Фото з особистого архіву родини Баранових
25 років спільного життя
Тоді у 2020 році, коли Баранови виходили в люди, то ловили чимало зацікавлених поглядів. Адже діти — Римма, Рената, Ліза, Ізабелла та Нікіта — роми. Хтось трішки остерігався, хтось мимоволі міг сказати щось неприємне, а хтось намагався допомогти. Але за ці роки уже всі звикли до незвичайної родини та сприймають її лише як добрий приклад.
"Ми з чоловіком обоє народилися тут в селі Вільшанка Вінницької області. Колись це був Крижопільський район, зараз Тульчинський район. За фахом я ніде не навчалася. Коли ще навчалася в школі, то я їздила у Вінницю, навчалася на диригента і грати на піаніно. Я музикант трошки. У нас сім'я віруюча. У нас у мами було 7 дітей. Тато помер, коли я пішла в перший клас, мені було 7 років. І мама сама нас виховувала. Я передостання дитина. Мама нас самих піднімала, як могла.
У Вільшанці є церква, в якій мій чоловік є пастором, а я граю в церкві і співаю. Така у нас сім'я. Теж у церкві, познайомилися. Саша приїхав з інституту, він навчався в Мелітополі. Зараз це вже, мабуть, університет. Хоча він однокласник моєї старшої сестри, але я навіть уваги не звертала на фотографії, його взагалі не знала, ніколи не помічала на фотографіях. Він старший від мене на 8 років. Я тут навчалася, ще школярка була, а він вже після інституту. Так склалась доля, що пройшли роки і ми у 1995 році одружилися. Чоловік у мене інженер-механік, сільськогосподарський інститут закінчив. Все, що ламається, він все ремонтує. Коли навчався в інституті, там він попав в церкву, покаявся і коли приїхав у Вільшанку, вже був віруючий і зразу ж прийшов в церкву. На даний момент це духовний центр християни—п'ятидесятників. Мені було 17, чоловіку 25", — розповідає Наталя Баранова.
Через рік після одруження у Баранових народилася донька Лілія, а ще через два – молодша Ольга . Розповідає Наталя Баранова:
"Лілія закінчила 9 класів, пішла у Вінниці в архітектурно-будівельний коледж, потім поступила ще в Харків, університет по архітектурі. Кілька років до того, як народити дочку, працювала архітектором. Вона жила в Харкові, там вони в університеті познайомились зі своїм майбутнім чоловіком. Він теж архітектор. В серпні 2021 році, перед війною, одружилися, планували жити в Харкові. Дуже їм подобається це місто. Вони мріють туди колись повернутися, там жити. Але коли почалася війна, того ж самого дня виїхали з Харкова. Ще виїхало моїх родичів багато з Харкова. Ну, це вже окрема історія. Зиму вони були в нас, тут ми всі разом жили, потім ми зрозуміли, що вони молода сім'я, треба окремо. Біля нас, недалеко продавався будинок в селі. Вони купили собі той будинок і жили окремо. Але минулого року зять підписав контракт, пішов воювати. А вона народила нам внучечку і ми тепер маємо радість таку, бавимо всі разом, всією компанією. В нас одна і друга дочки дуже гарно навчалися. Менша закінчила 11 класів з відзнакою. Потім вона поступила у Києві в педагогічний Драгоманова на географа та психолога. Закінчила університет, але по спеціальності не працювала жодного дня. Вона в нас така мандрівниця, в дуже багатьох країнах була і зараз вона осіла на Кіпрі, працює в компанії в IT. Ми самі залишилися удвох, майже пенсіонери, тиша. У вересні ми відсвяткували 25 років спільного життя. Це було у 2020-му році".
Батько дітей помер через 1,5 місяці після матері
Оскільки Олександр Баранов був пастором церкви, він частенько виїжджав у сусідні села та містечка проводити служіння. Їздив він і до Ямполя, що за 25 кілометрів від Вільшанки. Там познайомився з родиною Григоріченків, почав їм допомагати.
"Це цигани, роми, в них 5 дітей. Важка ситуація була. В них не було свого житла, вони отак переїжджали. Там поживуть, нагонять, в друге місце переїжджають. Я пам'ятаю останній будинок, де вони жили. І ми приїхали, мама і тато були живі. Зайшли, а в них одне ліжко і одна шафа, а їх 5 дітей та двоє дорослих. Ну, каже, старша дочка спить на ліжку, а ми на підлозі кидаємо там якісь ковдри, що там є,тож в них навіть не було фактично на чому дітям спати. Там всі так живуть, у Ямполі ціла вулиця є циганська.
Саша в якийсь момент познайомився (з родиною Григоріченків — ред.), він приїде, діти кажуть: "дядь Саш, треба Нікіті гроші на памперси", а Саша ж простодушний, давав гроші. Потім поняв, що ми їдемо додому, а вже до вечора в них там гульбан стоїть. І Саша каже, "треба без питань, поїхали, все що треба зараз купляємо, я вам привожу, гроші я вам давати більше не буду". Ми на той час ще тримали корову, оце молочко там, сир, сметана. Ще заїжджаю в магазин, купляю якісь крупи, хліб.
І так сталося, що захворіла мама (в родині Григоріченків — ред.), в неї виявилася онкологія. Вона не хотіла їхати ні в яку лікарню, і коли вже Саша її завіз туди, то вони ще додому не доїхали, як подзвонили і сказали, що вона померла. Ми організовували похорони, обіди.
Якось ми приїхали в черговий раз до них в гості, завезли їм продукти, допомагали як могли. Ми приїхали, а Ізабелла вийшла і сидить, як курчатко намочене. Батько був живий, кажу, "Вова, поведи її в лікарню, щось не те". "Та ні, це у неї стрес, мама померла". "Поведи". Повели її в лікарню, а в неї два дуже складних діагнози знайшли. Завезли її у Вінницю, лікували потім у "Охматдиті". Поки вона там лежала, наша молодша донька Оля якраз навчалася в Києві. Постійно її відвідувала. Тут у Вінниці більше Саша їздив,. І так сталося, що забрали Беллу в лікарню і потім забрали Вову в лікарню, їхнього батька. Була складна форма туберкульозу, і, на жаль, він не вижив. Теж помер буквально через півтора місяці після смерті мами. Ну, і Белла вже була в лікарні на той час. Ми їй не казали, що тата теж немає, хоча це було дуже важко, тому що вона постійно питала, чому дзвонить і не може додзвонитися до тата", — пригадує Наталя Баранова.
"Вони не винні, що народилися в циганській сім'ї"
Коли діти залишилися без батьків, соціальні служби помістили їх спочатку в лікарню на обстеження. В подальшому сиріт планували поселити в якийсь із інтернатів. До слова, найменшому Нікіті тоді було півтора роки, а найстаршій Риммі – 12. Вона і зателефонувала Олександру з лікарні. Розповідає Наталя Баранова:
"Вони дзвонять і "дядь Саша, ви нас заберете, дядь Саша, ви нас заберете?" Понятно, що старші вже трошки звикли до такого образу життя, скажімо так, вільного і безконтрольного. І ми з чоловіком розуміємо, що ніби як і треба забрати, бо їх зараз розлучать. Вони ж не попадуть всі в один інтернат. Нікіту взагалі заберуть для маленьких в інтернат. Щоб ви уявляли, коли я приїхала до них лікарню, а в них підлога вся липка. Я йду у кросівках і липну до підлоги у палаті. Циганські діти, кому вони треба, ніхто там особливо в палаті не мив, не прибирав. Я була шокована відношенням людей, цих самих медсестер, санітарок, що ніхто не попіклувався про цих дітей. Коли ми приїхали, пішли купили суміш, купили все, але це ж не сталося в той самий день, коли їх положили. Вони не винні, що народилися в циганській сім'ї".
Фото з особистого архіву родини Баранових
Олександр і Наталя розуміли, що стикнуться з численними викликами, якщо візьмуть дітей. І разом з тим не могли залишити їх напризволяще. Тож таки ризикнули. Говорить Олександр Баранов:
"В Ямполі була жінка, голова державної адміністрації. Вона нам запропонувала, бо ми вагалися. Ми трошки вже мали якісь мінімальні знання, бо я в основному працював, допомагав хлопчикам з циганських сімей. Ми їх брали на кілька днів до себе, особливо на канікули або на тиждень. І так вони в нас проживали, і ми з ними спілкувалися.
Дуже дивно було їм звикнути, що кожного дня треба митися в душі. Ну, нюансів там, звичайно, дуже багато. А коли нам зробили пропозицію забрати цих дітей з сім'ї, це було питання складне, тому що ми розуміли, що це відповідальність. Але нас трошки скерували, у цій службі ямпіській хороші були працівники,пояснили. Ми згодилися і нам видали документ на тимчасове влаштування в сім'ю цих дітей, бо у нас не було ж практично ж ніяких юридичних документів, житлові приміщення нам не дозволяли утримувати скільки дітей. Голова адміністрації написала нам розпорядження на тимчасове утримання в нашій сім'ї чи влаштування цих дітей. Поки ми оформимо всі документи, навчання необхідно було пройти, медичні всі нюанси, довідки і так далі. Це затягнулося десь до трьох чи чотирьох місяців. З лікарні ми їх забрали додому. Вони були, звісно, дуже задоволені. Тому що якби ми не забрали, то адміністрація і соціальна служба вимушена була їх відправити на ребцентри, бо вони трималися близько двох тижнів вже в лікарні після смерті батьків".
Створення дитячого будинку сімейного типу
Олександр та Наталя Баранови отримали довідку про тимчасове влаштування дітей, забрали їх додому, а після цього почали виконувати усю необхідну процедуру для створення дитячого будинку сімейного типу. Це і навчання, і підготовка документів, і створення усіх необхідних житлових умов.
"Знаєте, як в селі, — дві кімнати опалюються, а решта хата холодна стоїть взимку, бо там ніхто не спить і немає потреби опалювати. Тут п'ять дітей, нам треба було створювати умови. Ну, слава Богу, віруючі люди з-під Києва — в бригадах чоловіків, які їздять таким сім'ям, як ми, допомагають з ремонтом — приїхали. Ми добудували велику ванну, зробили нам котельню. Мої брати дали нам гроші, ми купили великий котел, зробили парове по всьому будинку. І величезний в нас такий зал був, холодна кімната, скажімо так. Ми там повністю обдерли все, обшили, одним словом, утеплили, все зробили для дівчат таку велику кімнату. Поставили там два ліжка двоярусних і купили величезних дві шафи – для кожної, половина шафи твоя", — каже Олександр. "Це було непросто. Наші діти вже були дорослі, самостійні, ми ж все пороздавали, що залишилося, бо воно не потрібне було. А вони (діти Григоріченків — ред.) з кульочками. Один пакет одежі. Приїхали до нас з одним пакетом. Осінь вже наближається і в школу всім треба, а Беллі – в лікарні. Слава Богу, багато людей нам дуже допомогли матеріально в той час, ми ще виплат, допомоги з держави не мали, поки не оформили документи, але дуже багато ми отримали допомоги від різних людей — і фінансової, і одяг, взуття, і медикаменти, все буквально. Що складне було, так це процес адаптації, звикання. Діти, як би сказати, не те що важкі… свободолюбиві. Там були проблеми в їхній сімʼї, частково мама не жила з ними, потім жила. А це розумієте, дівчатка, бо найменший він ще нічого не розумів. Але процес адаптації відбувся, ми звикли один до одного, і зараз нормально живемо", — додає Наталя.
Дорослі біологічні діти неоднозначно сприйняли рішення батьків створити дитячий будинок сімейного типу. Вони дізналися про це уже пізніше. І Наталя зізнається, що якби Лілія та Ольга знали про батьківські плани, то ймовірно відмовили б їх. Адже розуміли, яку відповідальність і важку ношу беруть на себе батьки.
Але зараз дівчата звикли, усім серцем полюбили нових сестер і брата. Батьки Баранови розповідають, що їхні молодші діти дуже швидко почали їх називати мама і тато та насолоджуватися батьківським теплом, якого їм так не вистачало. Наталя зазначає, що усі вони дуже добрі. Якщо і були якісь не дуже приємні моменти, то точно не зі зла.
Фото з ообистого архіву родини Баранових
Розповідає: Наталя Баранова:
"Найстарша у нас Римма. З усіх них, мабуть, було найскладніше їй адаптуватися. Після неї через рік йде Рената, от вона більше була з дітьми, Римма її лишала і просто могла до часу ночі десь собі гуляти по Ямполю в 12 років чи в 11, знаєте, ніхто їх не контролював. В неї найбільше було бунту, її розпирало від цих обмежень, що це треба бути вдома, що це треба батькам сказати, куди ти йдеш, чи попросити, чи можна піти кудись. Вона любить компанію, любить бути активною. Добра, щира, поділиться, якщо треба. Ну, така хороша дівчинка.
Рената – це друга дівчинка після Римми. З нею трошки було складно в тому плані, що вона дуже була агресивна, нервова, коли ми її забрали. Вона могла розкричатися з напів оберту. Ну, не на нас, а на дітей. Могла щось посперечатися з Сашею. Зі мною вона не спорить ніколи. Та, слава Богу, пройшов час і все в неї теж пройшло. Вона заспокоїлася, зрозуміла, що вона в сім'ї, що тут надійно, що їх люблять, за них піклуються. І слава Богу, така вона “квочка”, як я на неї кажу. Вона з меншими, постійно з ними. Римма в нас більш така самостійна, окрема, але любить на кухні готувати, пекти, це їй подобається. Особливо, якщо є натхнення, щоб їй ніхто не заважав. Навіть, щоб мене там не було.
Далі Ліза у нас йде. Трошки привчаємо її до порядку. З усіх них в неї найбільший безлад постійно. У шафі, в комоді, з білизною. А взагалі вона дуже добра дівчинка. Мріє стати вихователькою в дитячому садку, дуже любить з дітками гратися. Перейшла в сьомий клас. Вона любить допомогти, за татом ходить, як хлопчик. Вона б з ним і машини справляла, і мотоблоки, і все на світі б з татом робила. Така вона у нас.
Ізабелла – вона особлива дитина, має інвалідність. Хоча фізично вона розвивнута добре, але коли ми її взяли, вона важила 17 кілограмів. Мене це дуже питання хвилювало, тому що я думала, скажуть, що не дивляться батьки, не годують, не піклуються, лікарі мене заспокоювали, казали, що це складна терапія настільки, що не всі дорослі витримують. Зараз вона вже вважить 32 кілограми чи 33. За цей час вона вже підросла. Дуже розумна, з них усіх їй найлегше дається навчання, особливо математика. Швидше за старших рахує. Дуже життєрадісна дівчинка, хоч це пожиттєвий діагноз. Ми постійно їздимо в Вінницю в лікарню, здаємо аналізи, нам видають ліки.
Нікітосик у нас найменший. Такий він у нас хлопчик, "на штучках". Ну, веселий. Дуже я його люблю, хоча я ніколи не думала, що я зможу хлопчиків любити. Бо дочка – ж дівчинка, це щось таке ніжне. А вже коли до нас попав Нікітосік, йому було лише півтора року, і так я сильно до нього прив'язалася. Дівчата весь час на його називають "мамин синочок".
Наталя Баранова та Нікіта. Фото з особистого архіву родини Баранових
"Мені треба мама"
Цьогоріч у Баранових уже пʼятеро школярів. Молодший Нікіта пішов у перший клас, Римма – у випускний одинадцятий. Дівчина уже має деякі плани стосовно майбутнього вступу до вишу. Батьки постійно наголошують, що треба – вчитися і отримати гідну освіту.
"Я хотіла би вступати недалеко від батьків, десь у Вінницю, на готельно-ресторанний бізнес, це цікаво, як на мене, там багато чого пізнаєш. Сказати вам правду, я не знаю, що далі робити, мені треба мама. Я хотіла після школи йти в Національну гвардію, але тато сказав, що я дуже маленька, у мене немає фізичної підготовки. А там життя покаже, як це все складеться, там вже треба відучитись і далі дивитись, що до чого, якусь практику пройти десь", —розповідає Римма.
Римма чи не єдина з усіх дітей знає ромські традиції і мову. Намагається вчити молодших, але вони не надто цього прагнуть. Хоч батьки і усіляко заохочують, пояснюють, що це їхня рідна мова і треба її знати.
"Це вже не просто прийомні діти, вони наші діти"
Також Наталя та Олександр возять дітей на могили їхніх біологічних батьків, розповідають про них. Баранови живуть у селі, де чимало різноманітної роботи, але вони ніколи не залучають до важкої фізичної праці дітей. Цей час краще витратити на навчання:
"Вже два роки, як ми і корову продали. Коли почалася війна, ми законсервували теплиці, просто садили в відкритий грунт. Це в цьому році, що ми знову накрили всі теплиці і взялися за цю роботу, тому що на другий рік у нас вже Римма йде навчатися, і якщо дасть Бог, поступить в якийсь університет. Нам треба буде вже більше фінансів, тож ми вирішили розконсервувати свої теплиці. Буває, що попрошу вибрати помідори, якщо я не встигаю. А так вони не сапають, нічого не роблять. Бо в мене багато питають, чого ти дітей не береш? Кажу: "А щоб от такі, як ви не казали, що взяли дітей, щоб їм в теплицях пахали".
По дому допомагають, знаєте, мені набагато зараз легше, тому що коли ми їх взяли, діти були ненавчені. Я кажу: "поприбирайте в кімнаті". "А що, гості мають бути?" "В нас має бути в будинку чисто. Незалежно від того, будуть у нас гості чи не будуть". Коли ці всі процеси пройшли, і вже зараз навіть я там десь в теплиці працюю, я приходжу, вони все поприбирають, помиють, одна-одну вже контролюють. Але цей процес треба було пройти, це скільки було нервів, але, слава Богу, таке правило в сім'ї, що ми на дітей не кричимо. Я пару разів таки зривалася, оцей період адаптації, що я кричала.
Всі моменти треба було вчити повністю. Засоби гігієни: вони дивилися круглими очима, для чого їм ці зуби щодня чистити рано і ввечері, багато всього треба було вчити дітей.
Дуже гарно вчителі в нас прийняли дітей в школі, діти прийняли. Я хвилювалася, що будуть обзивати їх, не приймуть в колектив, знаєте, яке відношення до циганів в основному. Але це вже не просто прийомні діти, вони наші діти. І мені хочеться, щоб вони закінчили школу, закінчили якісь навчальні заклади, щоб вони стали людьми. Я їм про це весь час говорю. Ставте вищу планку".
Баранови розповідають, що їм пропонували узяти в родину ще кількох дітей позбавлених батьківського піклування. Але подружжя поки націлене на те, щоб забезпечити гідне майбутнє для тих дітей, які вже під їхньою опікою.
Натомість Наталя і Олександр хочуть підтримати тих, хто замислюється над тим, щоб узяти в сімʼю дитину і має сумніви. Подружжя запевняє, що нині чимало джерел, з яких можна дізнатися про форми і можливості влаштування дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування, є фахівці, які все розкажуть і підтримають. Головне — бажання і розуміння, що краще, ніж в дружній родині, малечі не буде ніде. Хай би який хороший інтернат не був.
Авторка — Вікторія Будан
Лексика героїв програми збережена в тексті
