Ілюстративне фото: armyinform.com.ua
Понад "50 тисяч людей із ампутаціями" – виклик суспільству
Чи видно суспільству людей з інвалідністю і як їх сприймають?
Олександр Стегній: Сьогодні людей з інвалідністю досить багато. Ульріх Бек, соціолог німецький, сказав, що суспільство сучасне – це суспільство ризику. І тому сучасні технології і кількість людей з інвалідністю у світі і в Україні зростає. Технологічне небезпечне виробництво і все, що пов'язано з цим – це травми. І, до речі, невипадкова рефлексія суспільства – це так звані інженери з безпеки праці на виробництвах. Чому? Тому що на багатих виробництвах є – намагаються це приховати, оскільки це проблеми, але вони є. Є побутові речі, пов'язані із девіантними формами поведінки: алкоголізм, наркоманія. І тут люди собі інколи травми наносять. Зараз війна. Це третє джерело абсолютно поширене. 50 000 людей з ампутаціями серед військових, але частка набагато більша. Зараз це виклик для суспільства. Тут є, з одного боку, інституційна рефлексія, тобто що робити з цими людьми. Оскільки проблема номер один – це інклюзія, цих людей треба залучати. Ця інклюзія перебачає кілька кроків великих. Це люди з інвалідністю. Це нормальні люди, у яких певні органи стали інвалідними. Тому що у людини, якщо певний орган або відсутній, або він нездоровий. Але сама людина дієздатна. Питання зараз інакше – як сприймають.
Ті, хто не бачать таких людей, навіть інші терміни вживають. Суспільство – наскільки воно змінюється в своїй чутливості, сприйнятливості? Коли воно жорстокішає, а коли стає чуйнішим до таких ситуацій, до людей, які є разом із нами? Наскільки це взаємозалежні процеси?
Період війни – це період надзвичайності, він ламає соціальні інститути. Відбувається перерозподіл влади. Цей особливий стан стосується всіх. І для великої частки людей це пов'язано з емоційним вигоранням, з тими переживаннями, хто пішов на фронт або долучений. І водночас виявляє частину людей, для яких власний добробут є самодостатньою цінністю.
Ключове – емпатія і співпереживання
Різні ініціативи допомагають всім зрозуміти різноманітність…
…різноманітність людей з різними долями. Це ж доля кожної людини. І це може спіткати будь-кого. Повага до різноманіття – люди, які є. Але повага – перше слово. І ця повага є передумовою емпатії, співчуття, співпереживання. Кожна людина розуміє, що вона в соціумі. Є певні небезпеки, особливо зараз під час Великої війни. І якщо ми говоримо про інклюзію, то можна покроково говорити про п'ять речей. Перше – залучення та участь. Інклюзія передбачає реальне включення людей в активне суспільне життя, а не просто їхня фізична присутність. Отой негативний період радянського часу: десь вони є, але треба прибрати із фасаду, за дужки. Ми всі соціальні істоті, ми в соціумі маємо жити. Коли ж людина замикається, то скільки вона може витримати? Це у кого які ресурси… Друге – рівні можливості. Кожен має рівний доступ до освіти, роботи, соціальної діяльності та інших сфер, незважаючи на свої індивідуальні особливості. Далі адаптація системи, а не людини. І тут інституційна рефлексія дуже важлива. Сама система має перетворюватись. Будівельні норми: пандуси, особливо для людей на кріслах колісних. Громадський транспорт. Зараз сучасні трамваї низькопольні, може людина заїхати на кріслах колісних, є кнопки, але це треба масштабувати, поширювати.
Головна проблема – відсутня сталої державної політики щодо людей з інвалідністю
Як людина з інвалідністю хоче, щоб до неї ставилися: як до особливої, як до рівної, взагалі не зважали на жодні особливості? І чи існує насправді якесь усереднене розуміння всередині спільноти, чи просто всі люди різні і ставлення хочуть різного?
Олег Симороз: Все-таки переживати, як в моєму випадку, ампутацію внаслідок бойового поранення, втрачати частину тіла – це індивідуальна історія, доля кожного. Все-таки це те, що переживаю я і як відчуваю я. Я нікого ні до чого не спонукаю. Я все-таки не потребую, не хочу якихось особливих визначень для чогось. В мене є статус людини з інвалідністю І групи внаслідок війни. Але я використовував його дуже рідко. І це пов'язано більше із якимись бюрократичними деталями. Я користуюся протезами, кріслом колісним, намагаюся бути активним, жити активне життя, наскільки це можливо. І от в цьому контексті я хотів би, щоб ми будували державу рівну, суспільство рівне, де не важливо, чи у тебе інвалідність, чи захворювання, старість, діти маленькі у дитячих візочках. Я хотів би, щоб ми мали рівну безбар'єрну країну, країну без кордонів. Тоді для мене це буде і про повагу до служби, і про повагу до таких людей. Тоді я буду говорити, що справді у нас люди з інвалідністю рівні, їх визнають. Зараз головна проблема – відсутня стала державна політика щодо людей з інвалідністю. А це доступність та безбар'єрність. У нас є містечкові ініціативи різноманітні. У нас дуже модно з ветераном з інвалідністю фотографуватися, писати дописи про нього, брати інтерв'ю. Але сталої державної політики за чотири роки повномасштабної війни і за 12 рік війни з Росією, немає. Я візьму Київ... У нас недоступний житловий фонд, особливо старий, хоча в Києві дуже багато житлових масивів, побудованих в кінці 1980, 1990. Не можна назвати, що в нас весь житловий фонд прям старий, розвалюється, але в плані доступності він є таким. І тут є відголосок радянського минулого, коли робили такі умови, щоб ці люди не з'являлися на вулицях. І прикро, що досі є такі випадки. В Укрзалізниці вже є інклюзивні вагони.
Люди з інвалідністю – це люди активні, вони просувають ініціативи, можуть змінювати щось у суспільстві, починаючи від сприйняття і до елементарно якихось побутових речей, які забезпечують умовний більш-менш прийнятний комфорт. Ті люди, які не можуть самостійно змінювати життя? Що їм робити?
Не опускати руки, попри несправедливість. Мені дуже важко їх мотивувати, коли вони бачать, як будуються скляні мостики чи вдвадцяте перебудовується парк, а люди не можуть вийти із під'їзду. Але продовжувати боротьбу. У нас є дуже багато активних людей, які мають інвалідність. Ми рубаємо скелю. От, наприклад, коли немає наземного пішохідного переходу… Мені хотілося б, щоб все-таки таких речей було менше, щоб ми мали розуміння, яку країну, які міста ми хочемо побудувати. В моєму розумінні, в моєму прагненні я буду робити все, щоб ми побудували країну, рівну без бар'єрів, по справжньому і вповні і на дорогах, і на пішохідних переходах, і в старому житловому фонді ми приділяли всю цю увагу і робили нашу країну цивілізованою. США в один момент ще в 1990 роках визнали, що живуть якось неправильно, із неповагою до ветеранів, які втратили частину свого здоров'я. Їм вдалося побудувати справжню безбар'єрну країну, бо був державний підхід до всього. Вони чітко зрозуміли, що так має розвиватися вся країна, а не просто окремий під'їзд, де живе поранений ветеран.
Кошти є, але…
Вектор змін визначає пасіонарна меншість, а темп – інертна більшість. На який темп здатне наше суспільство, наша держава і чи тільки наявність чи відсутність коштів на цей темп впливають держава і суспільство?
З коштами проблем немає. Я бачу, скільки у нас досі у воюючій країні є не критичних видатків, коли в містах плиточка перекладається вчергове, мостики будуються і решта маячні у воюючій країні. Плюс такі самі видатки я бачу в державних бюджетах. Я бачу, як утримуються досі автопарки чиновників. Паралельно з тим не зростають податкові навантаження для олігархів. Кошти точно не проблема. Тут чи суспільство задасть тон… Я бачу адекватну реакцію, адекватну позицію нашого народу, наших простих людей. Я думаю, що тут все добре, тут всі розуміють, для чого це. Набридло жити в цій радянській відрижці ганебного ставлення до людей з інвалідністю. Це має бути державний підхід. І не буклети вже, не панельні дискусії, не презентації. А стала затверджена державна політика на десятки років, як ми будемо розвивати країну, як перебудовуватимемо наші вулиці, як будемо розвивати міста, наші територіальні громади.
Коли я бачу, як в країнах Європи або Сполучених Штатах Америки знайшли можливість і таки зробили нормальний кут пішохідного моста і на нього можна заїхати… Він займає сотню метрів. І це не такі великі гроші. Мені дуже боляче дивитися, як у нас зараз навіть будуються нові об'єкти транспортної інфраструктури в Києві. І вони досі не інклюзивні. Відсутня стала державна політика. У нас хаос в інклюзивності, в безбар'єрності, як наслідок – неповага до людей з інвалідністю.
Олександр Стегній: Треба говорити про дві речі: просторову та соціальну інклюзивність. Просторова – це фізична. А от соціальна… Це процес об'єднаний. Люди, які жертвували всім, щоб ця країна розвивалася. І вони варті поваги. Внутрішні ініціативи – це теж важливо. Я вбачаю один варіант: люди з інвалідністю, особливо які пройшли війну, їх треба підтримувати і висувати в місцеві органи влади, щоб вони впливали на місцеві бюджети. А місцеві бюджети виходять на Верховну Раду на ухвалення закону. У нас проблема правової держави. Коли на зебрі стоїть машина – це порушення правил дорожнього руху. І поліцейський, навіть не важливо, людина з інвалідністю чи я роблю зауваження, чи хтось інший, вони намагаються відійти в сторону. Починати треба з правової держави.
