Ілюстративне фото: Getty Images
"Українці тримаються і запас міцності ще досить великий"
Пане Антоне, розпочнімо з висновків. З початку повномасштабного вторгнення до весни минулого року 70 % українців стабільно демонструвати незламність. Потім почався процес зниження і зараз — зростання. Як ви аналізуєте ці показники?
Антон Грушецький: Ми ставимо це запитання від початку вторгнення в опитуваннях методом телефонних інтервʼю серед дорослих українців на підконтрольній уряду України території. Формулювання було однаковим, тож ми можемо відстежувати динаміку. До минулого року це було близько 70 %, до весни цього року було зниження до 54 %, але за останні декілька місяців показник зріс до 60 %. Така зворотна динаміка в будь-якому випадку це хороший сигнал — українці тримаються і запас міцності ще досить великий.
В травні-жовтні минулого року показники щодо незламності впали. Чому?
Антон Грушецький: 2024 рік був складним періодом. Після 2023-го, несправджених очікувань, коли українці побачили, що США можуть заблокувати життєво необхідну допомогу, побачили активізацію виборчої кампанії в США з не дуже приємними для України меседжами і навіть зволіканням з боку Штатів, коли на Харківщині відбувалися наступальні дії. Багато таких речей змусили українців дуже переживати за все, що відбувається. І враховуючи, що вже накопичилася втома за декілька років війни, на частину людей це впливало деморалізуюче та призводило до зниження показника. Але, попри всі ці обставини, він все одно залишався високим.
"За останні декілька місяців ми спостерігаємо ефект єднання в країні"
А чи є розуміння, чому протягом травня-червня вже цього року відсоток зріс?
Антон Грушецький: Це відображення більше субʼєктивної реальності, ніж обʼєктивної. За останні декілька місяців ми спостерігаємо цей ефект єднання в країні, повʼязаний з тим, що українці відбивають атаки на Україну з боку нашого стратегічного союзника — США. Вони відчувають, що це атаки не на самого президента, а на всю країну. Вони бачать неадекватні вимоги з боку Росії. Це призводить у багатьох людей до розуміння, що треба єднатися і гуртуватися.
В лютому опитування показало, що більшість українців усвідомлює, що війна екзистенційна, і росіяни тут, щоб знищити українську націю або здійснити фізичний геноцид українців. Відповідно, альтернатив немає, крім як продовжити опір і триматися.
Зараз в українців більше спільного, ніж відмінного, незалежно від регіону, соціального становища чи мови спілкування
Пане Антоне, а якщо говорити про соціальні ризики і розколи: чи є якісь непорозуміння між тими, хто готовий боротися до перемоги, і тими, хто втомлений від війни?
Антон Грушецький: Безумовно, як і в будь-якому суспільстві, є своєрідні напруження. Проте зараз в більшості українців більше спільного, ніж відмінного, незалежно від регіону, соціального становища, мови спілкування, позиції під час воєнний дій. Для абсолютної більшості є консенсус і розуміння, що Росія є ворогом, який не збирається зупинятися. Тож сильної напруженості зараз немає.
Але треба розуміти, що нас є соціальні медіа, які створюють більш похмуру картинку, ніж воно є обʼєктивно. Буває пишуть, що ми готові один одному горлянки перегризти, а потім відбувається так, як було цієї ночі, — люди виходять, допомагають із завалами, сусідам. Люди на практиці демонструють усвідомлення реалій, в яких вони живуть. Звісно, є частина людей, які готові навіть до капітуляції — 10-15 % населення готові прийняти й мирний план Росії, але після понад трьох років війни це невеликий відсоток і він насправді обмежений в своїх ресурсах і діях, хоча й галасливий в соціальний медіа.
На Заході поширюється наратив, що українці втомилися і хочуть миру на будь-яких умовах. А ми показуємо, що ми не хочемо капітуляції
А як зміни готовність нести тягар можуть вплинути на державну політику? І чи взагалі впливають?
Антон Грушецький: Нинішня влада на громадський настрій реагує і ми бачимо синхронізацію, наприклад, політичних та геополітичних заяв від керівництва України з громадськими настроями. Наприклад, сьогодні опублікували результати цього ж опитування на тему територіальних поступок. Для абсолютної більшості це неприйнятно — ні передавати під контроль Росії території, які зараз контролюються Україною, як міста Херсон чи Запоріжжя, ні офіційно визнавати ці території частиною Росії. Але можна обговорити варіанти замороження нинішньої лінії фронту в обмін на гарантії безпеки. І ми бачимо подібну риторику від керівництва країни з нашими західними партнерами.
(1).jpg)
Антон Грушецький. Фото: Укрінформ
Але що більш важливо, так це те, що результати опитувань отримують і бачать й наші західні партнери. Адже на Заході поширюється наратив, що українці втомилися, значить вони хочуть миру на будь-яких умовах. А ми показуємо, що ми, звісно, втомилися, хочеться миру, але це не вся історія. Бо ми не хочемо капітуляції, більшість українців готові чинити опір, тому, будь ласка, допоможіть нам досягнути прийнятного миру.
Комунікація Трампа — екстремальна сильна подія, яка мобілізувала внутрішні ресурси українців
Пані Ірино, чому, на ващу думку, кількість українців, які готові терпіти війну стільки, скільки буде потрібно, за останні кілька місяців збільшилася?
Ірина Губеладзе: Як би ми не хотіли відійти від зовнішніх чинників, вони важливі, тому що наші внутрішні переживання реагують на все те, що відбувається назовні. За останні місяці ми бачили ескалацію напруження, повʼязану з комунікацією Трампа навколо можливих мирних переговорів і вирішення війни, й незадоволення населення, неготовність йти на ті поступки, які нам пропонують. Це знову "мобілізувало" населення, стало додатковим екстремальним ризиком, який вчергове посилив внутрішню мобілізацію.
А що стоїть за цієї внутрішньою мобілізацією, готовністю?
Ірина Губеладзе: З точки зору того, як відбувається мобілізація — даному випадку не військова, а внутрішня, є екстремальна сильна подія, яка мобілізує ресурси і ми докладаємо всіх зусиль, щоб перемогти. Ми це бачили в 2022 році, частково в 2023-му. Потім цей накал спадає, бо люди втомлюються, ми не можемо бути в напруженому стані весь час, ми потрохи емоційно спускаємося. Й був потрібен ще один потужний емоційний ривок на фоні того, що щодня тримають обстріли, втрати, гинуть люди. Це вже стає фоном, люди до цього призвичаюються, адже психіка працює так, що вона має адаптувати людину до цих процесів і ми стаємо менш чутливими. Тож мав відбутися ще більш потужний прорив, який би дуже сильно підсвітив би загрозу. В даному випадку цю роль зіграла комунікація Трампа. Зʼявився новий поштовх для мобілізації зусиль.
Ми не будемо в цьому стані постійно, накал спадатиме і готовність в цифрах буде зменшуватися.
Важливо не блокувати емоції, а проживати їх
Пані Ірино, а які наслідки отаке життя в суцільному стресі — як сьогодні, коли після нічного обстрілу ми встали і пішли на роботу — може мати для нас в майбутньому? Чи не буде так, що зараз ми тримаємося, а потім раз і "посипалися"?
Ірина Губеладзе: Наслідки можуть бути дуже різними. Це залежить від того, як ми зараз проживаємо, відреаговуємо весь той досвід, який набуваємо, і, звісно, чим, як і коли закінчиться війна, в якому стані ми до того фінішу дійдемо. Так чи інакше, але в тих країнах, які довгий час знаходяться в ситуації війни, люди навчаються турбуватися про себе. Якщо ми не навчимося так само турбуватися про себе зараз, є дуже великий ризик, що тоді, коли спаде напруження, стрес, суто психологічно організм розслабиться і "посипеться". Тоді можуть бути і соматичні хвороби, і порушення психічних станів — це все може проявитися саме тоді, коли ми вийдемо з травматичного досвіду, повʼязаного з війною.
Ірина Губеладзе. Фото: АППУ
А чи можна якось поліпшити цей стан? Пробувати берегти себе? Адже ми можемо не читати вдень новини, але вночі ці новини можуть прийти до кожного з нас…
Ірина Губеладзе: Тут важливо, щоб це не було запереченням, блокуванням цих емоцій. Якщо уявити посудину, в яку щоденно додається стресу, то рано чи пізно вона наповниться і все поллється через верх. Наше ж завдання — звільняти цей простір поступово, турбуватися про себе якщо не щодня, то регулярно. В нас є така вада, що ми не дозволяємо собі прожити якісь емоції, насолоджуватися якимось буденними простими речами — родиною, дітьми, спілкуванням з друзями, ще чимось, маючи відчуття провини. Це грає не на користь ані нам особисто, ані нашому суспільству. Ми не звільняємо посудинку і даємо їй більше простору від всіх переживань, які на нас звалюються. Коли ми це все в собі блокуємо, це призводить до ще більшого виснаження.
Ці емоції треба прийняти, прожити в якийсь більш екологічний спосіб і зберегти своє здоровʼя.
