Фото: Валерія Мезенцева
Зараз ви чуєте Радіо Промінь завдяки тим, хто робить його можливим – нашим Силам Оборони: військовим, волонтерам, активістам
Ми відзначаємо сьогодні День народження Радіо Промінь. І наш наступний гість – Сергій Мартинюк. І кожного разу ми запитуємо себе, хто перед нами зараз – Колос чи Сергій Мартинюк? Ким ти відчуваєш себе зараз?
Доброго ранку! Всім найміцнішого здоров’я! Сьогодні я Колос (сміється). То на службі я Сергій Мартинюк. А коли я трошки в творчості, то можна й Колосом побути.
А загалом зараз більше відчуваєш себе військовослужбовцем чи артистом?
Звісно, військослужбовцем. 98% мого часу зараз присвячено службі. І решточка маленька, по можливості – це зазвичай пізні чи нічні години – я можу порефлексувати, щось іноді написати. Але загалом на це часу мало залишилось.
За якусь мить до початку етеру ти запитав у нас: "А що у вас в студії змінилось? Я щось не розумію". Це свідчить про те, що Сергій достатньо частий гість нашої студії й дуже уважна людина…
… За останній рік не дуже частий (сміється). З початку служби ми включались неодноразово, а от фізично якщо раз був, то добре. А вважаючи, що Промінь – це підтримка, це друзі, то це дуже рідко для мене! Тому дуже радий сьогодні тут бути.
Так, ми говорили з тобою не так давно – коли в тебе почалась відпустка і ви з Фіолетом поїхали в мінітур. Як все пройшло? Як тобі цей досвід?
Я би все це окреслив одним словом: "Мало!" (сміється). Зважаючи на те, що відпустку мені підтвердили десь за півтора місяці до початку туру, ми просто галопом підібрали невелику кількість міст, де були перевірені локації і організатори. Всього шість міст було. Плюс поставили за ціль збір закрити: зібрали за два тижні 1.1 мільйона грн на мавіки для друзів – 87-ї аеромобільної бригади.
Я нарешті знову згадав, що таке сцена, бо до туру за рік у мене фактично один концерт тільки був. Це для мене просто щось з чимось (сміється). Навіть в ковідні часи ми мали більше онлайн-концертів. В перші рази коли виходив на сцену після паузи, мені навіть дико було свій голос з моніторів чути, мікрофон так незвично тримати! Дуже швидко на нейронному рівні переписуються досвіди. Але так кайфово було поспівати разом з людьми і суму якусь зібрати для Сил оборони… Тому зараз щасливий і натхненний повертаюся до служби.
Де би я не був, в мене завжди сповіщення по тривозі стоять на Київ. Я мало переживаю за себе, думками я тут постійно
Хочемо про родину запитати. Ти й раніше не часто бував удома через постійні концерти й тури, а зараз і поготів. А приїхав у відпустку – і знову в тур. Як родина це переживає?
Пощастило, що в тур зі мною поїхала дружина – як концертна директорка Фіолету. Тому я принаймні з нею ці два тижні тісно провів у межах одного авто і готельних номерів, концертних залів (сміється). То був щасливий. А так, звісно, не вистачає…
Мало того, з’явилось нове відчуття відповідальності. Скажімо так, до народження донечки я нічого не знав про поняття відповідальності. Мені лише здавалось, що я знаю. Альбом записати, тур зробити, мамі поїхати в село допомогти – мені здавалось, що це відповідальність. Але справжня відповідальність у мене в житті з’явилась, коли донька народилась. І з точки зору безпеки, зважаючи на впертість моєї дружини, будь-які спроби почати розмови про їхній виїзд закордон, закінчувались ледь не сварками. Мовляв, нічого подібного!
Ми народили у травні 2022-го Єву в Луцьку, і вже на третій день її життя я їх повернув до Києва. Я тоді дуже активно волонтерською діяльністю займався: постійно катався, машини возив… І вже на третій день Єва виїхала додому з Луцька у Київ, і ми весь цей час були у Києві. І де би я не був, в мене завжди сповіщення по тривозі стоять на Київ. Я мало переживаю за себе, чи є тривоги там, де ми знаходимось… Думками я тут постійно, з дівчатами своїми.
Я попустився своїм артистичним егоцентризмом і вчився бути частиною команди, виконувати накази
Взагалі дуже цікаво спілкуватись з тобою як з людиною, яка мобілізувалися вже з часом, не з початком повномасштабки. Хочеться почути про твій досвід – як ти уявляв військову службу? І чи так все склалося?
Відразу скажу, що я мобілізувався рівно тоді, коли й планував. В момент, коли я відчув, що дружина вже плюс-мінус справляється, Єва трошки підросла, легше стало в побуті з усім – я одразу почав шукати варіанти. І на сьогоднішній день в травні вже рік, як я став військовослужбовцем. Я, в принципі, ні про що не жалкую, попри те, що почалась абсолютно нова сторінка життя, в якій людей, які навколо мене в більшості, якщо про структуру говорити, мало цікавить чим я займався до того. А цікавлять мої скіли організаційні, зокрема, моя здатність організувати якісь проєкти, організувати людей. І я забуваюся про те, що я артист, сонграйтер, письменник... Але я розумію, що це потреба часу.
Цей рік багато що в мені змінив. Починаючи від БВП (базова військова підготовка, - прим. ред.) і того, що я вже забув, що таке фізичні навантаження – а я проходив БВП для піхоти, ніхто нікого не жалів, незважаючи на те, що хтось приходив як психолог чи як бухгалтер… В нас навіть там жінки були за 50, і вони з автоматами присідали, бігали з броніками. Їм говорили: "Якщо ви тут, значить, будете проходити як всі". – "Так ми ж бухгалтерами!" – "Як всі!". І тут ось нещодавно пише одна з бухгалтерок – відправили їх на Запорізький напрямок… Як інструктори, в принципі, і говорили: "Сьогодні ви бухгалтер, сьогодні ви працюєте психологом чи закриваєте ще якісь питання – а не виключено, що завтра, по-перше, дислокація може змінитись і рівень небезпеки також може змінитись – навіть з точки зору володіння такмедом, готовності турнікет накласти і так далі".
Ну і все, що було далі – це точно про те, що я попустився своїм артистичним егоцентризмом трошки, вчився бути більше частиною команди, виконувати накази, не ставити зайвих питань, де би я не був – на Південному напрямку, в Києві чи деінде. Це служба, це вертикаль, це твердість і накази. І гординю свою треба точно приспустити. Це і мене стосується, і всіх інших, тому що ми маємо працювати як цільний організм. Бо маємо… не говорю "перемога", уникаю цього слова зайвий раз, але маємо втриматись, відстояти те, що маємо зараз. І вірити в краще. Але я щасливий, бо прокачую абсолютно нові й призабуті скіли в собі. І радий, що так сталось. Нема на що нарікати, скажімо так.
В теперішньому насиченому новими іменами ринковому становищі зникати на півроку, на рік – це вбивство для будь-якого проєкту
Слухаючи це, ми взагалі не розуміємо, де ти знаходиш час на творчість. І чи взагалі знаходиш?
Часу справді мало. Я роблю це в мінус сну. Бо якщо раніше в мене був певний розпорядок дня – тут кілька годин я над книгою працюю, тут над піснями, – то зараз пізніми вечорами, якщо є така можливість, щось десь робиться. В травні виходить моя нова збірка віршів ("Політика пам’яті", Видавництво Старого Лева, – прим. ред.) – це те, що за чотири роки писалося. Цьогоріч з Фіолетом альбом плануємо видавати.
Якраз була відпустка, я між концертами накопичував матеріал швиденько, щоб віддати нашому саундпродюсеру Артуру Данієляну, щоб він далі працював. Накопичував вокали, демки, все-все-все, з чим можна працювати далі. Щоб восени новий альбом Фіолету вийшов… Десь отак, без можливості зайвий раз поспати на кілька годин довше, за рахунок ще чогось. Але я розумію, що в теперішньому насиченому новими іменами ринковому становищі зникати на півроку, на рік – це вбивство для будь-якого проєкту. Треба працювати, де би ти не був, якщо ситуація дозволяє.
Ну і я хочу своїй дружині подякувати, бо вона веде всі ці проєкти, вона все адмініструє. Бо якщо ще мені все довелось адмініструвати – то точно не було би жодних можливостей ще щось робити.
Безпосередньо про війну я не пишу. Хочеться акцентуватись на близьких людях, на вічних цінностях. Нові пісні – про любов, про відданість справі, про щось, що і за 20-30 років буде актуальним
Питання до тебе як до творчої особистості. Ми вже проживаємо четвертий рік повномасштабної війни. І однозначно, що у всіх людей сприйняття цього світу і життя як такого, і ставлення до життя і смерті змінилося. І на творчість війна накладає свій відбиток. Що ти можеш сказати – чи зникає цей артистичний інфантилізм, егоцентризм, чи навпаки – з’являються інші сенси, які хочеться донести?
Мені здається, війна увиразнює нас на предмет наших справжніх стержнів. Тобто, війна погану людину робить ще гіршою. В хороших – якщо не ламає її (бо дуже багато хороших, добрих людей слабкі по природі своїй) ще більше увиразнюється це хороше. Якщо вони не військові – то допомагають, волонтерять, емпатують кінець кінцем. У поганих людей, незалежно від того де вони (вони і в формі часом трапляються) війна увиразнює негативні риси – бо стресова напруга все увиразнює.
А щодо сенсів, то я помітив за собою, що в якісь момент після 2022-го почав бити себе по руках, коли сідаю за нову пісню і знову починаю рефлексувати про війну. Тому частина нового матеріалу… ну, напевне, війна там є десь між рядками, але безпосередньо про війну я не пишу. Мені здається, мені немає зараз що сказати про війну. В цих стресових моментах, коли з родиною не так часто бачишся, хочеться, навпаки, акцентуватись на близьких людях, на вічних цінностях. Хочеться думати, що все це перехідне, тимчасове… Я-то розумію, що це не зовсім так в нашій ситуації. Але принаймні, хоч на творчому рівні хочеться зайвий раз подякувати найріднішим, друзям, побратимам – навіть без воєнної історії, а чисто на людському рівні. І нові пісні – про це. Про любов, про відданість справі своїй і про щось, що і за 20-30 років буде актуальним.
Ми вже згадували, що ти є близьким другом Радіо Промінь. Можливо, ти згадаєш якусь історію, пов’язану з Радіо Промінь? Наприклад, одного разу ти тут якось загубився, тебе шукали … (всі сміються).
Я не знаю, чи мене прямо шукали, але я дійсно загубився (сміється). Якимось не тим коридором пішов, хвилин 15 блукав, поки мене хтось не помітив і двері не розблокував між поверхами… Це як в старому радінському фільмі: "Людиии!.." Але я знайшовся, все було добре.
А Радіо Промінь для мене – це про дружбу. Я жодну іншу радіостанцію такими наративами не можу окреслити. Тому що Радіо Промінь був одним з тих, хто підтримував Фіолет з самих перших років, коли ми ще у Луцьку були і нікому наша музика, грубо кажучи, не була потрібна. Радіо Промінь підтримував молодих. Не тільки нас, звісно. Коли ви хочете послухати українську музику, якої не почуєте ніде, і вже відселекціоновану, кращу з кращих – вмикайте Радіо Промінь. Ну, я думаю, слухачі і так це розуміють, без моїх зайвих пояснень. Але це дуже цінно. Я дякую вам за те, що всі ці роки ви працюєте на речі, які матимуть сенс і через 20, і через 50, і через 100 років. Бо це те, над чим ми зараз працюємо – над нашою культурною ідентичністю.
І наостанок про прикладну допомогу і користь. А саме про те, що сьогодні кожен з наших гостей може звернути увагу слухачів і закликати долучитись до зборів, які вони ведуть. Якщо у тебе є актуальний збір, ти можеш зараз поділитися його координатами.
У нас якраз вчора завершився збір на мавіки, і я дуже вдячний всім, хто його підтримав. Але зборів різних дуже багато. Я думаю, в кожного є друзі в якихось підрозділах, бо є люди, які не готові фондам великим донатити. Якщо ви хочете комусь цільово допомогти, наш друг, барабанщик Андрій Дорош, який в "Азові" воює, зараз має збір для свого підрозділу. Андрій Дорош – знайдіть його в інстаграмі, наприклад, і закиньте йому кілька гривень. Не забувайте, що маленьких донатів не буває, вода камінь точить. Тому, друзі, пам'ятайте – те, за що ми зараз боремося, це відповідальність не тільки Сил Оборони, – це відповідальність цілої країни.
Дякуємо тобі за те, що завітав сьогодні до нас! Зичимо хорошої служби – і щоб часу вистачало на все!
