Василь Михалко на Майдані під час Революції ГІдності. Фото: особистий архів Василя Михалка
Після Майдану, подавши резюме на сайт, потрапив на роботу в "Трансгаз"
"Родом я з міста Дрогобич, Львівська область. Я закінчив школу, після того вступив у гімназію. Закінчив гімназію, вступив у нафтовий технікум. І далі я вже пов'язав себе з нафтогазовою промисловістю. Закінчивши технікум, вступив далі на навчання до Франківського університету нафти і газу. А вже після університету через деякий час пішов працювати по спеціальності. Спочатку не усе так усвідомлювалося, як воно є насправді, але з часом ти вникаєш і тобі починає ставати цікаво. Після закінчення університету я не працював по спеціальності. Були різні підробітки. Потім працював на заводі, де виготовлялися вікна-двері. А вже після Майдану, подавши резюме на сайт, попав на роботу в «Трансгаз»".
"Основний поклик був, що треба їхати, відстоювати права студентів, молоді"
Коли почалися події на Майдані, Василь Михалко був далекий від політичних подій в країні. Не дуже цікавився, хто при владі та куди очільники ведуть країну. Але після побиття студентів на Майдані 30 листопада 2013 року все змінилося. Не зміг не заступитися за молодь.
"На той час я вже не був студентом. Знаю, що таке студентське життя. Основний поклик був, що треба їхати, відстоювати, як то кажуть, права студентів, молоді. В подальшому все так закрутилося, що і почав цікавитись вже більше політикою, як все і до чого. Майже весь Майдан провів у Києві. Я сюди приїжджав рідко, приїжджав на день на два і вертався знову ж таки у Київ. Тут люди так само ходили на Майдан і відстоювали права. А переважна більшість були у Києві. Приїжджав на день-два справи владнати, якщо якось треба було з батьками, і вертався назад в Київ. Початок грудня. Насамперед вражала кількість людей і що всі були згуртовані. Там була така дружня атмосфера, де всі за одного. Не було чужих, всі об'єдналися. Я багато з ким познайомився. Окремий центр України, де всі були дружні, підтримували, стояли один за одного. Це всередині такий центр, який видавав енергію для об’єднання людей до спільної справи. Потім ти починаєш цікавитися, дізнаватися інформацію і спілкуватися з людьми, які старші, які більш тямущі, розумієш, яке свавілля творилося у державі. І тоді вже починається патріотичний дух. І так, потрошки, через більше інформації, ти розумієш, що треба щось робити, щоб в тій країні щось змінилося".
"Було дуже строго з алкоголем. На Майдані не сприймали людей, які були п'яні"
Коли Василь Михалко вперше потрапив на Майдан, ще не було сотень. Були так звані "брами" - блокпости, на яких запитували хто куди прямує, стежили, щоб не пропустити якихось недружніх до Майдану людей.
"Кожен мав свою функцію. Там не було такого, що ти просто приїхав погуляти. Кожен мав свою сферу відповідальності. Там ми стояли на брамі. Дивилися, хто проходить, хто виходить. Ходили в Будинок Профспілок, потім був в охороні деякий час, потім ходив на нічне чергування. Все з часом. Був у військовій сотні навіть. І там була така компанія. Зібралися однодумці, які виконували те чи інше задання. Ми розуміли в подальшому, що вдень, наприклад, дуже багато людей на Майдані ходить. Є рух. А вночі, коли настає там 2-га година, людей чим раз, тим менше. І ми старалися вдень десь помитися, відіспатися можливо, а заступали вже на ніч. Дивилися, така була у нас група людей, щоб підтримувати інших, оскільки днем є люди, самі навіть кияни. А коли наступала ніч, чим раз, тим менше. І ми старалися більше ходити в ніч. Там потім були чергування з народними депутатами. Кожен мав якусь функцію. В нас завжди був настрій такий, що треба щось зробити, не можна стояти на місці. Для того чи іншого робилися певні завдання. Трималися оборони, перевірялися люди тощо. Були такі випадки, пригадую, коли був народний депутат Царьов. Він хотів зайти у Профспілки. Ми тоді не пускали його туди, він зайшов, однак його потім вигнали. Перевіряли осіб, чи не заходить хтось підозрілий, чи щось не проносять. Бо ж різні випадки були. Було дуже строго з алкоголем. На Майдані не сприймали людей, які були п'яні. Це було неправильно. Тут люди приїхали робити майбутнє, а не просто приїхали вживати алкоголь. Це контролювалось, щоб ніхто не був п'яний і не розпивав відкритого алкоголю. Я ж не можу сказати, що там ніхто не пив. Це може бути і неправда. Але ми намагалися контролювати".
"Нас відганяли газом, особливо в моменти, коли ми доходили до Грушевського"
Василь Михалко згадує, що в часи протистояння на Майдані не мав страху. Каже, діяв під впливом адреналіну. Так було і під час сутичок на вулиці Грушевського, які увійшли в історію під назвою "Вогнехреща". Почалися сутички активістів з силовиками 19 січня 2014 року. А потім стало відомо про перших загиблих майданівців – Сергія Нігояна, Михайла Жизневського. Було ще кілька активістів, які після поранень в ті дні, померли у лікарнях.
"На Грушевського я був, коли палили ми. Я приїхав через добу на Грушевського. Ми там ще кілька разів наступали, нас відганяли газом, особливо в моменти, коли ми доходили до Грушевського, нас вже до Майдану відганяли. Дівчата нам промивали чимось очі, щоб не пекли. Щоб не було отруєння газом, молоко нам давали. А потім цілу ніч стояли, барикади, колеса палили. Такий був емоційний стан, що я цього не відчував, можна сказати. Так постійно треба було щось робити, ходити, носити, кидати. Дівчата приходили їсти приносили, протирали очі. Хтось чорний був, приносили помитися. То був адреналін, напевно, такий високий. Вже буде кінець. Так не сталося. Там була атмосфера, що от-от… зараз, але не сталося так. Я не бачив, коли загинули Нігоян і Жизневський. І як сталися перші жертви, того я не бачив. Знаю, що то недалеко від нас. Дуже шкода, що загинули молоді хлопці. Це була така гірка нота, що загинули перші молоді хлопці".
"Я йшов – треба було допомогти забрати поранених"
18 лютого 2014 року почався завершальний та найкривавіший етап Революції Гідності. Після того як протестувальників відтіснили з Печерських пагорбів, силовики почали штурм Майдану. Увечері була спроба жорстко його зачистити. Колишня влада задіяла при цьому БТРи. Наметове містечко та Будинок профспілок палали. Загинули люди.
Василь Михалко дістався Майдану уже наступного дня. Стояв пліч-о-пліч з протестувальниками він і 20 лютого. Тоді снайпери почали розстрілювати протестувальників на вулиці Інститутській поблизу Міжнародного центру культури і мистецтв, який ще з радянських часів більш звично називають Жовтневим палацом.
"Ми приїхали 19-го зранку, якщо мені пам'ять не зраджує. І цей стан такий був, просто все чорне, горить, жертви, ми йдемо, люди плачуть. Тяжка була атмосфера. Ми зайняли потім оборону, щоб поміняти хлопців. Стояв цілу ніч. 20-го зранку на Майдані вже було дуже гаряче. Там вже і стріляли, і були перші жертви. Тоді я піднявся до Жовтневого палацу і потім навпроти готелю "Україна" ми забирали поранених. Ми зробили щит і так забирали поранених. Медики ходили, маючи білу футболку і червоний хрест і забирали людей. Мені не було страшно. Я побіг. Просто був у чорному гірськолижному шоломі. Я просто побіг. Не звертав уваги. Ну, стріляй, так стріляй. Ну, що зробити? Там сказали, що були на Жовтневому палаці, але вони вже відступили далі. Вони там були за барикадою, станція метро вище готелю "Україна". Я йшов – треба було допомогти забрати поранених. З тих, що я бачив, ніхто не мав зброї. Я ж перетинався з Устимом Голоднюком, який десь може метрів за 10 вище був вбитий. Ми ще з ним перетиналися коло Жовтневого палацу, там є фотографії, де ми з ним один біля одного недалеко стоїмо. Не можна передати словами, чому ми йшли, чому ми бігли. Хоча там стріляли, вбивали людей. А чому ми не схаменулися там? Ну не знаю. Я не можу пояснити".
"Це був вогнестріл в грудину навиліт"
Під час евакуації поранених і самого Василя Михалка підстрелили. Він каже, що не відразу відчув біль. Через шок і сильне збудження чоловік не зрозумів, що сталося.
"В один прекрасний момент і мене поранили. Там ще був мій товариш. Кричав, його поранили так само і в плече, і в ногу. Парадокс в тому всьому, що ти можеш подивитись, як тебе вбивали, знайти, дійшов світ до того, що ти можеш подивитись, як тебе вбивають просто. І є все, є на камерах все, є цілий фільм. І там, як він кричить за мною, я підбігаю до нього, і тоді в мене постріл і я падаю. У мене було вогнепальне поранення грудей навиліт з лівої сторони. Записали в документах – ураження великого грудного м'язу, а по факту там був клапанний пневмоторакс. Мені надавав допомогу лікар Шабанов. Мене занесли до готелю «Україна», лікар надав мені першому медичному допомогу і далі поїхав я по клініках. Олег мене покликав, мій товариш, я підбіг, і це був просто такий удар в груди. Я не зрозумів, що сталося, я думаю, що просто десь гумова куля вдарила в щит і від інерції я впав, але виявилося, це був вогнестріл в грудину навиліт. Коли я почав відповзати назад, у мене почала йти кров з рота, і тоді я зрозумів, що щось не те. Я десь метрів десять ще відповз вниз до лікарів. Вони оглянули мене, я не втратив свідомість. Вже коли мене з готелю «Україна» несли до швидкої, я вже ліг, мене везли, я відчув, що хочу спати. Сиділа зі мною якась медсестра, весь час говорила зі мною, щоб я “не спав, не спав”. Говорила, щось говорила. Ну, не було такого відчуття, що втратив свідомість. Я був при пам'яті, все пам'ятаю прекрасно, як було. Я хотів поспати трохи, відпочити, але та медсестра поки не довезла до лікаря не давала мені просто, щоб я відключився".
Поранений Василь Михалко. Фото: особистий архів Василя Михалка
Уже в лікарні Василь Михалко дізнався, що через два дні після його поранення колишній президент Віктор Янукович втік з України. Майдан переміг. 22 лютого 2014 року Самооборона взяла під контроль адміністративні будівлі в центрі Києва. Тоді ж оголосили дводенну жалобу за загиблими на Майдані. 107 учасників протестів загинули або померли від поранень під час Революції Гідності і нині вважаються героями Небесної сотні. Ще близько двох з половиною тисяч активістів отримали ушкодження різного типу важкості. Серед них і Василь Михалко.
"В лікарні я зробив операцію. Потім я полежав в лікарні, потім ходив на вправи різні, був у Трускавці в санаторії на відновленні. Після операції було важко спочатку так, бо незвично. Вогнестріл в груди був, і рука, і ліва сторона трошки не так функціонували, Чогось не вистачало. Але потім з часом пройшло. Такого не буває, що ти нічого не відчуваєш. І кожне втручання хірургічне чи поранення лишає після себе знак. Той чи інший. Сказати, що повністю все класно я не можу. Деколи буває, що мені там тисне коло серця, оскільки поранення було в районі серця з лівої сторони. В той час я втратив здоров'я трішки. Бо тоді, почалося лікування, операція, тож ніхто не знав, скільки і що, як далі буде. Я приймав таблетки, антибіотики, мене кололи, щоб швидше поставити на ноги. Як лікарі казали, імунна система у тебе зараз на нулі".
"Працюю в системі, яка постачає газ, закачує і відбирає"
Коли Росія захопила Крим і почалися події на Донбасі, Василь Михалко хотів піти захищати Україну. Але через поранення його відмовили це робити. Він почав активно волонтерити. Згодом знайшов хорошу і дуже важливу нині для усіх українців роботу.
"Не попав туди, бо лікування. Хлопці, які зі мною були, казали, що молодий, ще рано, і ще треба сім'ю спочатку. Багато хто з моїх знайомих туди поїхав. Так сталося, що хтось не вернувся, хтось дотепер воює. Я їздив до них як волонтер, возив на схід допомогу під час АТО. Так само війна була, хтось це називає АТО, а насправді це була війна, просто не така повномасштабна. У "Трансгаз" я потрапив на роботу. Я потрапив спочатку звичайним робітником. Та й помаленьку за роки став інженером. Побув слюсарем-ремонтником, а тепер інженер. Тепер я надаю завдання таким робітникам, яким спочатку був і я. Я працюю в системі, яка постачає газ, закачує і відбирає. Це зберігання газу, в підземних сховищах газу. У нас на території України є підземні сховища газу. Туди ми закачуємо газ, потім відбираємо. На літо ми закачуємо, а на зиму, щоб врегулювати сезон відбору газу, ми відкачуємо. Працюємо тепер більше, відновлюємо багато. Роботи побільшало".
Василь Михалко має дружину і двох синів. Якби не війна, насолоджувався б спокійним комфортним життям. Але майданівські події все одно не дають йому спокою. Колишній активіст нарікає, що розслідування щодо злочинів на Майдані нині в плачевному стані. Перші 5-6 років проводилися засідання, чоловік регулярно їздив на суди. Але згодом все затихло. Було винесено кілька десятків вироків. Але більшість справ затягуються, терміни давності спливають. Є висока ймовірність, що винуватці вбивств і каліцтв на Майдані так і не будуть покарані.
