Іванна та Олександр Шольки. Фото з особистого архіву
Протягом двох з половиною років Іванна й Олександр були напарниками, їздили в одному екіпажі
Війна не просто загострює почуття та інстинкти, війна оголює істину. Руйнує все награне, несправжнє, натомість зміцнює щире й чесне. Якщо фундамент міцний, то пройдені разом випробування роблять людей ще ближчими. Це підтверджують бійці обʼєднаної штурмової бригади Нацполіції України "Лють" – Іванна та Олександр Шольки. Олександр – штурмовик, працює на передньому краї, а часто й за ним. Іванна – бойова медикиня, яка керує медичною службою у батальйоні. Подружжя працює майже поруч. Але, як запевняють Шольки, стосунки на службі не відбиваються.
Олександр Шолька:
"Родом я з міста Миколаїв, прожив там 25 років. Закінчив транспортну академію з червоним дипломом. Трошки попрацював по професії, але зрозумів, що не моє. Потім, якраз на фоні загального вступу до патрульної поліції після реформи, я в 2017-му році все-таки вирішив подати документи, піти саме в патрульну поліцію спочатку. І з першого разу, з дуже добрим прохідним балом, пройшов одразу в місто Миколаїв. Пів свого життя точно займаюся спортом, різного типу. Як прийшов в патрульну поліцію, саме новий підрозділ складався - це рота тактико-оперативного реагування. Саме при патрульній поліції. І туди відбирали всіх спортивних, розумних. І так вийшло, що одразу і мені запропонували. Пройшов тести, відбір – і одразу туди, в роту ТОР.
Якщо це стандартний, класичний день, без якихось додаткових відпрацювань, якихось масових заходів, то займались підготовкою: адміністративною роботою, фізичною своєю підготовкою займались на базі. Потім ми виїжджали на патрулювання в допомогу екіпажам патрульних. Так само реагували на виклики на лінію 102, але більш ризиковані, як для патрульних: масові бійки, де зброя, може, якась була. Так само на затриманнях. І, в принципі, це до ранку було, в ніч – найважчий час доби . Це початок моєї поліцейської кар'єри був у Миколаєві. Попрацював три роки у Миколаєві, потім перевівся на Волинь, в місто Луцьк. От захотілося різко поміняти просто життя, не було якоїсь кардинальної причини. Була можливість в роту ТОР тільки в місто Луцьк на Волинь. Хоча до цього ні разу там не був. Якщо брати ті етапи, які пішли після цього вже, що цьому слідувало, то це дуже правильний був мій вибір".
Переїзд Олександра до Луцька став доленосним, адже саме там він познайомився зі своєю майбутньою дружиною – Іванною Панасюк. Дівчина теж вирішила стати до лав української поліції, яка тоді лише створювалася.
Іванна Шолька:
"Народилася я в Волинській області,селі Броди. Це звичайна історія звичайної сільської дитини: сільськогосподарська якась праця в полі, фізична праця плюс навчання. Старалася займатися спортом, брала участь у шкільних змаганнях, а конкретно - представляла свою школу в районі, в області по бігу. Після закінчення школи потрібно було здобувати вищу освіту. І сама хотіла, і батьки наполягали, тому вступила до Волинського національного університету на факультет екології та охорони природного середовища. Напевно, на курсі третьому я зрозуміла, що все-таки, потрібно змінювати трошки свої інтереси. І я після закінчення університету вже пішла в поліцію, пройшла відбір до національної поліції. З 2015-го року почалася реформа поліції і багато студентів із різних факультетів, які проживали в моєму гуртожитку, проходили цей відбір. Там був дуже великий конкурс і на той момент мені здавалося, що це так круто, якщо пройти. Ще хлопці ділилися враженням, казали, що там так тяжко, але я пройшов, я дуже хотів. І в мене закралося таке бажання дуже велике: піти так само пройти відбір, спробувати, чи я зможу.
Три місяці мені здавалося дуже цікаво, а потім вже я захотіла чогось більшого. Якраз в місті Луцьку запускалася рота тактико-оперативного реагування нова - це силовий підрозділ патрульної поліції, і я вирішила піти ще спробувати туди. І в принципі я пройшла: пройшла відбір, пройшла фізичну підготовку, пройшла тести, пройшла навчання - і там уже було цікавіше насправді. На момент, коли я туди пройшла, було двоє дівчат. Я і ще одна дівчина, яка наразі так само приєдналася до бригади "Хижак" і виконує свою роботу в бойових діях.
Завжди відчувається, що це - чоловічий колектив. З жіночим його не порівняєш. Але до всього звикаєш з часом. Спочатку було трошки тяжко".
Протягом двох з половиною років Іванна й Олександр були напарниками, їздили в одному екіпажі. Вони мали спільні теми для розмов, спільні захоплення, але на той момент обоє були переконані, що робота і особисте життя не повинні перетинатися.
"Стосунки у нас почались рівно через тиждень після початку війни"
Коли почалося повномасштабне вторгнення росіян у 2022-му році, підрозділ Іванни й Олександра займався охороною важливих обʼєктів у Луцьку. Поліціянти тоді жили на базі, виїжджаючи час від часу на завдання. Саме тоді, на тлі тривоги й невизначеності, у молодих людей почалися романтичні стосунки.
Олександр Шолька:
"Стосунки у нас почались рівно через тиждень після початку війни. Ми з нею зустрілись поглядами, думками - і щось от тоді точно між нами просяяло, вже не робоче. Я зробив перший крок. Звичайно, в міру вільного часу, якого було не так багато на той момент, було просто більше спілкування у нас. Коли трошки появилось вільного часу, вже її позвав на побачення, на каву. Ну, так і пішло-поїхало…"
Іванна Шолька:
"Оголошувати офіційно, так щоб всі знали, ми не оголошували. Це ми трошки тримали в секреті, так скажу. Це було значно пізніше, напевно, через місяць вже всім все стало зрозуміло, управління не таке велике, всі про всіх все знають. Приховувати було дуже тяжко. І плюс ми хотіли працювати разом, а будь-які відносини, на думку, я думаю, будь-якого керівника - це якісь проблеми і нюанси у роботі. Тому ми старалися тримати це якось в секреті, щоб нас не розділяли".
Продовжуючи працювати в поліції, Іванна та Олександр відчували сили і потребу робити більше, прагнули захищати не лише своє місто, але й країну.
Іванна Шолька:
"Ми з Олександром думали і вирішували: куди ми можемо піти, щоб якось принести трошки більшу корисність, ніж працювати у себе на місці, патрулювати… На той момент деякі люди їздили у відрядження в Донецьку область, конкретно: мінометники, БПЛА, евакуація, медики. І ми думали, шо можливо, і ми підемо туди. Неодноразово подавалися в списки бажаючих поїхати, попрацювати. Проте у списки нас не включали. Ми якийсь час почекали і якраз тоді почали набирати людей у об'єднану штурмову бригаду "Лють". Ми відразу зателефонували людині, відповідальній за набір, і запропонували зустрітися".
Міністерство внутрішніх справ України почало формувати Обʼєднану штурмову бригаду Національної поліції "Лють" на початку 2023-го року. Основу підрозділу мали скласти чинні поліцейські, прикордонники та нацгвардійці для виконання складних завдань на Донецькому напрямку.
Олександра одразу погодилися взяти в бригаду, а от Іванні довелося відстоювати своє бажання захищати країну.
Олександр Шолька:
"Іванна така, вона дівчина не проста, вона сказала: або ми йдемо разом, або ти залишаєшся тут, і далі ми в поліції продовжуємо працювати, як і працювали. Сварились з нею… Ну, потім якраз бригада "Лють" створилася, початок 2023-го року. Приїхав до нас рекрутер один з Києва. Пішли до нього на співбесіду, і він відмовляв Іванну дуже сильно. Причому так наполегливо відмовляв, що "ну, так ви ж дівчина, ви не зможете". Тоді я ще далеко не розумів всіх тонкощів тієї служби, яка буде надалі. Бо досвіду було не так багато, військового саме. Тільки в теоріях хіба що. Але все-таки вирішили вдвох. Але у нас була одна така невеличка умова: щоб ми були в одному підрозділі десь. В одному підрозділі хоча б в рамках якоїсь одної роти. І саме от тоді подзвонили до нас, це штурмовий полк "Цунамі", міста Одеса. Скептично ставилися спочатку: дівчина, така невеличка… вона видно, що спортивна дівчина, але все одно - дівчина невелика. Втім Іванна теж добру частину свого життя спортом займається, особливо бігати любить. То коли вона починала якимись фізичними вправами займатися, або коли на якесь виснаження, то багато хлопців здавалися, а вона йшла далі. Це ще на навчаннях вона показувала і всі думку одразу міняли щодо неї".
Іванна Шолька:
"Тут кожен може знайти себе. Можна було піти в БПЛА, можна було піти в відділ логістики, можна було піти в кадри. Але мені конкретно хотілося бути бойовим медиком. Базові знання були, до нас приїжджали неодноразово люди, організації, які навчали домедичній підготовці. Це трошки інше, проте якесь розуміння, як це все відбувається, у мене було. Було пройдено не одні курси, набралося дуже багато досвіду в процесі. Багато чого зрозуміла".
Підготовка тривала близько чотирьох місяців. І от на початку осені 2023-го року Олександр та Іванна отримали перший бойовий досвід. Сталося це поблизу Горлівки.
"Це перший мій штурмовий досвід"
Іванна Шолька:
"Перша поїздка на схід - дуже добре пам'ятаю. Ми виїжджали з міста Одеси, нам було дуже далеко їхати. Ми виїхали зранку і заїхали геть ввечері. Ми приїхали в село, де нас мали поселити, а нас поселили просто в будиночки, які не опалювалися. Нічого там не було. На той момент було дуже холодно. І ми з Олександром... просто взяли по палеті звичайній, збитій з дошок, витягнули спальники, бо на той момент уже не було часу там топити піч, якось щось там утепляти, просто потрібно було переночувати. Ми просто лягли на цих палетах, закутались у спальники і спали.
Далі вже починалися конкретні задачі. На той момент всі були, чесно, дуже вмотивовані, заряджені, всі хотіли працювати, всі хотіли виходити на бойові виходи. Я дуже добре пам'ятаю нашу сутичку ще з одним бойовим медиком. Ми хотіли виходити на вихід, але мав виходити хтось один. Ми ображалися один на одного, бо не могли визначитися, хто ж все-таки піде, бо хотіли йти обоє. Знаєте, ми на той момент, може, так як ми ще молоді були і ще не мали ніякого досвіду, ми, напевно, не знали, що нас очікує. І всі були абсолютно впевнені в своїх силах. Всім дуже хотілося, всі були дуже вмотивовані".
Олександр Шолька:
"Це перший мій штурмовий досвід. Я був старшим групи. Це було три доби, мороз мінус 18, повністю були відрізані від своїх сил. Тобто, автономно були самі по собі і вдалось частково виконати задачу. Задача була непроста. Дочекалися нашої заміни з суміжних підрозділів на позиціях і через три доби вийшли. Оце холод , дуже замерзли, реально помню до сих пір, як дуже замерзли тоді. Іванна була від мене метрів 400-500, ну не більше. Вона була на стабілізаційному пункті, як бойовий медик. Тобто, вона була одним з основних плечей медичної евакуації. Якщо б з кимось щось сталося, поранення, які треба евакуювати, все через неї б проходило. Вона і, здається, пара людей були на цій точці. Дуже багато, я скажу на своєму досвіді, вона мені підказувала, що робити. У моїй навіть командирській роботі. Бували такі моменти, я не знав як зробити, довго думав, як спланувати якісь заходи. Вроді це підходить, але все одно вагаюсь. І вона мені просто каже: так, може, отак зробити? І як я до цього раніше не міг додуматись?.."
Іванна та Олександр Шольки на фронті. Фото з особистого архіву
На початку відсутність досвіду компенсовували завзятість і адреналін. І це добре, адже перші бойові виходи були найстрашнішими. Коли над головою літають ворожі дрони і ти усвідомлюєш, що противник бачить кожен твій рух і хоче тебе вбити - стає страшно, згадують військові. Вони і зараз хвилюються один за одного. Коли Олександр бере участь у штурмових діях, Іванна по рації чує все, що відбувається з її коханим і звісно, морально це важко, особливо, коли все йде не за планом. Буває, що навпаки Іванна виходить на бойове завдання, а Олександр знаходиться в пункті постійної дислокації. Тоді уже він не розлучається з рацією. Але трапляються випадки, коли обоє військових на різних завданнях.
Іванна Шолька:
"Був випадок, це був штурм Майорська біля міста Горлівка. Ми на той момент, щоб нас не помітили, рухалися по трубі. Там була величезна металева труба, по якій, напевно, текла вода. На той момент води уже там не було. І по ній можна було пройти конкретно до позиції наших суміжників. Плани у нас не можуть всі співпадати з тим, як було сплановано від початку. Плани, як завжди, змінилися і хлопцям потрібно було переходити на зовсім іншу точку. І, відповідно, пункт збору поранених, який ми організували, був взагалі недоцільний. Тому що їм дуже далеко, туди потрібно було по відкритій місцевості йти. І нам потрібно було теж перейти, а з нас ніхто не знає туди дороги. І ми попросили одного із суміжників, чи може він нас провести туди. Забралися в цю трубу, почали рухатися, в ній були дуже великі вибоїни, а вона була, виходить, трошки десь над рівнем землі метрів два. І потрібно було світити, дивитися, щоб десь не провалитися ногою. Я дивлюся, що хлопці лізуть геть наверх, підтягуються і вилазять, виходить - з середини труби назовні. Я починаю запитувати: що, потрібно там назовні вилазити? Ну, да, потрібно назовні, а потім перелізти внизу труби на стежку - і тоді ми попадемо на цю позицію, яка нам була потрібна. І це прям було дуже тяжко, тому що я пам'ятаю, що я підхожу до цієї вибоїни, а вона мені майже по шию. Мені потрібно було скинути майже все спорядження, щоб забратися на неї, вилізти і потім ще стрибнути. І після цього я ледь-ледь знайшла своє майно, яке я повикидала просто через цю трубу. Потім його позбирала і потрібно ще пролізти було внизу цієї труби. І я пам'ятаю, як я пролазила внизу, я просто там застрягла. Наді мною купа дронів, а я не можу ні туди, ні сюди рухатися. Я ледь-ледь звідти просто вилізла. Це все при тому всьому, що щось прилітає, літає купа дронів, всі на паніці, і тобі потрібно не відставати від старшого або від того, хто попереду тебе йде, бо ти не знаєш дороги, тобі потрібно за ним йти. Олександр був трошки в іншому місці, він був конкретно в штурмовій групі. А ми з групою медиків і людей, які мали бути виділені на евакуацію, тобто, медики надають допомогу, а ці люди відтягують там до якоїсь точки".
Коли підрозділ Олександра та Іванни повернувся на відновлення після чергового бойового виїзду на Донбас, молоді люди вирішили побратися. Вони і раніше планували, але якось постійно відкладали "на потім". Та відчувши, на скільки важлива підтримка коханої людини в критичні моменти, зрозуміли, що максимально цю опору можна отримати в шлюбі.
Олександр Шолька:
"Повинні були трошки пізніше їхати на наступний бойовий виїзд в Донецьку область. Але ускладнилася ситуація, і заходить мій командир роти тоді, каже: ми через тиждень плюс-мінус їдемо знову туди. Хоча це ще місяць-два повинно було тягнутися. Все окей, кажу. Заходжу до нас в кімнату в казармі. Просто кажу: виходь за мене заміж. Окей, добре. Все, на наступний день через "Дію" подали заяву, ще через день забрали наше свідоцтво про одруження. І через дня три-чотири поїхали на Донбас. Вже на Донбасі в лапках "святкували" наше весілля, ну, що можна було святкувати. Просто з друзями зібрались зі своїми, з нашою ротою, трошки посиділи, коли була можливість. Були фотки навпроти стели Донецької області по формі, як тільки ми заїжджали туди. Родичі у Іванни у Волинській області, в мене – у Миколаєві, і фотки порозсилали. А ми в Одесі одружувались. Поприймали привітання. Ну, про наші відносини вони давно знали. Коли людина знаходиться в зоні бойових дій, особливо коли виконує бойові задачі, особливо штурмові якісь дії виконує, моральний стан твій знаходиться, буває, на грані… І тобі хочеться максимальної підтримки твоєї людини, от реально хочеться максимальної, і вона працює - ця підтримка. І я зрозумів: треба вже максимізувати те, що можна, тримати і не відпускати просто ні в який момент. Тому так і вийшло, так швидко, рандомно просто".
Іванна Шолька:
"Зараз це звучить трошки смішно, але на той момент це було максимально швидко і максимально просто. Олександр надіслав мені заявку. Я погодила її... Ви знаєте, чим старше ти стаєш - тим менше хочеться оцих всіх урочистостей. Це - наше свято, тільки моє і Олександра. А з батьками вже пізніше святкували. Насправді нічого не змінилося, тому що ми вже певний час жили разом. Тільки це єдине, що мені потрібно було – міняти купу документів, щоб змінити прізвище".
Іванна та Олександр Шольки. Фото з особистого архіву
Свій медовий місяць Шольки провели не на теплих островах, а поблизу Часового Яру
Свій медовий місяць Шольки провели не на теплих островах, а поблизу Часового Яру, де було по-справжньому гаряче. Там обоє молодят зазнали поранення.
Іванна Шолька:
"До того як Олександра поранили, до цього штурму, я також отримала бойове поранення. Це було, як зараз пам'ятаю, 3 травня, по нас скинули два скиди, і так вийшло, що пару осколочків залетіло. Всі ми отримали поранення бойові, були евакуйовані, все добре. Полікувалися на медроті, але було планування штурму. Я знала, що Олександр буде брати участь у ньому. Ми швидко долікувалися, я так скажу, і вже, напевно, через тиждень я була на КСП, хоча я мала виходити так само на позиції на той момент, на пункт збору поранених, але я розуміла, що я зі своєю ногою туди зайти не зможу. І я поїхала на КСП безпосередньо допомагати в організації, в евакуації штурму, в разі чого, якщо будуть поранені".
Підрозділ Олександра штурмував ворожі позиції. Звісно, росіяни не хотіли віддавати захоплене, тому задіяли проти українців усі можливі засоби ураження. Було кілька поранених. Побратим Олександра, який важив близько 140-а кілограмів, отримав поранення в обидві ноги. Поки Олександр зі ще одним бійцем намагалися відтягнути його, то і сам Шолька потрапив під ворожу міну.
Олександр Шолька:
"Отримав п'ять проникаючих поранень: обидві руки, обидві ноги. Так, "щасливчик", всі кінцівки продірявило. Ще й на лівій нозі критична кровотеча почалась. Голова відключилась, включились тільки базові інстинкти і знання, які в мене є. Я просто розумів: де ворог, де свої і що мені зараз треба робити саме в цей момент. Надав сам собі допомогу, трошки відійшов назад, розумів, що у мене десь 2 хвилини буквально є до того, як я почну втрачати свідомість. За ці 2 хвилини я розумів, що треба десь хоча б трошки відійти, щоб свої мене знайшли. Бо там густа місцевість була, якщо так впасти, то довго б шукали. Свої підібрали, затягнули в окоп, в бліндажик. Тільки я попав в окоп, я став дуже сильно втрачати свідомість: темніло в очах, крові багато втратив. Ну, я просто розумів, що не в цей момент, не в цьому брудному окопі, і ще й Іванна далеко. А Іванна тоді якраз саме евакуацією медичною керувала з командно-спостережного пункту. Вона все це бачила в прямому ефірі, як все відбувається, чула операцію. І я розумів на той момент, що ні, ні, тільки не зараз, тільки не зараз. Хоча вже повністю темно в очах. Але я ще звук чую. Розумію, що я ще не вирубився повністю. Не зараз, не зараз, думав і про Іванну, думав: ні, так просто це не може бути, це щось дуже просто, щоб так. І мене почало відпускати. Я вже розумію, що я не виключаюсь, все добре, ну відносно добре, але нормально. Ніякої паніки, біля мене був мій товариш. В принципі, все позапікалось на той момент, ніде кров не тече. Все добре, от тільки нога, що у мене з турнікетом була, кажу: давай, будемо зараз мені тампонувати ногу. Він дивиться на мене переляканими очами. Я кажу: все добре, я просто не можу, я буду тобі казати. Добре, що він теж з розумом. І ми вдвох зробили як треба. Відпустили турнікет, кров не пішла, все добре забандажували. Я на той момент був неходячий. Мене потім група евакуації забрала. Десь близько доби я пробув там в окопах, поки мене не вивезли в лікарню. І це все якраз в той момент, коли Іванна керувала, кого першим забирати, кого - другим, бо неможливо було всіх одразу забрати".
Звісно, першим бажанням Іванни було насамперед евакуювати чоловіка. Але пріоритетність була іншою, були військові з важчими пораненнями, тож спочатку вивозили їх.
Іванна Шолька:
"Я просто розуміла, що мені потрібно якось зібратися і далі продовжувати працювати, тому що потрібно було оцих всіх поранених ще евакуювати. Олександр сам сказав: давайте спочатку побратима - одного, другого, бо я, в принципі, себе почуваю нормально, я можу трошки почекати.
Внутрішня боротьба була, тому що я неодноразово все-таки запитала, уточнила, чи може ми спочатку відправимо Олександра, але він каже - ні. Ну, думаю: добре, тоді, якщо він так вирішив, то я погодилася, і ми вже працювали так по-пріоритету. Я бачила конкретно як його евакуйовували, я спостерігала за квадроциклом, який його вивозив із місця події, коли хлопці його дотягнули до точки, куди заїжджала машина. Я вже безпосередньо на стрімі з дрона бачила, як його вивозять конкретно по місту Часів Яр. Я тримала кулачки, дивилася і...Коли він вже виїхав за межі Часового Яру, то я вже якось так зітхнула з полегшенням, бо я розуміла, що вже все закінчилось, його вже вивезли. І вже коли його евакуювали, він набрав мене, сказав, що у нього все добре".
Під час допомоги пораненим на фронті. Фото з особистого архіву Іванни та Олександра Шольків
"Вони кажуть: нас замінували"
Олександра відправили до лікарні, де він проходив реабілітацію, а Іванна залишилась на Донбасі.
Іванна Шолька:
"Він виїхав на лікування. А я, виходить, залишилася далі, тому що підрозділ, після цього не вивели, війна на тому не закінчилася - потрібно було виходити на наступні виходи, тримати позиції.
Була ситуація, що потрібно було вийти на бойовий вихід в оборону. Я, звичайно, погодилася, ішла досить таки хороша група, надійна група. Я була впевнена у кожній людині, з якою я йшла. І ми тоді виїжджали на позицію - це було село Карлівка неподалік міста Донецька, якщо не помиляюся, 18 кілометрів від Донецька. Потрібно було зайняти позицію і певний час там потримати оборону. Я пам'ятаю, що ми туди заїхали, заїхали теж екстремально, ми їхали на багі: купа пилу, купа всього, дуже швидко вигрузилися, зайшли в будиночок. А будиночок - без вікон, без дверей, без нічого, зрозуміло, як і в будь-яких місцях, де проходять бойові дії. Ми почали закривати вікна, щоб не залетіли дрони всередину, закривати двері якимись дошками, підручними засобами, які там були. До нас підходять два провідника із суміжної бригади і кажуть, що нам потрібно рухатися далі, тому що це не кінцева наша точка, а їм потрібно завести нас конкретно на ту позицію, яку нам виділили. Але, кажуть, є один момент: нас навколо замінували. Бо на той момент у ворога була, не знаю, така фішка - якщо вони помічають десь рух, вони мінують біля того будинку, входи і вихід. Ось так. І вони кажуть: нас замінували, ми чули, що скидали із дронів ці міни. Наш керівник на той момент каже: куди ви хочете йти? Це пізня година була, ніч на вулиці, ми нічого не бачили. Він каже: зараз просто наткнемось на якусь міну і не зможемо піти далі, у нас будуть 300-ті. Хлопці щось так подумали, в принципі кажуть - добре, керівник був проти, проте ми лишилися там на місці. Ми лишилися в цьому будиночку, вирішили йти на ранок на позицію. Потім зранку ми почали виходити, нас звичайно що засікли, нас помітили, але ми проте вже бачили хоч дорогу. І ми по дорозі бачили це все, що було замінувано навколо нас. Але так як нас спалили, просто почали бігти. Нам дуже пощастило, що були дуже високі кущі біля однієї із будівель. І ми просто позабігали, залізли в ті кущі і просто не вибиралися звідти. Там були дуже густі гілки. І ми досить певний час там лежали, обговорювали, що ми маємо робити. І я вже помічаю, що просто по нас починають пристрілювати міномет. І тут двоє людей зриваються і починають просто бігти. Бігти в якийсь будинок. Вони побігли перші, друга група побігла друга. А я і ще один хлопець залишилися. Я не знаю чому, він почав просто розбирати - там був такий металевий паркан - почав розбирати паркан, каже: ми зараз тут пройдемо. Ми пролізли, забігли на позицію і нас так само побачили, тому що там не велике село, не дуже велика ділянка, тому всі були зосереджені на будь-якому мінімальному руху. І ми, я пам'ятаю, забігли вже на свою позицію. Там, до речі, були дуже багаті будинки насправді. В тому будинку, де були ми, був посередині басейн. Були викладені бруківкою дворики, були фонтани, був вихід до пляжу, бо там було невеличке озеро. Був будиночок прислуги. Ну, там все було вже, на жаль, розбомблено".
Після відновлення Олександр повернувся на службу. У коротких перервах між виконанням завдань Шольки беруть участь у спортивних змаганнях для ветеранів, які проводить Федерація стронгмену України. Цьогоріч Іванна потрапила до збірної країни і виступатиме на чемпіонаті Європи. Олександру теж пропонували взяти участь у змаганнях, але справи в підрозділі не залишають часу на підготовку, тож вболіватиме за дружину дистанційно.
Як і всі українці Шольки мріють про мир, і щоразу йдучи на завдання, роблять усе можливе для його наближення. Після закінчення війни хочуть завести дітей і посадити виноград, щоб згодом налагодити виробництво власного вина.
У коротких перервах між виконанням завдань Шольки беруть участь у спортивних змаганнях для ветеранів, які проводить Федерація стронгмену України. Фото з особистого архіву Іванни та Олександра Шольків
