1950-х роках нове керівництво СРСР засудило політику Сталіна, повʼязану з депортацією різних народів, звинувачених у співпраці з німцями. Більшість народів після цього змогли повернутися в місця історичного проживання. Але заборону на повернення до Криму кримським татар не зняли. Лише після приходу до влади в середині 1980-х Михайла Горбачова ситуація змінилася. Обмеження поступово почали послаблюватися.
14 листопада 1989 року заборону на повернення киримли до кримського півострову було офіційно знято. Щоправда, батько Лєране ще за 2 роки до цього доленосного рішення приїхав до Криму, щоб знайти родині житло. А через рік до Сімферополя прилетіла й сама 8-річна Лєране з сімʼєю. Сталося це на її день народження:
Лєране: Повний салон літака був жінок і дітей, і людей літнього віку, кримських татар переважно. Пам'ятаю це. Я вам говорю, а кадри перед очима. І це сталося в день мого народження. Мама приготувала мої улюблені пироги з листкового тіста. Ми прилетіли вночі, і я пам'ятаю, темно було, і я вибігаю, кричу "баба, баба", це "тато, тато" на кримськотатарській мові. Я потім зрозуміла, коли бували в аеропорту Сімферополь, я зрозуміла, що це був найбільш віддалений термінал, по обидві сторони стояли кримськотатарські чоловіки і зустрічали свої родини. А мені ж треба першій, я побігла, кричала "баба, баба". І ми потім сіли в машину. Мені здається, так довго їхали, а на ранок опинилися в селі Джанкойського району. І власне, там провела я дитинство. Українцям Крим пахне лавандою, персиком, кавунами, морем. Для більшості кримських татар, які повернулися в кінці 80-х років, початок 90-х, Крим пахне випаленою травою, яка вже в травні - в червні вже була жовта. То полином степовим, бо кримським татарам не дозволяли жити біля моря. І взагалі в містах куротних, в райцентрах, в перші роки така була заборона негласна. Це вже після оголошення незалежності України було полегшення. Тяжка праця на городах. Я пасла овець, читала книжки, дуже запам'ятала, що я знайшла в місцевій бібліотеці оригінал Шекспіра. Може через те, що страх, не страх, а правила, які протягом 50 років були присутні серед кримських татар – голосно не говорити про наші мітинги, збори і т.д. Тому що знали, що дитина може вийти на вулиці, сказати щось, винести інформацію з родини, небажану інформацію. А радянська влада це ж переслідувала. Я була дуже активна дитина і фантазерка, боялася, що я можу щось десь ляпнути. До того, як я переїхала в Крим. Я про це не пам'ятаю. Активні розмови про депортацію, ці всі спогади моїх бабусь мені передавалися вже в Криму.
Родина Лєране за кілька днів до повернення в Крим із Узбекистану. Лєране з мамою крайні праворуч. Фото з особистого архіву
Лєране стала журналісткою. Встигла попрацювати в різних ЗМІ, в рекламній сфері, була піарницею, також займалася продажами. Коли у 2014 році розпочалася анексія Криму, жінка жила по сусідству з Решатом Аметовим – кримськотатарським активістом, якого викрали і закатували росіяни вже в березні 2014. Лєране брала активну участь у його пошуках. А згодом усіма можливими способами сприяла наданню Решату Аметову звання Героя України посмертно.
Лєране: Я не могла стояти осторонь, оскільки 3 березня 2014 року був насильницьки викрадений мій сусід Решат Аметов, посмертно Герой України, який вийшов на 5-й день анексії на центральну площу Сімферополя з протестом проти окупації. Я бачила розгубленість його жінки. Чим я могла я тоді помогти? Ми шукали з волонтерами його, давали оголошення на телебачення, на радіо, розклеювали афіші, плакати. Але його тіло страшно закатоване знайшли через два тижні. І з того почалася моя активна діяльність. А вже тоді почалися обшуки і арешти в сім'ях кримських татар. Тому мені натякнули, що краще їхати. Після смерті Решата я не зупинялася, почала збори коштів на АТО, пам'ятаю, у якому стані була наша армія на той час. Ну, посильно, як могла. Проводили інтернет-аукціони кримських сувенірів і т.д. Співпрацювала з діаспорою українців у Вашингтоні. Вони через мого брата пілота українських авіаліній передавали "Целокс" (кровоспинний засіб). Ну, словом, все це я робила. Наскільки було в мене на той час ресурсів.
2016 року їй довелося покинути Крим
Згодом Лєране недвозначно натякнули, що якщо та не виїде, буде дуже погано. Тож 2016 року їй довелося покинути Крим. Знайомі запропонували жінці пожити в Ірпені, що в передмісті Києва. Постало питання – чим там зайнятися? Адже Лєране розуміла, що журналістів і піарників у Києві багато. Треба було знайти якусь свою нішу.
Лєране: Хотілося через їжу говорити про Крим. Це було інтуїтивно, це не була бізнес-ідея. Спочатку я думала, що буде кав'ярня, але розуміла, що на той час же ринок кави собою перенасичений. Тому я трошки передумала і вибрала відкрити чебуречну на Оболоні. Це був такий перший досвід підприємницької діяльності і взагалі в гастрономічній сфері. Сім місяців я попрацювала, невдале було місце, але теж досвід. І правильно було обрано напрям через їжу говорити про Крим, тому що ця музика, яка лунала в цій дуже скромній чебуречній…Люди, приходили і вже пройшло стільки років, 9 років, ті люди, які були гостями тієї маленької чебуречної, вони потім мігрували у "Кримський дворик" в Ірпені, коли я його відкрила в кінці 18 року. Потім ці самі гості були у закладі "Чебурек Юей", який я відкривала для друга. І потім ці гості їздять у Львів. Я вже всіх не пам'ятаю. І це до кому в горлі, чесно. Люди тягнуться. Я ж нічого особливо не роблю. Я готую автентичну страву кримських татар, саму просту. І цей чебурек на стільки запам'ятовується людям, що вони і знаходять мене якимось чином, хоча були різні перерви в діяльності. Це дуже приємно31:22 Традиція приготування страв кримськими татарами – це для мене привід говорити про Крим, занурювати в Крим. І причому говорити про історію, про минуле, про теперішнє і про майбутнє, про архітектуру, про орнамент, про музику. Більш того, я шукаю спільні сенси. Ті спільні перетини з українською культурою, історією, кухнею, музикою, орнаментом і т.д. Щоб ці речі, як скоби, нас скріплювали.
Заклад "Кримський дворик", який Лєране заснувала в Ірпені, став справжнім культурним і соціальним мініцентром, куди люди приходили не просто поласувати автентичними кримськотатарськими стравами, а й поспілкуватися, дізнатися більше про життя кримських татар, а інколи знайти реальну підтримку в житті. В Ірпені Лєране часто приносила пацієнтам місцевого військового шпиталю свої кулінарні вироби. Так і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Олександром – він під час Антитерористичної операції на Сході країни був поранений і лікувався там.
На момент повномасштабного вторгнення росіян у лютому 2022 року кафе Лєране вже призупинило роботу. Родина спочатку волонтерила під обстрілами, а потім 6 березня жінці з чоловіком і сином вдалося виїхати з Ірпеня.
"Кримський дворик" у центрі Львова
Лєране: Нам допомогли люди, які були гостями "Кримського дворика" в Ірпені. В них була автівка, і вони забрали просто з собою. Ми виїхали до побратимів чоловіка. Тиждень були на Черкащині. Потім я подзвонила кримчанці, яку я знала, що вона живе у Львові і має мережу пекарень "Кримська Перепічка", за що я їй дякую, вона надала мені прихисток і вона сказала: "давай, спробуємо відкрити". Я була взагалі шокована тим, що в такий невизнаний час, перший місяць цієї війни, повномасштабного вторгнення, людина ще бажає відкрити бізнес, розвивати. Але Оксана, настільки було в неї багато запитів від військових, вона з 2014 року допомагає війську, що вона каже, що не зможе, відчуває, що не потягну просто фінансово. Це була перша спроба, потім друга спроба була від львівʼянина. Він був волонтером, і ми разом з ним їздили. Відвозила автівку в Краматорськ чоловіку. І ми познайомилися, розговорилися. Він каже: "давай, теж попробуємо відкрити". А я все відтягувала, ніби відчувала, що щось не то, не треба це. Але ми відкрили. І тоді чоловіка було поранено під Ізюмом, коли був харківський наступ, контрнаступ. І я просто не змогла працювати, тому що я підтримати потрібно було чоловіка, а він лежав на той час в Київському шпиталі. Тому я сказала: вибач, я просто не зможу". І це третя спроба сталася у квітні 2023 року – я отримала грант невеличкий і відкрила такий скромний простір, "Кримський дворик" у центрі Львова. Треба відкривати більший простір, люди потребують цього. Тому ці лекції по кавовій традиції кримських татар я читаю, проводжу по всій Україні. Тому що на території мого простору немає такої можливості. Воно дуже маленьке, всього 5 столів. Але все так само відбувається їжа, музика, лунають кримськотатарські пісні, які перекладаю тут же гостям, розмови про Крим, невеличкий аматорський музей кримських спогадів, речі чи артефакти, так чи інакше пов'язані з Кримом, які мені подарували друзі, знайомі, земляки, кримчани. І моя команда, 70 % – вона з переселенок Сумщини, Луганщини, Донеччини і Криму. До мене звертаються, коли приїжджають, у Львові ті, які вимушено приїжджають із Криму, а такі є. На жаль, міграції в Криму постійні через окупаційний режим. І одразу, коли знаходять "Кримський дворик" на Google Maps, то приходять, знайомляться. "Підкажіть, як влаштувати в дитячий садочок, бо ви тут раніше приїхали, як краще купувати квартиру". Від дуже таких приземлених питань і консультацій до того, щоб просто прийти і зібратися, поговорити.
.jpg)
Лєране у студії Українського Радіо
Лєране вже вчетверте за життя міняє свій дім. Їй подобається Львів і те, чим вона займається. Але туга за Кримом не полишає. Батьки і більшість рідних залишилися на півострові. Вони дуже хвилюються, коли Україну обстрілюють, постійно телефонують дізнатися, чи все добре з Лєране. Щоб підтримати морально, шлють їй фото своїх розкішних теплиць і клумб. Лєране зізнається, що не просто мріє про деокупацію Криму, вона впевнена, що так буде. Каже, роботи тоді вистачить на всіх. Лєране планує відкрити в Криму уже "Український дворик" і буде запрошувати гостей сюди. Каже, у неї є чималий персональний список людей, кому винна філіжанку кави. Планує пригостити усіх.
