Пйотр Кашувара. Фото Світлани Мялик
Приїхавши 2016 року на Донбас, "я побачив, хто є хто"
Ви працювали військовим кореспондентом, а з початком повномасштабного вторгнення стали в Україні волонтером. Тобто, окрім волонтерської та гуманітарної допомоги, ви допомагаєте ще й в інформаційному полі. Ви розповідаєте польському і європейському суспільству правду про війну, показуєте реальну картину бойових дій. Чому ви допомагаєте Україні? В який момент ви зрозуміли, що будете це робити?
Чесно кажучи, я навіть не знаю. Я справді з 2016 року був військовим кореспондентом Польського Радіо. Саме 2016-го року я вперше приїхав в Україну. Я хотів побачити сам, як виглядає ця війна. І попри те, що інформації про неї було дуже багато, це були такі часи, коли західне суспільство тільки намагалося зрозуміти, хто в цій війні насправді вчиняє агресію, а хто захищається, хто є поганий, а хто – добрий. І я, як журналіст, теж хотів у цьому розібратися і з’ясувати, чи насправді росіяни аж такі погані люди, чи можливо є якесь інше бачення цієї війни.
І коли я приїхав на Донбас, я побачив, хто є хто. І це не було складно. Через 8 років я знову кілька разів приїжджав в Україну, спілкувався з військовими та цивільними, познайомився з дуже великою кількістю людей. І коли почали з’являтися повідомлення про те, що, ймовірно, почнеться війна, я в це не вірив. Я думав, що Путін заявить про захоплення Донецька та Луганська і оголосить про перемогу в цій війні. Я був впевнений, що в Україну приїдуть журналісти з усього світу, розкажуть, що війна тут триває 8 років, поїдуть додому і забудуть про все це.
"Коли почалася велика війна, я чекав в аеропорту літак на Сицилію"
І я вирішив піти у відпустку. Саме на 24 лютого 2022 року я купив собі квитки на Сицилію. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я був в аеропорту Вроцлава і чекав літак на Сицилію. Я рано зранку прочитав тільки одне речення на CNN: "в Україні почалася війна". Я взяв телефон, подзвонив до свого друга з "Азова" і запитав, це правда чи фейк? І він відповів, що, на жаль, це правда. І додав, що "будемо воювати аж до перемоги". Я на Сицилію тоді таки полетів, але за тиждень навіть не вийшов з готелю. Я шукав, де купити бронік, бо в той час купити його було дуже важко. Також я постійно телефонував друзям, організовував допомогу. Я повернувся в Польщу в четвер, а в п’ятницю я вже у повністю завантаженій машині їхав до польсько-українського кордону.
"Понад півтора місяці я не займався нічим, окрім евакуації людей – знайомих і незнайомих"
Я думав тоді, що просто відвезу допомогу і далі буду займатися журналістикою. Але до мене почали телефонувати друзі з України, зокрема, дзвонив мій друг Ян, який нині воює в одному з полків ССО, і запитав, чи можу я забрати його жінку і маму, бо він йде в армію. Мені й досі важко про це говорити. Звісно, я погодився їх забрати, адже у мене було паливо і була машина. Тож я заїхав в Україну, забрав його родину і відвіз у свою квартиру у Вроцлаві. Потім мені зателефонував інший друг і також запитав, чи можу я забрати його родину. І я знову кажу – звісно, можу! Але мені потрібно було також і працювати. Тому я вирішив роботу відкласти на наступний день, а в той момент вивезти родину ще одного друга. Але потім мій номер телефону почав поширюватися між людьми. І понад півтора місяці я не займався нічим, окрім евакуації людей – знайомих і незнайомих. Усіх, хто мені телефонував.
"Ми евакуювали понад 300 людей з Маріуполя, Сум, Києва"
З того періоду я маю буквально 5-10 фотографій, оскільки не було часу ані записувати інтерв’ю, ані робити жодних фотографій. Мій друг, який працював фотографом для однієї з найбільших інформаційних агенцій і півтора місяці їздив зі мною, теж не зробив жодної фотографії. Ми з ним не заробили тоді жодної копійки, бо півтора місяці тільки вивозили людей. І коли я побачив, яка кількість людей хоче через мене передавати допомогу, я подумав, що потрібно створити фонд, щоб ця діяльність була офіційною. А тоді наша неформальна група, яка складалася з волонтерів, котрі працювали зі мною від самого початку, – ми евакуювали понад 300 людей з Маріуполя, Сум, Києва.
"Я раніше чув вибухи, але не так багато"
Пам’ятаю, як я заїжджав у Київ вперше. Ніхто не знав, що там буде. Адже траса ще була окупована росіянами. Ми шукали, якою дорогою можна заїхати в місто. А коли заїхали, не побачили жодної живої людини. Пам’ятаю магазин на Золотих Воротах в Києві, в якому зараз дуже багато покупців, був абсолютно порожній. Там не було нічого. Навіть цигарок не можна було купити. Скрізь було чути вибухи. Я й раніше чув вибухи, але не так багато. Ми не знали, що з нами буде далі. Ми не знали, що відбувається в Бучі. Пригадую, як я заїжджав у Київ, коли передмістя столиці звільняли. Тиждень тривали бої за Київ, і я також був тоді в місті, бо допомагав другові вивезти його родину, а потім повертався назад.
"Ми навіть евакуювали три корови з Бахмута"
У травні 2022 року я створив фонд, купив бус, бо я моя машина була замалою. Потім виявилося, що і буса недостатньо. І я купив другий. Згодом виявилося, що і його замало. Я купив третього, четвертого, а ще пізніше у мене вже було 5 бусів. Ми безперервно їздили туди й назад на Донбас. Були в Бахмуті, допомагали вивозити звідти людей. Вивозили людей і з Авдіївки, із Сіверського Донця. Серед них були і лежачі, і жінки, і діти. Ми навіть евакуювали три корови і кіз із Бахмута. Це була родина з трьома дітьми, яка сказала, що ми без своїх тварин не поїдемо. Або, мовляв, ми вивозимо корів і кіз разом із ними, або вони залишаються з тваринами й дітьми в Бахмуті.
Куди ж ви їх вивезли?
Під Лиман.
"Разом із партнерами ми передали на фронт і в лікарні обладнання на 15 мілйьонів доларів"
І так у процесі допомоги навколо мого фонду об’єдналося дуже багато людей. Можливо, я й не був надто відомим журналістом, але ті люди, які були зі мною знайомі, знали, що мені можна довіряти. Вони знали, що все буде чесно. Я згодом почав робити фотографії, записувати відео звіти зробленої роботи. І так ми й досі продовжуємо допомагати українцям і фронту. Зазвичай там, де ситуація дуже погана. За 4 роки мій фонд разом із нашими міжнародними партнерами зі США, Німеччини, Франції, Британії передав на фронт і для лікарень ліки та медичне обладнання на суму 15 мільйонів доларів. Це були і операційні столи, й інше обладнання для операційних. Ми повністю збудували з нуля кілька стабілізаційних пунктів, і зараз постійно допомагаємо фронтовим медикам. Був такий час, коли ми разом з американською компанією відвозили на фронт в різні місця кожного місяця по 80 тонн продуктів харчування. Я дуже щасливий, що люди і надалі нам довіряють та допомагають. І наша діяльність не зупинилася.
Пйотр Кашувара і Світлана Мялик
"У Бахмуті я знав кожен підвал"
Як змінилися ви, громадянин Польщі, за 4 роки повномасштабної війни? Як змінився ваш погляд на світ?
Після 4 років війни мені стало важко купувати в магазині щось звичайне для себе, наприклад, газонокосарку. Мовляв, як можна думати про якісь квіти під час війни. Моє життя перетворилося на суцільне волонтерство. Я й далі працюю журналістом, я військовий кореспондент кількох польських видань. Але журналістика стала моїм хобі, у мене не вистачає на неї часу. Водночас через те, що я був волонтером, мені це допомагало працювати. Адже, наприклад, у Бахмуті я знав кожен підвал. Я міг заїхати, і зараз можу, в такі місця, в які жоден журналіст не їде. Бо зазвичай журналісти звертаються до прес-офіцерів певних підрозділів, потім вони їх забирають на фронт і самі показують те чи інше місце. А я йду туди, де журналістів ніколи немає. Туди, де живуть бідні люди, і живуть вони в підвалах. Можливо, там немає красивої картинки для телебачення. Але там живуть люди. А кожна людина – це унікальна історія, і мені це найбільш цікаво. Цікаво, як звичайні люди проживають війну. Бо як виглядає так або ракета, ми вже прекрасно знаємо. Але війна – це насамперед імена.
Кожна політична сторона перед виборами у Польщі скористалася ситуацією в Україні
Чому, на вашу думку, так змінилося за 4 роки ставлення поляків до українців? Це втома від війни? Чи це нерозуміння війни?
Якщо чесно, я думаю, що в цьому винуваті політики. І цей уряд, і попередній. Батько й мати винні в помилках дитини. А треба, щоб батьки їй сказали, що так не можна. А цього, на жаль, наш уряд не робить. Кожна політична сторона на виборах скористалася ситуацією в Україні, щоб здобути більше голосів на свою користь. І дуже погано, що ніхто з них не подумав про те, що це матиме якість наслідки.
Я помітила, що польські політики вивчають думку суспільства, беруть її на озброєння в свої передвиборчі програми. Каже дехто у суспільстві, що це, мовляв, не наша війна, політики це повторюють. І таким чином, підіграючи суспільству, набирають собі більше голосів.
Що таке суспільство? Хто каже, що це не наша війна? Де ми це бачимо? Коли я розмовляю зі своїми знайомими, ніхто такого не каже. А вони теж є частиною суспільства.
Російські наративи – це не суспільна думка
Я буквально сьогодні говорила з поляком, котрий обурювався тим, що бачить в Польщі багато українських молодих чоловіків на дорогих машинах, котрі купують горілку, живуть у своє задоволення, але не їдуть на війну. Звісно, не всі хочуть воювати, і це не залежить від того, хто ти, українець, німець чи поляк. Але ж більша частина чоловіків на фронті, і Україна 4 рік бореться з ядерною державою, сильнішою і за людським, і за фінансовим ресурсом.
Я думаю, що це замкнене коло. Російська пропаганда вкладає дуже багато своїх наративів в інтернет та ЗМІ. Люди це повторюють, настрої змінюються. А потім політики дивляться на ці наративи, які створює російська пропаганда, і їм здається, що це думка суспільства. Але ця думка не прийшла нізвідки.
"Я вірю в Україну: ніколи в історії не перемагали зло і злочинці"
Чи вірите ви в Україну? Чи будете продовжувати їй допомагати і надалі?
Я не хочу вірити в те, що війна закінчиться якось інакше, аніж перемогою України. Це мене тримає. Ще не було в світовій історії, щоб зло і злочинці перемогли. Завжди перемагає добро і свобода. Я дуже сподіваюся, що буде так і цього разу. В 2022 році мене запитали, як довго я буду залишатися в Україні? Я відповів, що до завершення війни. Але я не думав, що вона триватиме так довго.
Ви нині мешкаєте в Україні?
Я понад рік жив у Краматорську, потім я переїхав у Київ, бо у мене там була дівчина. Тут я вивчив українську мову. Потім я переїхав в інше місто, але не буду його називати, бо не хочу, щоб росіяни про це знали. Коли закінчиться війна, я напишу книгу, і все там розповім.
