Фото з особистого архіву Михайли Портняги
Що стало поштовхом піти в медицину
На момент повномасштабного вторгнення лікар Михайло Портняга очолював дитяче анестезіологічне та реанімаційне відділення з блоком інтенсивної терапії для новонароджених Луганської обласної лікарні у місті Лисичанськ.
Понад 30 років він виводить хворих дітей з найскладніших станів. Працювати доводилося в різних умовах. Михайло Портняга не залишив своїх маленьких пацієнтів під час окупації Лисичанська у 2014 році. А після початку повномасштабного вторгнення росії пан Михайло понад місяць перебував з дітьми у підвалі лікарні. Зрештою, усю малечу вдалося успішно евакуювати.
"Я, Портняга Михайло Олександрович, народився у місті Краматорськ Донецької області. Навчався у середній школі №35 міста Краматорськ, яку закінчив "на відмінно", у мене 5 балів атестат, і вступив у Луганський медичний університет, який теж закінчив з відзнакою, отримав, так званий, "червоний диплом". Поштовхом того, що я пішов у медицину та став лікарем, був випадок з мого дитинства. У моєму під'їзді була дівчинка, з якою ми дружили з самого дитинства, спілкувалися. І раптом, коли ми навчалися у 10 класі, ця дівчинка померла. Перед цим батьки дитини влаштували її день народження. Вони зібрали дітей з нашого мікрорайону. Було дуже багато дітей. Через декілька місяців вона померла. Тільки потім я зрозумів, що це був останній день народження. Батьки знали її діагноз. Це був рак крові, гострий лейкоз. І тому це, напевно, було головним поштовхом, чому я пішов у медицину. Я закінчив Луганський медичний університет, педіатричний факультет. І на базі акушерського педіатричного об'єднання міста Луганська я здобув професію лікаря — дитячий анестезіолог-реаніматолог. Почав свою трудову діяльність у місті Лисичанськ, у Лисичанській міській багатопрофільній лікарні, а саме — у відділенні анестезіології та інтенсивної терапії. До речі, у Луганській області було декілька дитячих багатопрофільних лікувальних закладів, де могли надавати багатопрофільну допомогу дитячому населенню. Але переважно вони всі були у Луганську. І тільки один лікувальний заклад, який можна було порівняти з лікувальними закладами Луганська, це була Лисичанська міська дитяча клінічна лікарня", — розповідає лікар.
"Сильною мотивацією роботи є позитивний кінцевий результат своєї праці"
У Михайла Портняги було чимало завдань. Насамперед він забезпечував дітей анестезією при різноманітних хірургічних втручаннях. Також виконував функції лікаря-інтенсивіста, тобто, надав допомогу дітям, які перебували у вкрай важкому стані із загрозою для життя.
В обовʼязки Михайла Портняги ще входив супровід новонароджених. Позаяк у Лисичанській лікарні було відділення патології новонароджених з блоком інтенсивної терапії для них. Як зазначає Михайло Портняга, перших своїх пацієнтів він памʼятає і досі.
"Я дуже гарно пам'ятаю свого першого врятованого пацієнта. Це був хлопчик двох років. Це було моє перше чергування. Цей хлопчик надійшов до відділення, він впав у бочку з бітумом. Це був гарячий бітум, який залишили будівельники. Він туди впав, і майже на 80% був покритий цією смолою. І ми разом з іншими лікарями та медсестрами бензином відмивали цю дитину, тому що тільки бензин міг розчинити бітум. Ця дитина вижила. Костюм був забруднений бітумом, попри захисний фартух, його потім викинули. Але я дуже запам'ятав. І зрозумів сенс своєї професії, коли ти щось робиш і отримуєш позитивний результат. На жаль, були діти, яким ми не могли допомогти. Я пам'ятаю той дуже трагічний випадок, коли дитина впала в шахту ліфта. Двері ліфта специфічно відкриваються. Раніше крали метал, і ці двері ліфта відкривалися дуже легко. І ось дитина уперлась у ці двері і впала в шахту ліфта. На жаль, вона була доставлена у вкрай важкому стані, там був розрив печінки, селезінки, нирок. І дитина загинула. Жах у тому, що коли ми почали розмовляти, то це була дитина, на яку довго чекали у родині. І коли дідусь почув, що дитина ця померла, він наклав на себе руки. Така трагічна історія говорить багато про твою професію. І ти розумієш, що коли ти рятуєш, коли ти надаєш допомогу дітям і коли вони виживають чи помирають, то за нею стоїть її родина. І доля членів родини цих дітей теж може залежати від тебе, від твоїх дій.
У мене в кабінеті висіла картина. Цю картину подарувала дівчинка, яка отримала черепно-мозкову травму внаслідок дорожньо-транспортної пригоди. Це була важка дівчинка, на штучній вентиляції легень. Втім вона вижила. У неї практично не було неврологічного дефіциту. І в доказ цього вона по шаблону намалювала картину. На цій картині зображено українське поле з жовтими соняшниками. Над нею блакитне небо і летить пара лелек. Я кожен день, коли приходив на роботу, дивився на цю картину. Це було дуже сильною мотивацією своєї роботи, дуже сильним стимулом, коли ти бачиш позитивний кінцевий результат своєї праці", — каже Портняга.
"Ти маєш ставитися до кожної дитини, як до своєї"
Коли Михайло Портняга мешкав у Лисичанську, то до нього часто підходили уже дорослі люди, яких колись він лікував. Вони віталися і дякували за допомогу. Нині ж чимало колишніх пацієнтів та їхніх батьків телефонують на свята, вітають і знову ж таки – дякують. Це неабияк надихає. Психологічна складова має надзвичайно важливе значення у роботі лікаря.
"Робота дитячого анестезіолога – дуже важка робота. Треба мати психологічні сили. Коли у тебе на руках вмирає дитина, якій ти не можеш допомогти, а потім тобі ще треба дивитись в очі її батькам, то це морально важко. І не кожен здатен це витримати. Треба ще мати певний рівень професійної підготовки, який потрібно постійно вдосконалювати, треба мати команду професійно підготовленого середнього медичного персоналу, тобто, медсестер. Тому що в багатьох випадках від догляду за дитиною та ретельного виконання лікарських призначень залежить кінцевий результат сумісної праці. Один лікар-анестезіолог не робить роботу, це командна робота. І коли ти перебуваєш у команді позитивних людей, висококваліфікованих, це теж дає тобі сили для подальшої роботи. І я вже не говорю про необхідність високотехнологічного обладнання і додержання суворого режиму інфекційного контролю, що є визначальною складовою при наданні допомоги малечі, особливо, новонародженим.
Мабуть, найскладніше в роботі — попри те, чи це день, ніч, вихідні, ти повинен бути в гарній професійній формі і надати необхідну допомогу кожній дитині. Ви ж розумієте, якщо 2,3,4 ночі, то людина почуває себе не дуже гарно, але ти повинен виконувати свої обов'язки. Тому що ти маєш ставитися до кожної дитини, як до своєї. Якщо ти не будеш до неї так ставитися, результату не отримаєш", — зазначає чоловік.
"Лисичанська обласна дитяча клінічна лікарня допомагала всім українським дітям, незалежно від того, де вони мешкали"
У 2014 році, на початку травня, Лисичанськ був вперше захоплений російськими силами. Місто перебувало в окупації 102 дні. Весь цей час Михайло Портняга залишався в місті та допомагав дітям.
"У Лисичанську перебували "кадирівці". Але наш лікувальний заклад – це дитячий лікувальний заклад. І я можу сказати, що вони не перешкоджали роботі лікувального закладу. Я думаю, розуміли, що це діти, і діти залишаються дітьми незалежно від того, де вони мешкають. Мене вразила інша ситуація. Це дитячий лікувальний заклад, і ми надавали допомогу усім дітям. Це міжнародне право, це наш обов'язок. До нас у відділення надійшов хлопчик 16 років, якого росіяни поставили на блокпост. Він захворів, якусь травму отримав. І потрапив до нас у відділення. Вони дали йому пневматичний пістолет, а вогнепальну зброю не дали. Вони ж розуміли, що це дитина. І ми надавали цій дитині допомогу. Це мене дуже вразило, що вони озброїли дитину і поставили на блокпост. Це була українська дитина", — розповідає Михайло Портняга.
Після звільнення Лисичанська Луганська обласна дитяча клінічна лікарня була передислокована сюди. Цей медичний центр, утворений на базі Лисичанської міської дитячої лікарні, став провідним в регіоні.
"Так сталося, що Луганська область, була розділена по лінії зіткнення. Половина Луганської області контролювалася Україною, а половина, де був Луганськ, там була так звана ЛНР. І ось тільки завдяки в тому, що на заході Луганської області була Лисичанська лікарня, яка могла порівнятися з Луганською, вона стала там функціонувати. Були відкриті нові відділення. Частина лікарів переїхала з Луганська, частина – це були місцеві лікарі, частина переїхала з Харкова, з інших міст. Там були організовані хірургічні, урологічні відділення, неврологічні, травматологічні відділення, патології новонароджених. Функціонував комп'ютерний томограф, магнітно-резонансний томограф на 1,5Тл. Це дуже серйозне обладнання. І ця лікарня приймала та обслуговувала насамперед дітей, які перебували на підконтрольній території України. Але вона надавала допомогу усім дітям, які були і на непідконтрольній території. Були пункти пропуску на лінії зіткнення, і батьки мали можливість приїжджати з непідконтрольної території в Лисичанськ і їм там надавали допомогу, якщо потрібно, направляли до міста Києва. Діти завжди залишаються дітьми, це були наші українські діти, незалежно, де вони мешкали. Їм в повному обсязі надавалося ця допомога. Важко було працювати, тому що була обмежена кількість лікарів. Відділення анестезіології та інтенсивної терапії виконувало таку функцію санавіації по пологових будинках міст і районних центрах території, яка була підконтрольна Україні. Тобто, був оснащений серйозний реанімобіль, який дітей, які народжувалися у пологових будинках на території Луганської області, яка була підконтрольною Україні, забирав з пологових будинків. Це були важкі діти, які потребували штучної вентиляції легень, їх привозили, і їм надавали допомогу у Луганській обласній дитячій клінічній лікарні міста Лисичанська", — зауважує лікар.
"Попри постійні обстріли ми виконували свої обовʼязки, розуміючи, що без допомоги діти загинуть"
Михайло Портняга згадує, що часто медикам доводилося проїжджати поблизу блокпостів бойовиків, була небезпека обстрілів. Ще тоді мешканці Лисичанська стикнулися з реаліями війни. Тож, коли нині кажуть, що війна почалася у 2022 році, йому, мʼяко кажучи, неприємно. Але, звичайно, після початку повномасштабного вторгнення росії життя взагалі стало нестерпним.
"Коли 24 лютого 2022 року почались активні бойові дії, то ми вперше почули та дізнались, що таке реактивні системи СМЕРЧ з касетними боєприпасами, тому що Лисичанська лікарня розташована дуже близько, можливо, 20 кілометрів від лінії розмежування. І вона була обстріляна ракетними системами СМЕРЧ, пошкоджена кульками. Діти були переведені в підвал, і вже надання медичної допомоги, зокрема важким дітям, які потребували штучної вентиляції легень, відбувалося вже в підвалах. Деякі наші співробітники отримали поранення склом. Але, на диво, нікого не було вбито. Наприклад, мій кабінет був обстріляний цими кульками, тому що ракета розірвалася. Снаряд розірвався біля відділення на першому поверсі, може, в 5-10 метрах від нього. А оскільки там були касетні боєприпаси, такі дрібні кульки, кожна з них могла просто вбити. Діти перебували у підвальному приміщенні, але комп'ютерна техніка була ще у відділенні, оскільки вносили там дані. І тому, коли я був у себе в відділенні, почався обстріл. Відділення повністю розстріляли уламками снаряда, і мій кабінет повністю був розстріляний цими кульками. Дивом мені вдалося вислизнути, вибігти з кабінету і залишитися живим. І також медсестри, які виконували свої функціональні обов'язки, і брали деяке обладнання, теж дивом не постраждали", — каже реаніматолог.
Михайло Портняга згадує, як злагоджено і самовіддано у тих умовах працював медперсонал. Попри постійні обстріли медичні сестри, санітарки виконували свої обовʼязки, розуміючи, що без їхньої допомоги діти загинуть.
"Весь цей місяць ми жили у підвалі. Тільки деякі працівники, медсестри, виїжджали додому, і їх спецтранспортом доставляли на роботу. Я вшановую повагу до цих дівчат, які, ризикуючи своїм життям приїжджали на роботу. Тому що обстріли міста відбувалися постійно — і мінометами, і артилерією. Тобто ніяких попереджувальних звуків, сигналів не було. Просто починався обстріл. І коли він почнеться, де він закінчиться, куди воно прилетить, було не зрозуміло. В один із днів одна медсестра не вийшла на роботу, а мобільний зв'язок у нас був поганий, але ще був. Я подзвонив, говорю, "чому так сталося, яка проблема". Вона говорить, що "не може вийти з квартири, тому що снаряд прилетів біля дому, і заклинило двері". Вона на першому поверсі жила. "Якщо я розблокуюсь, тоді вийду на роботу". Щоб ви розуміли, в яких умовах люди працювали та рятували життя дітей, які перебували в нашому лікувальному закладі. І нам вдалося врятувати життя усіх дітей. А їх близько 20 наприкінці залишалося у лікувальному закладі. За підтримки Луганської військово-цивільної адміністрації їх вивезли, транспортували в інші лікувальні заклади у центральну Україну, а деяких дітей, яких можна було віддати, віддали батькам. А безпосередньо я, як генеральний директор цього лікувального закладу, та головна медична сестра виїжджали останніми з останньою дитиною. До речі, дитина була на штучній вентиляції легень. Ми виїжджали в місто Дніпро, в один з лікувальних закладів, і транспортували цю дитину. Тобто, жодна дитина не залишилася в цьому лікувальному закладі. Вони всі були переведені в інші лікувальні заклади", — каже Михайло Портняга.
Лікування маленьких пацієнтів, які постраждали від бойових дій
Коли лисичанські лікарі привезли останню підопічну дитину до Дніпра, Михайлові Портнязі запропонували посаду в Дніпропетровській обласній клінічній лікарні. Він її посів.
"Дніпровський регіональний медичний центр — провідний лікувальний медичний заклад для надання допомоги дітям центральної та східної частини України за своєю потужністю. Зараз діти, які постраждали внаслідок бойових дій в Дніпропетровській області, в Донецькій області, в інших областях, надходять у відділення, в якому я зараз працюю. Ви, напевно, пам'ятаєте, Яну Стерненко, 11 років. Це дівчинка, яка, на жаль, втратила обидві ноги внаслідок ракетного обстрілу залізничного вокзалу Краматорська. Це була гучна історія. І я з колегами разом мав можливість надавати їй медичну допомогу у перші дні після отриманого поранення. Потім цю дівчинку транспортували до Львова, далі вона потрапила за кордон, в Америку, де їй зробили протези. І вона вже не тільки ходить, а й бігає, брала участь у відомому Бостонському марафоні. І коли дивишся на такий розвиток подій, що дитина повертається до соціально адаптованого життя, розумієш, що сенс твоєї роботи, напевно, є.
Більшість дітей, що постраждали у Донецькій області, Дніпропетровській та інших областях, надходять у відділення, де їм надають допомогу у перші дні після отримання мінно-вибухових травм або інших ушкоджень. Після надання першої допомоги, я так розумію, десь біля фронту, біля лінії зіткнення, вони відразу транспортуються до Дніпровського регіонального медичного центру, і діти потім лікуються у відділенні інтенсивної терапії", – зазначає лікар.
Родина Михайла Портняги освоїлася в Дніпрі. Дружина – лікар-епідеміолог – працює в одному з обласних закладів. Діти також пішли по батьківській стезі та обрали медичний фах. Син – проктолог, а донька вчиться в медичній академії, паралельно працює медсестрою. Попри все Михайло Портняга щасливий, що залишився в професії та продовжує надалі рятувати дітей.
